Талан (Повністю) – Михайло Старицький

Л у ч и ц ь к а. Знаю, знаю, що і серце б своє надвоє для його розірвала! Чого ж ти засоромилась? Плачеш? Чого ж то, ціпонько! (Обніма). Я тобі, серце, раю: подалі будь од того лиса Котенка, а виходь заміж за Марка, тоді ніхто не зачепить.

М а р и н к а. Господи! Мені? За пана Марка?

Л у ч и ц ь к а. А що ж? Не була б, може, рада?

М а р и н к а. Та чи я ж смію й марити про такий рай? Та я їхнього й мізинця не стою!

Л у ч и ц ь к а. Не принижуй себе: твій талан іще в пуп'янку, а серце в тебе золоте.

М а р и н к а. Марусенько! Ненечко моя! Та він же й не згляне на мене: я для його абищо… його серце цілком у вас…

Палажка, розтопивши коминок, взяла панчоху, наділа окуляри й пішла в спальню.

Л у ч и ц ь к а. Ні, голубко: і він, і я… як брат і сестра, як друзі… Про кохання не може бути й речі…

М а р и н к а. Чого ж то? Хіба пан Жалівницький… не красень?.. Та ліпшого ж і на світі нема, а добрий який, артиста який – а! Сонечко перед ним темне!

Л у ч и ц ь к а. Бачиш, бачиш… (Ласкаво грозить)., Може, всьому тому й правда… але ми побратались, і про інше – річ мертва… Та ще й те: сім'я – це закуток скритий, а іскуство веде нас до всесвітнього храму; у шкаралущі сімейній ми служим тільки собі чи своїм дітям, а у праці художній ми повинні людям служити, цілком себе оддавати миру, громаді. Для того-то сім'я і не може миритись зі сценою, бо одна одній буде шкодити: або зрадиш дітей, або зрадиш громадську одправу…

Маринка розводить руками і виходить не розуміючи.

В И Х І Д VIII

Лучицька і Квятковська.

К в я т к о в с ь к а (в дверях Маринці). Лежить? Встала? (Побачивши). Боже мій! Вона вже тут, моя Муся! (Обніма). Як я рада, як я рада! Моя цяцяна! (Знову цілує). Чи віриш, не мала часу забігти, – замучили, просто замучили: і там грай, і там грай…

Л у ч и ц ь к а. Тобі ж краще – обіграєшся.

К в я т к о в с ь к а. Ну його! Мені аби менше… мені краще "люлі"…

Л у ч и ц ь к а. Катрусю! І тобі не сором з такою недбалістю до сцени касатись?

К в я т к о в с ь к а. Та мене наганя і отой противний…

Л у ч и ц ь к а (усміхаючись). Невже?

К в я т к о в с ь к а. Ти що-небудь чула? Брехня, брехня! (Замішавшись). Моя Марусенько, моя ціпонько! (Цілує), їй-богу, брехня! Я тобі після шепітну, хто мені до вподоби… (Буцім збентежено). Так отой смів мені нав'язувать твої ролі… а я й руками, й ногами…

Л у ч и ц ь к а (щиро). Чого ж? Спробуй, голубко! В тебе є талан, тільки дбай. Не все ж тобі реготух та цокотух грати, треба й до поважнішого братись…

К в я т к о в с ь к а. Після тебе? Після Лучицької? Та швидше вмру!

Л у ч и ц ь к а. Що ж? Хіба мої ролі заказані?

К в я т к о в с ь к а. Борони боже! На яку-небудь хвилю і стати на глум, на публіку! Йому то дарма, а мені яке катування! Ти – як богиня, як не знаю що, моя брильянтова! Як я тебе люблю! (Цілує).

Л у ч и ц ь к а. Чого ж такою полохливою бути? Я ж не вічно на ролях, – я можу й вийти…

К в я т к о в с ь к а (радісно). Як? То правда? У нас чутка йде…

Л у ч и ц ь к а. Я не кажу напевне, а все може статись…

К в я т к о в с ь к а (з захватом). Невже? (Похопившись). І не думай і не гадай: ми без тебе загинемо… Я до тебе, моя цяцяна, так прив'язалася, так прив'язалася… Так тому правда, що той хапа?

Л у ч и ц ь к а. Хто? Хто мене може вхопити?

К в я т к о в с ь к а. А Антось! (Підморгнула).

Л у ч и ц ь к а. Схаменись, що тобі в голову впало?

К в я т к о в с ь к а (підморгуючи). Бач, мене дорікаєш, а сама подрузі не хочеш признатись.

Л у ч и ц ь к а (збентежено). Годі, не пустуй! То чиїсь жарти чи плітки: ніхто мене не вхопить і з мого шляху не зіпхне! Чи тут, чи інде, а я мого світоча з рук не впущу!

К в я т к о в с ь к а (лукаво). А світоч хіба поміша? Байдужісінько!

Л у ч и ц ь к а. Тобі жарти, а мені боляче…

К в я т к о в с ь к а. Ну-ну-ну! Не буду більше! (Цілує). Так ти на масницях грати не будеш?

Л у ч и ц ь к а. Не знаю.

К в я т к о в с ь к а. Ну, то прощавай, моя яскулечко: треба на репетицію бігти… А ми всі так за тобою, так за тобою… мов у жалобі… Ну, будь же здоровенька та веселенька та нас швидше потіш!

Обнявши, виходить, але зустрічається в дверях з Кулішевичкою й зупиняється.

В И Х І Д IX

Ті ж і Кулішевич.

К у л і ш е в и ч. Куди розігналась, дзиго? Постривай! (Лучицькій). Уже тут? Ну, хвалити бога, а то всіх налякала… (Обніма). Змарніла, змарніла… Ну і чого б ото, Марусе?

Л у ч и ц ь к а. Так чогось… простудилась, певно.

К у л і ш е в и ч. Чого доброго! А у нас брешуть, що ніби посварилась…

Л у ч и ц ь к а. З ким?

К у л і ш е в и ч. Та, не тобі кажучи, чи з Жалівницьким, чи з Квіткою…

К в я т к о в с ь к а. З Квіткою, з Квіткою.

Л у ч и ц ь к а. З якої речі? Це мене просто іритує: нема чого, так хоч брехати з нудьги і другого вплутувати… (Скида шаль і віялом почина махать у лице).

К у л і ш е в и ч. Та ти плюнь! Бачиш, він, нещасний, ника усюди, як тінь сновига… ну, так вони і постерегли…

К в я т к о в с ь к а. Та й Жалівницький волосся собі рве…

Л у ч и ц ь к а (ніяково). І не нещасний, і не сновига… а тільки у кожного очі великі: всякому до мене діло, всяк хоче покопирсать у чужому серці…

К у л і ш е в и ч. Та цур йому, годі! Не варт і гніватись! (Обніма). От приходь на сцену, так всім і роти заціпиш!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: