П а л а ж к а. А грім мене вбий, коли брешу…
К в і т к а. Ви з нею там посварились, полаялись, так уже й верзете не знать що… А я того не люблю і не повірю, щоб Гаша насмілилась що моїй жінці… Вам слід би для спокою Марусі, коли любите її, все крити од неї, а ви все на очі, все на очі. та ще вчетверо. Це може і мені набриднути, осточортіти, чуєте, осто-чор-ті-ти!
П а л а ж к а. Та чую і бачу, що ти вже підбив моїй горличці крила і з шуляками її заклюєш! (Пішла)..
В И Х І Д III
Лучицька і Квітка.
Л у ч и ц ь к а (прибіга весело). Ось, ось і папіроси, і запалки! Ач, як рівнесенько положила.
К в і т к а. Слухай, твоя няня просто всяку міру переступа своїми привередами та претензіями. Хоч ти їй скажи, що терплять, терплять та й перестануть…
Л у ч и ц ь к а. Вибач їй, голубе: вона стара, звикла бурчати, а тут ще дратують її, ображають…
К в і т к а. Вона з усіма свариться і брехні точить…
Л у ч и ц ь к а (лагідно). Брехень вона не любить, а… їй боляче стане… Їй можна пробачити… Ну, ну!.. я й сама скажу, тільки не суп брівок; не будемо темрити ясного вечора. Нехай бурі і негоди там далі, а ми від них ухилимось в нашім захистку… (Лащиться).
К в і т к а (цілує). Ти все якась екзальтована, тривожна… нудишся…
Л у ч и ц ь к а. Я не за себе тривожусь, ні! Мені тільки й потрібне твоє кохання та віра, що я тобі щастя даю, а решта… Колишнє… все мертве! Тут, коло твоїх ніг, лежить моя доля, все моє щастя!
К в і т к а. Спасибі, голубко, тільки ти брехень не слухай…
Л у ч и ц ь к а. Ні, ні! Я тобі вірю, одному тобі!.. Я певна, що ти маєш і доказ…
К в і т к а (спалахнув). А! Ти за шлюб… Ти мені очі колеш цею певністю?
Л у ч и ц ь к а. Що ти? Ані в думці… Я сама не захотіла…
К в і т к а. То-то ж! При чім же я? Тобі захотілось ції комедії… не знаю для чого?
Л у ч и ц ь к а. Любий мій, невже не знаєш? Та тим же, що мені твоя воля, твоє щастя ближче до серця, ніж моє; я заклялась, що тоді зв'яжу тебе, коли впевнюсь, розумієш, упевнюсь, що не буду тобі каменем…
К в і т к а. Така жертва для мене тяжка, а надто докори. Я думаю, що ти в мені певна, а про матір… її не переробиш… Та, нарешті, пізно і питання ставити: я мушу… і ми перевінчаємось хоч завтра.
Л у ч и ц ь к а. Ні, ні! Це б зняло неславу… Бога ради, про це більше ні слова. Я боюсь, щоб і няня не підслухала, не довідалась, що ми ошукали, це б її вразило смертельно. Схоронім поки нашу таїну, а прийде час… ми поправимо.
К в і т к а. Як знаєш, твоя воля… А тільки мені не натякай: се образа моїй честі. (Глянувши, на дзагарі). Ой-ой, одначе пізно… (Встає).
Л у ч и ц ь к а. Куди ж ти знову? Цілий день не був…
К в і т к а. Хочу збігати з собакою в одне місце… Куріп'ята…
Л у ч и ц ь к а (гірко). Бачиш, як тобі зі мною скучно!.. Стій, стій, це не дорікання… а тільки, що ти собі діла не маєш, а без діла нудно жити на світі…
К в і т к а. Ет, не в тім річ: ти в мені зачепила болючу струну… Правда, нема більшої муки, як почувати в своїх персах ціле море і сили, і жадоби мирові послужити і знати, що тії сили нема куди кинути, нема до чого приладити; упевнятись щодня, що всі шляхи тобі переорані і що сам деякі переорав…
Л у ч и ц ь к а (полохливо). Невже не зміг би служити? І од матері б так не залежав…
К в і т к а. Де? Де? Не дратуй хоч мене! На казенну службу я не піду – нездатен.
Л у ч и ц ь к а (тривожно, з сльозами). Та й я на дорозі…
К в і т к а. Та перестань, з тобою і балакати дружньо не можна: у всьому тільки себе бачиш, тільки себе гризеш і другого дратуєш… Що ж тут такого? (Пауза). У мене ще є надія… Я подавсь до земства і от-от жду одповіді.
Л у ч и ц ь к а. Так ти будеш по земству служити? Як я рада, як рада! Слухай, ти од мене ховався з цим… Розкажи ж, як, що і до чого? Мені хочеться знати всі твої думки, всі твої бажання і мрії, щоб разом жити, одним подихом дихати…
К в і т к а (бере рушницю і встає). Після, після… Тепер ніколи… побіжу.
Л у ч и ц ь к а. Таки йдеш?
К в і т к а. Таки йду. (Пішов).
