Михайло Старицький - Талан (Повністю) (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mychailo_starickiy_talan.docx)Mychailo_starickiy_talan.docx114 Кб1672
Скачать этот файл (Mychailo_starickiy_talan.fb2)Mychailo_starickiy_talan.fb2240 Кб1470
П а л а ж к а. Прости йому боже, а на душі у його великий гріх, а надто у тії пані, його матері...

М а р и н к а. Од неї оце листа одібрала Маруся.

П а л а ж к а. Що ж ота пані їй пише?

М а р и н к а. О прощення просить і за себе, і за сина, кається...

П а л а ж ка. І-і, вже пізно! А Маруся не забува його, як помічаєш?

М а р и н к а. Де там! І на тім світі не забуде!

П а л а ж к а. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку від угодника нехай надіне зараз на себе: я положу її на подушці! (Встала).

М а р и н к а. А ви ж, няню, куди знов?

П а л а ж к а. Піду ще до церкви, на часточку подам і проскурку принесу: сьогодні ж її святого янгола.

М а р и н к а. Ага! А я й забула! А не забаритесь?

П а л а ж к а. Ні, уже й без того пізно, коли б і застала. (Хрестить Марусю). Спить собі янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, під самим горлечком б'ється... Спи, моя зіронько, спи, моя стоптана квітко! Нехай тебе, безталанну, святі янголи хоронять од лиха! (Виходить, поцілувавши Марусю).

М а р и н к а (зачиня двері, підходить до вікон). Треба, одначе, фіранки спустити, щоб світ не розбуркав Марусі...

 

Стук у двері.

 

Хто там?

 

В И Х І Д  ІІ

 

Маринка і Жалівницький.

 

М а р и н к а, Ти? Любий мій! (Цілує Жалібницького, що вийшов з бокових дверей).

Ж а л і в н и ц ь к и й. Слухай, голубко, вийми мені з скриньки свій браслет і сережки, а я доложу ланцюжок з дзигарями, то, може, під заставу здобуду карбованців з сотню; наші всі складаються, навіть і Котенко... Їй тепер треба грошей...

М а р и н к а (вийма). На, на! Це гаразд ти придумав...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Ну, так прощавай на час... (Виходить).

М а р и н к а (проводжа). Не забудь же - сьогодні її іменини.

Ж а л і в н и ц ь к и й. Пам'ятаю, пам'ятаю!

Л у ч и ц ь к а (просипається). Хто там?

М а р и н к а. То чоловік приходив...

Л у ч и ц ь к а. А, Марочка? Що ж, цілувала?

М а р и н к а. Цілувала, цілувала... Ну, як же вам?

Л у ч и ц ь к а. Лучче, лучче. Певно, пізно? Я дуже заспала.

М а р и н к а. Ще рано, ще спіть; лікар казав - чим більше спатимете, тим швидше встанете...

Л у ч и ц ь к а. А він надіється... Я видужаю, правда?

М а р и н к а. Видужаєм, видужаєм і будемо щасливими... То ви тоді на клятім спектаклі якусь жилу порвали, а заживе, то і по всьому... Ось мікстурки випийте...

Л у ч и ц ь к а (п'є). Мені хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила собі оте право!

М а р и н к а. І поживемо ще, порадіємо... От тільки краще спати... Засніть ще! (Укрива її).

Л у ч и ц ь к а. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати!

 

Маринка закрива її ширмами, а сама зляга на канапу.

 

В И Х І Д  ІІІ

 

Ті ж і Лемішка, а за ним дві хористки.

 

М а р и н к а (на стук схоплюється. Обніма батька і хористок). Таточко! Любий мій! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку!

 

Хористки кивають головами.

 

Л е м і ш к а (дає гроші). На, дитино моя: це я і голота для нашої благодієчки... для нашого янгола; ми спромоглись... Вона все для нас трудилась... оддавала послідні... а тепер лежить безпомічна... на божих руках... (Плаче).

М а р и н к а. Тату мій! Золотий! Які ви! (Утира очі).      

Л е м і ш к а. Тільки не кажи їй, -  не прийме: я знаю її! Кажи, що це від Котенка...

