А н т и п о в. Вы правы, но от этого вам не легче…
Л у ч и ц ь к а (все більш хвилюючись). Какое легче? Этот эгоизм – неотразимая сила: он пытка, ужас!.. (Вбік). Куди б він дівся?.. (Антипову). Он ломает всего человека, разбивает в один момент все идеалы и делает его забавою чужой воли…
А н т и п о в. Вы очень зкзальтированны… У вас, вероятно, жар… Да, да! Знаєте что? Отправляйтесь прямо в Москву и дебютируйте в Малом: я и протекцию, и письма, и, наконец, сам с вами поеду…
Л у ч и ц ь к а (тисне йому руку). Спасибі! Щире наше спасибі за ваше участие… (Прислухається). Но я туда не гожусь… (Вбік). Ні, се щось так… (Антипову). Все то, чем вы здесь восхищаетесь и називаете художественным воспроизведением жизни, будет там чуждым, фальшивым!
Чути стук.
Ай! БожеЕ!
А н т и п о в. Что с вами?
Л у ч и ц ь к а. Выстрел?
А н т и п о в. Что вы? То хлопнула дверь.
Л у ч и ц ь к а. Правда?
А н т и п о в. Верьте!
Л у ч и ц ь к а. Видите ли, как у меня расстроены нервы! (Вгамувавшись). Да, для той сцены нужно будет все моє родное забыть и переродиться… Здесь я – оригинал, а там буду копией, и плохой: там нужна школа…
А н т и п о в. Нет, нет и нет! Вы не простой, заурядный талант, который на помочах водят, вы гений. Это я говорю вам без лести! А для гения школа не нужна…
Л у ч и ц ь к а (з хвилюванням і навіть сльозами в голосі), Полноте, какой я гений? Гений єсть сила, могучая, властная, гений верит в себя и в себе удовлетворение жизни находит; для него все прочие терзания страсти ничтожны, он выше их всех! А я… Андрей Витальевич, я, должно быть, и не талант даже…
А н т и п о в. Что вы? Что вы? Откуда такая мрач-ность и недоверие к себе?
Л у ч и ц ь к а. Не знаю… А я только не дорожу своим призванием… И брошу, кажется, сцену…
А н т и п о в. Вы с ума сошли? Это было бы преступлением, ужасающим… У вас инфлюэнца, решительно инфлюэнца.
В И Х І Д ХІІІ
Ті ж і Палажка.
Л у ч и ц ь к а (няні, що ввійшла). Не бачили Антона Павловича?
П а л а ж к а. Ні, не виходив.
Л у ч и ц ь к а. А поглядіть.
Палажка виходить.
А н т и п о в. Вы встревожены?
Л у ч и ц ь к а. Нет, просто интересно… Сльшите, какая беготня?
А н т и п о в. Поезд пришел… Пассажиры…
Л у ч и ц ь к а. Видите ли, куда я гожусь? (Встає). Нужно лечь…
А н т и п о в. Отдохните, отдохните… Вы расстроены, потрясены… Оправляйтесь; без вас торичеллиева пустота…
Л у ч и ц ь к а. Вы преувеличиваете… А Квятковская?
А н т и п о в. Что вы? Смеетесь? Она в сравнении с вами ничтожество… просто жалка…
Л у ч и ц ь к а. Я искренне ее считаю талантом… Да и вы ж сами что писали о ней… Даже во вчерашнем номере?
А н т и п о в. Мало ли что мы не пишем? Нашим пером водят всякне осложнения… Нас между строк читайте…
Л у ч и ц ь к а (прислухається). Нет, шум…
А н т и п о в. У вас, дорогая, галлюцинация слуха… (Цілує руку). Я пришлю доктора. (Виходить).
Л у ч и ц ь к а. Ух, насилу!.. Мало не зомліла. (Па-дає в крісло). Як тяжко перемагати себе… Я мов отерпла… (Тре собі лоба). Треба… нагло чогось… (Схоплюється). Як божевільний вискочив… а я сиджу! Побігти, розпитать, розшукать… (Бере шляпу, платок, але все падає з рук). Несила… впаду… (Хапається за крісло і повернулась). Ай! (Побачивши, в дверях Квітку). Ви?! Живі?! Як я вимучилась! (Нервово ридає).
К в і т к а (бере її за руку). Марусе! Сльози? Тобі жаль мене?
Л у ч и ц ь к а. Ах, як жаль!..
К в і т к а (обнімає). Моя! Моя! Я захлинусь від щастя!
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
Кінець панського парку. Направо гарненькі офіцини з верандою, що заросла виноградом. Ближче до передкону справа ж садова мебіль. Посередині квітник. Наліво далі ідуть дві доріжки. Просто вглибині баркан з хвірткою; з-за неї видно село. Надвечір. З половини дії насувається хмара.
В И Х І Д І
Лучицька, Палажка і Гаша.
Л у ч и ц ь к а (вибирає квітки по клумбах для букета), Нема чого й вибрати. Що то за знак?" Посохли чи пропали?.. Яка досада: Антось так любить на столі квітки… Троянди ж були, гвоздички… і нема! Я так жалувала їх! Хто то?