Л у ч и ц ь к а (довго стоїть нерухомо, заломивши руки). Обридла!.. Йому нудно зі мною… Я йому чужою стаю, а може, й поміхою… Ох, як швидко скінчився мій рай! Одцвіли квітки, і листя опало… (Здригнувшись, провела рукою по чолу). Невже кінець всьому?! У! Яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справді, чи не слаба я, – і того мені вбачається все хмурим! Він же чесна, хороша, правдива натура… Е! Поки голови не стяли, будемо думать про друге… (Пройшлась коло клумб, зірвала стокротку і сіла на сходах рундука). Няню! Ви там, у покої?
П а л а ж к а. Тут, моя дитино!
Л у ч и ц ь к а. Принесіть мені, будь ласка, мою шкатулку.
П а л а ж к а. Зараз.
Палажка виносить шкатулку.
В И Х І Д IV
Лучицька і Палажка.
Л у ч и ц ь к а (одімкнула, розгляда речі). Ось браслет з дорогими самоцвітами: це мені, няню, перший подарунок піднесли… Скільки було щастя, землі під собою не чула!.. (Зітха). А ці сережки брильянтові мені піднесли в столиці. Як я боялась там виступати! Все їдно як на катування йшла: як глянула я на обширу ту залу, а там аж чорно од голів, – так у мене руки і ноги подубли… голос тремтить. Як я почала – не тямлю, а потім розійшлась… І-і, господи! Який же гвалт знявся, а в мене од захвату так серце здавило, мало не впала… І цей вінок там же від молоді… (Зітха). А ось дукач і ці перли од його, од мого сокола… Який він тоді був захвачений, сп'янілий, аж божеволів! (Притиска до серця й цілує).
П а л а ж к а (бурчить). Всі вони, пси, – поки оженяться.
Л у ч и ц ь к а. То-то! А! (Провела по волоссі рукою і стряхнула головкою, мов бажаючи викинуть думки). А ось іще… ще… багато, багато… Мало чи не з кожного города пам'ятка…
П а л а ж к а. А там іще в тій скрині скільки всякої срібної посудини і вінків.
Л у ч и ц ь к а. Бачите, моя ріднесенька, ми не злидні, і у нас є своє, надбане чесно, – так ви отій причепенді і одкажіть, що я не з нужди на їх гіркий хліб перейшла.
П а л а ж к а. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще б було на своїм хлібі.
Л у ч и ц ь к а. А ви ж, бабусю, казали, що гріх.
П а л а ж к а. Отож тільки й горе! (Відійшла).
Л у ч и ц ь к а (уложивши речі, вийняла засушені листки із тетраді). Ох, оця квіточка! Скільки було щастя… а тепер зав'яла… А цей листик зелений… Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, мої ріднесенькі, почеркані, пописані… (Розбира аркушики, цілує). Ось Катря! Як я тоді над її долею плакала, як за нею боліла душею… І не сподівалась тоді, що й сама стану Катрею, сама буду переживати її нестерпні муки… Ох! (Замислюється і тихо неспогадано спїва, немов з ролі).
Тяжко-важко, а хто кого любить,
А ще тяжче, хто з ким розстається…
В И Х І Д V
Лучицька і Олена Миколаївна.
О л е н а М и к о л а ї в н а (зупиняється, слухаючи спів, і тихо підходить). У тебя, невестушка, прекрасний голос… Только все грустишь, все тоскуешь, словно несчастлива!
Л у ч и ц ь к а (заметушившись і закриваючи листки). Ах, маменька… Зто вы? Я и не заметала… Садитесь! (Підкочує їй крісло).
О л е н а М и к о л а ї в н а. Стой, милая! Что зто, старые или новые письма перечитываешь? Любопытно.
Л у ч и ц ь к а (змішавшись). Нет, маменька; зто я так себе, от нечего делать… тетрадки старые пересматривала…
О л е н а М и к о л а ї в н а. Какие такие тетрадки?
Л у ч и ц ь к а. Пустяки… роли прежние… (Подає).
О л е н а М и к о л а ї в н а (поглянувши). А! Хе-хе-хе! Вот оно что удостоилось лобзаний! (Презирливо віддає). А ну, не правду ли я говорила: тянет прежнее-то, тянет! Уж не маши головкой, не поверю: тянет, тянет!
Л у ч и ц ь к а. Нет, это хоть и близко сердцу, а заброшено мною навеки!
О л е н а М и к о л а ї в н а. Не поверю, не поверю! (Мотає головою). Ты сама себя, бедная, обманываешь: тоскуешь недаром…
Л у ч и ц ь к а. Да с чего же мне, маменька, тосковать? Всего вдоволь, муж меня любит, вы жалеете…
О л е н а М и к о л а ї в н а. Видно, мало зтого, видно, есть за чем тосковать…
Л у ч и ц ь к а. Что вы, маменька?
Олена М и к о л а ї в н а. Не тревожься, милая, я любя говорю… Я понимаю, какую ты жертву принесла: и славу, и карьеру бросила для моего сына, а только впрок ли? (Гладить її по голівці). Таешь ты здесь, горемычная, и за своим-то прежним развеселым житьем, и за всем.