Л у ч й ць к а. Маринко, хто там?

Л е м і ш к а. Тихо! Я тікаю! (Виходить навшпинячки).

М а р и н к а. Та то я сама...

Л у ч и ц ь к а. А мені почулось було...

М а р и н к а. То у сні, певно. Заспокойтесь,       спіть ще...

Л у ч и ц ь к а. А мені й справді щось снилось, чи сніг, чи свічки... (Говорить хапливо, жваво, тільки з задишкою, і чим далі, тим більше).

М а р и н к а. То добрий сон, моя лелечко, він вам віщує несподівану радість якусь...

Л у ч и ц ь к а (обніма Маринку). Може, швидко Антось прибуде?

М а р и н к а. А може. Лікар казав, що йому зовсім гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пішла...

Л у ч и ц ь к а (обніма її). Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене... (Сіда). Яка я щаслива!

М а р и н к а. Тільки не іритуйтесь: вам і радість і горе - одна вада!

Л у ч и ц ь к а (склада руки). Боже! Милосердю і любові твоїй краю нема!

М а р и н к а. Знов бентежитесь? Ну і не пущу його...

Л у ч и ц ь к а. Ні, ні! Я буду все робити...

М а р и н к а. Так от і засніть.

Л у ч и ц ь к а. Не хочеться, рибонько... Я після, після засну... Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про його. І знаєш, на чім упевнилась? Що винувата я, а не він.

М а р и н к а. Це якраз по-вашому.

Л у ч и ц ь к а. Далебі! Я занадто кохала, стала зараз рабою, собакою вірною... Вдарило лихо, а я, замість того щоб підняти крила і його піднести, сама їх опустила... і впала...

М а р и н к а. Годі, бога ради, годі! Уже знов он колотиться серце!.. Ну, нехай він зовсім правий, нехай!

Л у ч и ц ь к а (усміхається). Так! Перевірившись у мені, він почав світом нудити... А тут ще приревнував... Лихі люде підстроїли... Але рвія - кохання!

М а р и н к а. Так, вірю, вірю... Тільки мовчіть: бачите, і духу не вберете.

Л у ч и ц ь к а (обніма). Не буду більше, не буду!

М а р и н к а. От надіньте ладаночку - бабуся принесла.

Л у ч и ц ь к а. Де, де? (Цілує й надіва). Так бабуся моя сивесенька вернулась? Де ж моя ненечка?

М а р и н к а. В церкві; зараз прийде: сьогодні ж вашого янгола! (Обніма). Всього, всього, а найбільше здоров'я!

Л у ч и ц ь к а. Правда, а я й забула. Одсунь, серце, фіранки і одчини віконце... а то так темно...

М а р и н к а. Добре. (Підніма).

Л у ч и ц ь к а. Ах, як гарно! Яке сонечко ясне та веселе! Підведи мене, посади коло вікна: мені так хочеться на божий мир глянути!

М а р и н к а. А ви не втомитесь?

Л у ч и ц ь к а. Ні, ні! Мені сьогодні дуже легко... і серце перестало боліти... Переведи тільки мене до вікна...

М а р и н к а. Стійте ж, я крісло поставлю (ставить до вікна) та накрию ще вас теплою хусткою, отак! А тепер беріться мені за шию...

Л у ч и ц ь к а (встала, хитається). Ой, хата крутиться...

М а р и н к а. Бачите!

Л у ч и ц ь к а. Ні, тепер легше... То зразу якось в голові загуло.

М а р и н к а. Ну, держіться ж міцно! (Веде).

Л у ч и ц ь к а. Бачиш, сама іду... О, я швидко видужаю! (Цілує).

М а р и н к а. Ну, сідайте ж тихенько; я ще подушечку підложу під спину. (Кладе). Добре сидіти?

Л у ч и ц ь к а. Добре, добре! Маринко, голубонько, одчини ще й вікно!

М а р и н к а. Боюсь, щоб, бува, вітрець не пройняв!

Л у ч и ц ь к а. Ні, надворі тихо. Он бузок увесь розвивсь, а листом ані колихне... Можна!