Г а ш а (підгляда здалеку). Гвоздички пожовкли, а розу всю старая бариня приказала зірвать і посушить.
Л у ч и ц ь к а. Хоч би було трошечки мені зоставити.
П а л а ж к а (на рундуці в'яже панчоху в окулярах). Така й вона! Зоставить?! На злість все повирива.
Г а ш а. Чого ж то так?
П а л а ж к а. А на пакість! Сказано: "Не так пани, як підпанки!"
Г а ш а. Обізвалися теж пани! Тільки ззаду латки, аж сором!
П а л а ж к а. Я – сором? Ах ти панська покидька! Тут тільки й стремить, аби б що переносити…
Г а ш а. То ви краще на баштани найміться постреміти! (Пішла).
П а л а ж к а (вслід їй). Ось до чого дожила я, що яка-небудь повія нехтує… (втира сльозу) банітує!..
Л у ч и ц ь к а (підбіга і цілує її). Голубочко сивесенька! Хіба ж я тому винна? Та я ж вас як маму рідну… Це мені образа. (Гірко). Ех, няню, няню! У мене і в самої щемить, та ще як щемить! Але я Антосю не показую: це його стурбує… Він мене коха, то решта пусте!
П а л а ж к а. Пусте? Аж глянути страшно: і очі позападали, і бліда, мов памороззю припала…
Л у ч и ц ь к а. Ви ж проклинали все сцену та тягли мене сюди.
П а л а ж к а (махнула рукою). Ет!
Л у ч и ц ь к а. Ну, годі, годі! Чого нам лихими гадками труїти себе, – ще час погожий: сонечко он в хмару сіда та таким рожевим променем огорта все, мов мати на прощання дитину, аж парк цей темрявий усміхається… Тільки шкода, що на веранді виноград і кручені паничі пожовкли…
П а л а ж к а. Не диво, бо вже осінь: годі їм і крутитися; он як ще морозом приб'є, то тільки бадилля тирчатиме.
Л у ч и ц ь к а. А ми, поки нас не прибило морозом, не будемо хмуритись!.. Моя дорога, моя люба! (Обнімає). Поможіть мені трохи; ось подержте ці (дає квітки), а я ще нарву. (Зриває георгини). О, оцих – то ніхто не приб'є, ці не бояться морозу; але зате й бездушні, духу не мають… А от запашні резеда та левкої, дак ті зараз здалися… Так-то і ми, няню! А ось у затишку молодесенькі стокротки й нагідки, тільки що розцвіли: цих рвати шкода; нехай хоч і пізно, а полишають собі. Дайте, голубочко, он там, на рундуці, лійка, я поллю їх…
Няня пішла.
Мої милесенькі! Одні ви тільки й тішите очі, а то все пожовкло, пов'яло. А як тут було гарно весною – все яскріло, пишало, всміхалося… Який це рай був! Здавалось, що йому кінця й краю нема, а от і краса одійшла, і лиховісними плямами проступа вже смерть!.. Ох, так і моє життя, а то й щастя! (Задумалась). Чого це його досі нема?.. Щодня частіше та частіше… Все на полювання… Ох, нудьга яка!
П а л а ж к а (подаючи лійку). І не чує, і не бачить! На мене наріка, а сама, горличка, одно журиться…
Л у ч и ц ь к а. Ой няню! То я так… (Жваво), Ну, давайте сюди воду; ось ми підживимо і цих, і он тих. Нам теж крапельку ласки, то й життя загра.
В И Х І Д II
Ті ж і Квітка.
Л у ч и ц ь к а (побачивши, кинула лійку – і до його на шию). Голубчику!! (Цілує).
К в і т к а (обнімає). Зозулько моя! Ну як?
Л у ч и ц ь к а. Скучила, так скучила!..
К в і т к а. Хіба ж я далеко ходжу, хіба надовго? Все дома та дома, аж заснядів.
Л у ч и ц ь к а. То перше було, а тепер усе на полюванні…
К в і т к а. Бо перше пори не було, а тепер настала.
Л у ч и ц ь к а. Може, може!.. Та я така ревнива, що до зайців і до куріп'ят тебе ревную… (Сміється, цілує), Я, може, й обридаю тобі своїми ласками? А? Обридаю?
К в і т к а. Ні!.. А папірос зробила, що я просив? У мене всі вийшли.
Л у ч и ц ь к а. Зробила, зробила… Дай папіросницю – зараз наложу. (Побігла до покоїв).
П а л а ж к а. Ви б, пане, доглядали більше свою жіночку, хіба не бачите, яка…
К в і т к а. Боже мій! Слаба вона, чи що?
П а л а ж к а. Як що? Та чи вона тут господиня, чи наймичка? Ніхто не шанує, ніхто і за жінку вашу не вважа… І мати ваша не признає…
К в і т к а. Но-но! Ви мені тихше! Чим пані недобра? Пересердилась за нерівню – і простила, і приласкала, як мати.
П а л а ж к а. Добре приласкала, що і в двір не пуска, насила шпигів… Он клюшницю… Все забива баки, що мов панич їй був не чужий…
К в і т к а (змішавсь). Не може бути!.. Це вже ти, стара…