П а л а ж к а (тривожно). Що з тобою, зозулечко? Чого плачеш? Ох, господи! Образив, чи що?
Л у ч и ц ь к а (нервово, рида). Ні, не образив… а серце порвав, душу збентежив!.. У моє тихе життя, у мій ясний розцвіт талану вкинув заразу…
П а л а ж к а (злякано). Заразу?! Що ти, донечко! Та він тебе без пам'яті коха, він тебе свата тепер.
Л у ч и ц ь к а. Хіба ж то не зараза?! Я чую, що стаю якоюсь мізерією, що моя воля рветься на клоччя… Я не можу перемогти себе…
П а л а ж к а.Та в чім перемагати? Що ти торочиш, дитино? Не розберу… Виходь заміж, квіточко, – в тім і порада!
Л у ч и ц ь к а. Ні, няню: в тім не порада, а зрада!
П а л а ж к а. Свят, свят! Що ти?
Л у ч н ц ь к а. Зрада, зрада!
П а л а ж к а. Яка? Кому?
Л у ч и ц ь к а. Богові! Він мене наділив таланом, а нечистий мене спокуша солодкою втіхою… і я хитаюсь, хитаюсь уже…
П а л а ж к а (хрестить її). Що ти? Христос з тобою! Який нечистий? Шлюб – то світова річ; святе вінчання – од бога… То ж оті твої кіятри – од диявола, то так! Глянь на себе, що з тобою через них сталося? Де та краса, де те здоров'я поділося? Все у цім пеклі згоріло!
Л у ч и ц ь к а. Няню! Се діло велике і чисте: воно наставля на розум людей, проводить високі думки…
П а л а ж к а. І не кажи! І не второпаю, і слухать не хочу! Дворянська, панська дитина – і таке… чисто безсоромний сором і гріх! І щастя тут тобі не буде ніколи! Що тобі з того, що заляскають, – утіха велика? Ну, гостинці ще, як дорогі, то нічого собі, нехай; а то більше віниччя кидають… Тпху на їх, та й годі! (Підходить, ласкає, цілує). Послухайся мене, зірочко, – я ж тебе так люблю, – залиши оте все і виходь заміж за чоловіка поштивого, закоханого; і його ж тобі богом послано… і твоя матінка на тім світі порадується. Заживете собі ладком; буде у вас, як у віночку, в господі; розквітнеш ти знову в розкошах та в божій любові; діточками-янголятками втішатимешся; я їх доглядатиму… Та якого ж ще тобі раю?
Л у ч и ц ь к а (лама руки). Няню, не спокушайте мене…
П а л а ж к а. Та що там на твої примхи вважати! Приведу його… він тут… змагайся сама з ним.
Л у ч и ц ь к а (вслід). Няню! Стійте! Після… Я тепер знервована… (Підбіга до дверей). Не чує… аж побігла! (Вертається і пада в знемозі на крісло). Що ж мені робити? Душа пошарпана… розум в боротьбі слабне… а тут… (на серце) ричить щось: "Щастя, щастя!" (П'є краплі). Та де ж воно? Де воно справді? Чи в широкій славі, чи в схованці власній? Одне тільки ясно, що двом богам служити не можна! Цить же, серце!.. Набік втіхи! (Підводиться).
В И Х І Д XI
Лучицька і Квітка.
Л у ч и ц ь к а (держачись за крісло, хитається). Ви? Ви тут?
К в і т к а. Я.
Л у ч и ц ь к а (важко дише). А як я просила, благала…
К в і т к а. Над силу…
Л у ч и ц ь к а. А мені б то за жарт??
К в і т к а. За що ж? Нащо ж?
Л у ч и ц ь к а. Щоб не піти за вітром… (Силкується перемогти себе). Нема у нас мови… все мертве…
К в і т к а. Стійте, не женіть мене…
Л у ч и ц ь к а (опускається в крісло). Сідайте, Антон Павлович!
К в і т к а (по паузі). Які ви стали супокійні, самовладні…
Л у ч и ц ь к а. Пора; багато пережилося, багато перемучилось, багато перетліло на попіл…
К в і т к а (зложив обидві руки). Єдиная, єдиная!
Л у ч и ц ь к а. Ви знову…
К в і т к а. Я… я… зараз… (Закрива руками очі). Даруйте… несила… (П'є воду і з сльозами в голосі). Тепер тільки… я зрозумів, що ви для мене і світло, і радість, і щастя! Без вас – темрява… Я не здолаю більше… У мене горить все… Майте жалість! Ох, для чого доля звела мене з вами?
Л у ч и ц ь к а (нарочито дражливо). Для чого ви одіпхнули ту долю? Я тоді була дитиною, ймовірною, щирою, і, світе, як я вас любила, кохала! Ви для мене богом були, якому я молилась, перед яким падала ниць… Скажіть ви мені тоді одне тепле слово, і я б за вами на край світу побігла, рабою б вашою стала. А тепер я не та: я втратила ясність і віру, я напилася отруйних сліз… Я, нарешті, пізнала нове життя, повне і обов'язків високих, і широкої втіхи…
К в і т к а. Даруйте, простіть, забудьте! Чи я розумів тоді що? Ну, був обурений гордощами, сліпий був, божевільний, безглуздий; думками за хмари літав, шукав якогось дурману, ганявсь за примарами… і постерегти не зміг, що в польовій квіточці – всі пахощі життя, вся краса миру, вся божа правда!
Л у ч и ц ь к а. Не те… а не постерегли ви серця, яке б за вас і в вогонь, і в воду пішло… А! Що там згадувати? Боляче тільки, що ви одсахнулись від мене так згорда!.. А! Як боляче!
К в і т к а. Або простіть, або убийте одразу! Не карайте тільки ганебою.
Л у ч и ц ь к а. Я не караю вас, я не серджусь… я навіть вам вдячна, сердечно вдячна: вам тоді легко було мене і згубити… Я себе не тямила, дитиною була.
К в і т к а. Маріє Іванівно! Марусе! Зоре моя! Не катуйте мене своїм холодом! Не топчіть ногами!..
Л у ч и ц ь к а (ламає руки). Боже мій! Ідіть, ідіть! Я молю вас… У мені щось надломилось…
К в і т к а. Не женіть мене! Я готовий зараз порвати своє зайве життя! Скажіть мені: "Умри!" – і умру, без вагання умру! Чи вірите – ні спокою, ні сну… І день і ніч – все про вас… про тебе: очі заплющу – ти, розплющу – ти… Одна думка, одна гадка… Рибонько моя! (Падає на коліна, цілує їй руки, коліна). Радість моя, щастя моє!
Л у ч и ц ь к а (боронячись, встає). Бога ради! Не то я піду… Це зневага!
К в і т к а (рве собі волосся). А! Згибло все… Згинуло! Туди дорога й мені!
Л у ч и ц ь к а (за ним). Антоне Павловичу, на бога…
К в і т к а (бере за руку і шепотом). Тікаймо звідсіль… Я готовий на все… яку хочеш покуту… Тікаймо з цього чарівного, але й чадного кутка, де на виду гримовані ухмілки та підведені очі, де усюди і почуття фальшиве, і мова облеслива та зрадлива…
Л у ч и ц ь к а. Ні, я вірю в сцену! Я вірю в її високу вагу: вона мене ласкою відігріла, і я мушу їй послужити!
К в і т к а. Марусе! Тікаймо звідсіль! Я тобі дам другий рай: жоною моєю, дружиною вірною зі мною тікай. Я тебе оточу розкошами, я тебе обів'ю коханням, я тебе сп'яню ласками…
Л у ч и ц ь к а. Не знаджуйте, не спокушайте! Ах, яке плохе і бездольне в нас серце: і образи дарує, і все нудиться за минулим… Ой, що мені з цим катом (на серце) чинити?!
К в і т к а. Марусе! (Притягаючи її стан).
Л у ч и ц ь к а. Бога ради! (Слабко борониться). Та коли б мені хто поміг вас з пам'яті викинути, я б щаслива була!
К в і т к а (обійма її), Марусе! Квіточко!
В И Х І Д ХІІ
Ті ж і Антипов.
А н т и п о в (за дверима). Можно войти?
Л у ч и ц ь к а (виривається, зрадівши). Можно, можно.
К в і т к а. Марусе! Що ж се! Знущаєшся?
Л у ч и ц ь к а. Тихо!.. Дай дух перевести, обмислитись дай…
К в і т к а. А, так кінець!
Лучицька скрикнула, а він зупинився як вкопаний.
А н т и п о в (весело). А, мы уже встали? Ручку, ручку за это, божественная, сердцекрушительная дива! (Целует). Нет, не шутя, что с вами было? Все в трауре… я голову потерял. (Не заметил Квитки, садясь спиною к нему).
Л у ч и ц ь к а (з зусиллям, намагаючись погамувати хвилювання). Просто… неможется… простудилась… у нас сквозняки…
А н т и п о в. Да, да, и это возможно. Я уже громлю нашу думу за театр… Да! Но ничего особенного?
Л у ч и ц ь к а. А вы уже готовы были предполагать… нечто ужасное? (Поглядає з тривогою на Квітку).
А н т и п о в. Нет, honni solt, qui mal y pense! Но ведь на сцене возможна всякая несправедливость, особенно на провинциальной. Я потому вас и прошу: бросьте зту сцену, переходите на столичную; там ваш талант развернется и засверкает чудным огнем, а здесь, в провинции, да еще при однообразии ролей, он заглохнет… Верьте моей искренности, дорогая Марья Ивановна, – я вас глубоко уважаю и люблю, и мне было бы жаль увидеть ваш ранний закат… А он неизбежен, – зто сила вещей.
Квітка поривається вийти; але під час репліки пішов непомітно в спальню.
Л у ч и ц ь к а. Может бьгть, не знаю… Но здесь меня любят, а всякая любовь есть эгоизм… да еще какой! (Побачила, що Квітки нема). Где это Квитка делся, вы не заметили?.. Хотела вас познакомить… Странно… Какая я, право, рассеянная хозяйка, и не простилась… Да, так любовь – эгоизм…