М а р и н к а. Та воно надворі аж душно, а ви все-таки накрийтесь хусткою! (Одчиня вікно).

Л у ч и ц ь к а (диха коротко й часто). Ах, ах! Яке пахуче, тепле повітря... Аж дихати легше... Аж лоскоче... (Розгляда). Он на грядках і черевички зацвіли, і зірочки мріють... а собача рожа як вигналась високо, - пишається! Садочку мій любесенький! Так би й полинула... А то хто там?

М а р и н к а. Наші хористки. (Кричить). Агов! Сюди!

Л у ч и ц ь к а. Нехай квіток...

М а р и н к а. Стійте! Нарвіть квіток...

Л у ч и ц ь к а (вигляда). Он троянда, а далі ген любисток, канупір, зірочки... (Голосно). Та наламайте бузку! (Закашлялась).

М а р и н к а. Що ви? Бога ради! Кричать проти вітру... Щоб знову жила... (Зачиня вікно).

Л у ч и ц ь к а. Не буду, більше не буду!

М а р и н к а. Коли хоч раз крикнете, то зараз положу...

 

В И Х І Д  IV

 

Ті ж, і Рябкова, й Богданиха.

 

Р я б к о в а  й  Б о г д а н и х а (вбігають з букетами, з квітами й з начатим вінком). Віншуємо, віншуємо нашу ненечку! (Дають букети).

Б о г д а н и х а. Уже сидите? Слава богу! Дай боже здоров'я й здоров'я!

Р я б к о в а. І здоров'я, і щастя, і всякого добра! (Цілує у Лучицької руки).

Л у ч и ц ь к а (обніма їх). Спасибі, мої діточки любі, за пам'ять, за ласку, за щире бажання! Уже мені далеко краще... уже сиджу, а швидко й ходитиму... (Любує квітами, нюха).

М а р и н к а. Дав би господь! Ану висипайте квіти... А бузок я в воду поставлю...

Л у ч и ц ь к а. Ах, які квіточки, які милі. Як пахнуть, а надто троянда...

М а р и н к а. Дайте я вам от сюди приколю її.

Л у ч и ц ь к а. З любистком, з любистком: я хочу, щоб мене любили... Отак! І бузку мені дай, щоб не забували... Я так бузок люблю!

М а р и н к а. Нате, нате!

Л у ч и ц ь к а. А цей віночок ми докінчимо; поможіть мені! (Почина з Богданихою радісно плести).

Р я б к о в а (в стороні, Маринці). А що, як їй?

М а р и н к а. Лікар каже, якби спокій їй повний та теплі краї... то ще б була надія, а то нема ради. (Утира очі).

Р я б к о в а. Жалібниця наша! Заступниця наша!

Л у ч и ц ь к а (зневірно). Про що ви там шепочетесь? Про мене?

М а р и н к а. Ні, то вона мені новини розказує, та аж насмішила до сліз. (Штовха ліктем Рябкову).

Л у ч и ц ь к а. Розкажи й мені!

Р я б к о в а. Та то вчора Квятковська хотіла похвастатись вашою пісенькою - "Прудиусом"; товкла її, товкла, та все ні в тин ні в ворота - судариня криворота! А таки наважилась співати... Ну й утяла ж до гапликів! Музика - одне, вона - друге... ні тпру ні ну! А все ще дметься... аж поки з гальорки не крикнули: "Годі!"

Л у ч и ц ь к а. Невже їй трудно? Такий простий мотив... (Почина наспівувати)

 

Як поїхав мій миленький до млина, до млина,

А я собі Прудиуса найняла, найняла і т. д.

 

Спочатку співа боязно, тихо, з паузами, а потім з запалом... поки не схопилась за серце, з задишкою, аж закашлялась.

М а р и н к а (хотіла раніш спинити, та Лучицька очима просила дозволить їй). Боже мій! Кашель! Задишка! Що ви наробили? Води, води напийтесь!

Л у ч и ц ь к а (ледве вимовля). Мікстуру...

М а р и н к а (дає). Лишенько тяжке! А казали, що слухатиметесь... Так-то ви хочете стріти свого любого?

Л у ч и ц ь к а. Не буду, не буду! Так захотілось... згадати минуле... і похлинулася... Мовчатиму!

Б о г д а н и х а. Ви мовчіть та дивіться! Ось і вінок буде зараз готовий...

 

Лучицька мовчить, важко дише і мімікою показує, щоб їй наділи дукач і намисто, її наряджають. Взагалі в мімічній грі спочатку видно, що вона стражда, хапається за серце, за груди, а потім їй муки стихли, і вона уже мімічно гра з дитячим усміхом.

 

Ось і віночок готовий! Бачите, який славний? От і надінемо! (Надіва). Як вам в йому любесенько!

 

В И Х І Д  V

 

Ті ж і Палажка.

 

П а л а ж к а. Сидить уже дитиночка моя, прибирається? Мати божа, учула ти молитву мою!

Л у ч и ц ь к а. Ай! (Обніма няню).

П а л а ж к а. Ріднесенька моя, ось просвірка тобі з часточкою за здравіє! Молилась за тебе і в монастирі, і тут...

 

Лучицька цілує її, показує, що мусить мовчати, бо Маринка говорить заборонила; показує, як вона любить няню, і на ноги показує, що няня для неї натрудила.

 

Що там ноги, що мої кості? Аби ти, моє янголятко, була здорова... І будеш - я знаю, що господь зглянеться на наші сльози!

 

Лучицька показує жестами, що вірить в бога, цілує проскуру, просить няню присісти відпочить, а потім вона мов і поговорить з нею. Проскуру передає, щоб коло ікони поставить. Палажка кладе, іде поуз, і, глянувши на Лучицьку, махнула в розпачі рукою, і з риданням пішла в бокові двері.

 

В И Х І Д  VI

 

Ті ж і Безродний.

 

Б е з р о д н и й (входить з вінком). З новим здоров'ям, з новим щастям, з новою славою! На втіху нам і на красу мирові! (Кладе вінок до ніг Лучицької і цілує їй руки).

Л у ч и ц ь к а (обніма Безродного). Друже мій! Єдиний мій! (На міміку Маринці). Я трішечки... трішечки...

Б е з р о д н и й. Ми встали уже? Прибираємось! Тож-то сьогодні і день такий, -  не нарадується мир божий!

Л у ч и ц ь к а. Встала... Мені лучче... Я така щаслива... Так вам рада! (Знову обніма). Єдиний мій!

Б е з р о д н и й. Боже мій! Як я вас.... (Утирає очі і відходить; передає Маринці гроші).

 

Мімічна сцена.

 

Л у ч и ц ь к а (розчулено). Знаю, знаю... (Пауза). Ану, підведіть... З вами пройдусь, мені легше... Мені так радісно, мов п'яна...

М а р и н к а (злякано). Не треба, не треба!

Л у ч и ц ь к а. Ні, ні... пройдусь...

Б е з р о д н и й. Постійте ж.

М а р и н к а. Беріть її під руки.

Л у ч и ц ь к а (встає, хитається). Ох, слаба ще, втомилась... (Задишка).

М а р и н к а. Лягли б краще... А то все тривожитесь та надриваєтесь...

Л у ч и ц ь к а. Ні, перемогла вже... О, бачите? Іду... іду... іду!.. Швидко... сама!

Б е з р о д н и й. Ви тільки схудли... Але то пусте...

Л у ч и ц ь к а (хапається за серце). Ай!! Не можу!! Смерть тут, смерть!! (Кинулась і повисла на руках у Безродного).

Б е з р о д н и й. Заспокойтесь... голубонько!.. То все наживете... Не можна ж зразу. (Показує очима, щоб підкотили крісло).

 

Його тепер ставлять насеред кону.

 

Може, ляжете?

Л у ч и ц ь к а (маха головою, що не хоче).

 

Її садять в крісло.

 

Смерть!.. Сила зникла... Нема чим жити... (Звішує руки і голову безсило).

Б е з р о д н и й. Надбаєте... буде чим... жити... (Утира крадькома очі).

Л у ч и ц ь к а (усміхаючись журно). Ви самі тому не вірите... друже...

Б е з р о д н и й. Такої кривди там (на небо) бути не може!

Л у ч и ц ь к а (все тяжче дише). Не нам розуміти святу волю... Мені тільки тим... ще журно вмирати... що життя... марно пройшло... Не справдились ні мрії... ні надії!.. Навіть рідна сцена, якій я, боже, як вірила... теж хитається, -  мій талан не дав їй... спомоги... І серце коханому не дало втіхи... і ви, мій кращий друг, з своїми широкими думками оддали себе цілком... і опинились марно край ями...

Б е з р о д н и й. Що я? Може, й слід було, щоб так сталося: лихо поновля душу і гартує думки... А ви до себе несправедливі: немарно пройшло молоде ваше життя, недарма талан просіяв, не на порожньо й серце любило! Хай ми й не тішимо тепер слухача новинкою та дивовинкою, але наше народне життя з його радощами і горем великим, наша рідна мова з'єднали його з меншим братом, прихилили серце до його... І поміг сьому й ваш талан: він окрасив сцену, освітив її сяйвом яскравим і привабив до себе весь люд. Що в сім'ї нашій, яка розрослась і розвилась, не без лихих людей, то де їх нема? Де люде - там і гріх! Але скільки під вашим крилом виховалось і чесних, і добрих, і милостивих! А серце ваше всіх гріло, всім давало і світло, і тепло, і навіть коханій дружині хова такий рай, якого й на небі нема...

Л у ч и ц ь к а (розчулена, усміхається, сльози течуть по виду). Хороший мій!.. Дорогий!.. (Тисне руку Безродного).

Б е з р о д н и й. Ви любили багато і все оддали тій любові; а любов - найбільша на землі сила, найвища сила й на небі: вона ніколи марно не гине; вона - і джерело, і весь розум життя!

Л у ч и ц ь к а (усміхається щасливо). Так, так... Ви примирили мене... розважили...

Б е з р о д н й й. Та ще й жити будемо... Он і я, який дохлий, а ще сподіваюсь потрудитись... Вірте, вірте!

Л у ч и ц ь к а. Ох, коли б! Як мені хочеться жити, серцем радіти... Господи, не вкороти мого віку! (Становиться на коліна). Пошли мені хоч хвилинку щастя... Я не зазнала його... Я нікому зла не вчинила!..

Б е з р о д н и й  і  М а р и н к а (піднімають її). На бога надійтесь! (Всі плачуть).

 

В И Х І Д  VII

 

Ті ж та Жалівницький, Лемішка й хористи.

 

Ж а л і в н и ц ь к и й (кладе вінок до ніг Лучицької). На довгий вік! На наше всіх щастя! (Цілує руку).

Л у ч и ц ь к а. Друже мій! Вірний мій! (Обніма).

Ж а л і в н и ц ь к и й. Ось і Котенко... (Дає гроші).

Л у ч и ц ь к а. Спасибі йому... І в його добре серце... Одслужу... (Маринці). Сховай! (Передає гроші).

Л е м і ш к а (теж з вінком). Благодійці нашій!.. Неньці нашій!.. Сонечку нашому!..

Л у ч и ц ь к а (обніма його, не допуска до руки). Таточку мій, ріднесенький! Мені у вас... цілувати руки... Спасибі, спасибі... Стільки мені радості! (Чим далі все більше іритується, швидше диха, дужче захоплюється радістю).

Х о р и с т к и  й  х о р и с т и (з тортами і рушниками). Од хору з повіншуванням і пожаданням всього кращого, а найпаче здоров'я! (Передають Маринці).

Л у ч и ц ь к а. Спасибі, спасибі!.. І дітки не забули... Всіх, всіх обнімаю... (Цілує їх).

 

В И Х І Д  VIII

 

Ті ж і Юркович.

 

Ю р к о в и ч (вбігає весело). Непорівнянній, диві нашій до самої землі! (Цілує руку). Хворобу - набік, ворогів - під ноги, а славою покотить по всьому світі.

Л у ч и ц ь к а. Спасибі! І цей згадав... Тільки ворогів... не топтати... а добром вітати... то їх і не буде...

Ю р к о в и ч. Ну, не кажіть: ось я свого хазяїна як не вітаю - не прибавля копійки на строчку та й не прибавля!

Л у ч и ц ь к а. Уже з своїми... строчками... і мене розсмішив...

Ю р к о в и ч. Ще й не так розсміємось... Ще гопака з вами вшкваримо... Як маму кохаю... А може, й я свого кину... та до вас? (Запримітивши міни, обривається).

 

Маринка дає знову лікарство.

 

(Одходить вбік, вийма граматку і почина щось там писати). Материал хороший: два фельетона и три воспоминания.

 

В И Х І Д  IX

 

Ті ж і студенти.

 

П е р ш и й  с т у д е н т (кладе до ніг Лучицької вінок). Од усіх українців - товаришів вітаю наше сонце, що зійшло і освітило славою рідний край! Хай же воно сяє ще довго і огріває теплом всіх обійдених і задуб-лих! (Цілує шановно їй руку).

Л у ч и ц ь к а. Дякую... всіх обніма... не можу вимовити... радість забиває дух... (Усміхається щасливо, плаче, чаще хапається рукою за серце).

Д р у г и й  с т у д е н т (кладе до ніг вінок). От имени товаршцей великороссов приношу дорогому и родному всем нам таланту искренний привет и наилучшие пожелания. Работая на благо возлюбленной родины, выі тем самым украшаете и венок отечественной славы. Живите же и пленяйте нас и наших южных братьев вашей дивной игрой, вашим симпатичным призванием!

Л у ч и ц ь к а (задихається). Надміру... над силу... сьогодні мені щастя... Благодарю... всех, всех... Видите, как я тронута... (Хапа за руку Безродного). Так... ви праві... ось вона, любов... Ось воно... найвище щастя!..

 

В И Х І Д  Х

 

Ті ж і Кулішевич та Палажка.

 

К у л і ш е в и ч (з галасом). Зозулечко моя! Сидиш? (Обнімає). Поздравляю, поздравляю з менинами! Будь здорова, як вода, а багата, як земля, а щаслива, як... знаєш хто? (Підморгує). Ось тобі від мене! (Надіває на шию хрест),

Л у ч и ц ь к а. Сестрице!.. Ріднесенька!.. (Обнімає). Не забула... Яка я сьогодні щаслива... Так легко тут... Нічого не чую... Я ще з вами... поживу!

К у л і ш е в и ч. А ось іще кращий подарунок. (Подає листа). Глянь!

Л у ч и ц ь к а (аж здригнулась). Лист? Ай! Од його! (Цілує). Я не переживу такого щастя... Над силу... (Чита).

 

Безродний і Жалівницький з докором до Кулішевич, що така необачна.

 

Групіруються круг Лучицької. Вона полулежить в кріслі, вся укрита вінками; тяжко дише, страшно збентежена. Справа і зліва на колінах припали до неї Маринка й Палажка; решта - півколом ззаду; Безродний - посередині. Рецензент упустив граматку і остовпів.

 

(З останнім зусиллям, стаючи непритомною). Ах, який рай!.. Пише: "Здоров... Лечу до тебе... Тепер ніхто не розраїть... Все життя тобі і твоєму талану... Все моє добро твоїй рідній сцені!" (Цілує листа). Тепер я з ним... (На Безродного). Заживемо... Всіх вас піднімемо... Ах, яке щастя!! Чого ж ви плачете?? Тепер будемо щасливі... Господь зглянувся...

Б е з р о д н и й (через силу). Будемо... будемо...

Л у ч и ц ь к а (блаженно простяга вперед руки). Боже! Яка радість! У грудях дзвенить... Яке щастя огорта... Он і коханий... Летім!.. Як ясно... як сонячно там... Ах! (Зразу роня руки і, звісивши голову, посувається вниз, під вінки).

Ж а л і в н и ц ь к и й. Що з нею?

М а р и н к а (припадає). Не б'ється серце...

П а л а ж к а. Умерла! Дитино моя! (Ридає).

Б е з р о д н и й. Зайшло наше сонце!!

 

Всі опускаються на коліна.

 

Завіса тихо спада

 

[1893 p.]

 

 

Сторінка 10 з 10 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 > У кінець >>

Пошук на сайті: