Кленові листки – Василь Стефаник

– Я наймуся, та й там мені будуть сорочки прати, а їх не потребую.

– Не тішся, дитино, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати.

– А дивіться, тато зросли в службі та й нічого їм не бракує.

– І ти зростеш у службі, аж шкіра буде тріскати від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайся татові нести обід. Він десь такий голодний, що очі за тобою продивили.

– Я мушу татову палицю брати, аби від псів обганятися.

– А як загубиш, та й буде тато нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але візьми хоч батьків капелюх.

– Той капелюх лише на очі паде, що не видко дороги.

– Вимий збанок та й сип борщу.

– Ви мене не вчіть стільки, бо я знаю.

– Семенку, а дивися, аби тебе пси не покусали…

III

Дріботів ногами по грубій верстві пилу і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.

– Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порядно спарить. Але я собі заберу волосся так, як жовнір, та й буде мені ліпше йти.

Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір. Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю.

– Це пустий капелюх, най-но як я наймуся, то я тоді собі капелюшок…

Лишень облизався. Пройшовши шмат дороги, він знову поставив обід на землю.

– Я змалюю собі велике колесо із шпицями. Сів насеред дороги в пил і обводив довкола себе палицею, потім рисував промені в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обід і побіг дуже зрадуваний.

До кожних воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір'ї пса, і аж тоді швиденько перебігав. З одного подвір'я вибіг'пес і пустився за ним. Семенко співорив14, заверещав і сів з обідом. Палиця також впала на дорогу. Довгенько зіщулений сидів, чекав пса, аби кусав. Потім зважився подивитись і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло нього.

– На, на, циган, на кулеші, але не кусай, бо болить дуже, та й штраф твій ґазда буде платити. Та він тобі ноги поломить за той штраф.

Щипав з платка кулеші, метав псові по куснику і сміявся, що він на воздусі хапає. Пес мав створену морду, і він собі рот створив.

– А ти чий, шибенику, що пси на дорогах годуєш, а в поле що понесеш?

І якась жінка гупнула його в шию.

– А як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти!

– А ти чий, такий чемний?

– Я Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мусю нести обід, а мене пси кусають, а ви ще б'єте…

– Ой, як я тебе била… Куди ж ти несеш обід?

– Татові несу на лан, коло ставу.

– Йди зо мною, бідо, бо я також несу туди обід. Пішли разом.

– А хто обід варив?

– Мама варили, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене.

– Та не слаба мама?

– Чому не слабі, так качаються по землі, так стогнуть, що аж! Але я за них роблю…

– Ото, ти робітник!

– Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеся мами, який я розумний! Я оченаш15 знаю цілий…

Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима та замовк.

За ним біг пес, а він нібито кидав йому кулеші і заманював іти за собою.

IV

Три дні опісля.

Посеред хати сидів Семенко і сестри і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска із зеленими накришеними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложена зеленими вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.

– Понаїдайтеся та й тихо сидіть, бо я понесу дитину до Василихи, аби поплекала. Тато казали, аби нести рано, в полуднє й надвечір, а увечір вони самі вже прийдуть.

– Семенку, не переломи дитини.

– Я гадав, що ви спали. Тато, казали давати вам сту-деної води і булки їсти. Марія така чемна, що вона тоту булку ухватила і вкусила вже раз. Але я набив та й відібрав! їстимете?

– Не хочу.

– Тато зсукали ще свічку та й казали, що якби ви вмирали, аби вам дати в руки і засвітити. Коли я не знаю, коли давати…

Мама подивилася великими блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльози. Вони викотилися на повіки і замерзли.

– Тато рано в хоромах16 також плакали, так головою до одвірка лупили! Заплакані взяли косу та й пішли. Взяв дитину й вийшов…

– Семенку, аби ти не давав Катрусю, і Марійку, і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відгонити і білих сорочок не давати.

– Я не дам та й татові буду казати.

– Не поможе нічого, синку мій наймиліший, дитинко моя найзолотіша! Як виростеш, щоб між собою дуже любилися, дуже, дуже!.. Аби ти помагав їм, аби не давав кривдити.

– Як я буду служити та й буду дужий, то я їх не дам, а буду до них щонеділі приходити.

– Семенку, аби просив тата, що мама наказувала, аби вас любив…

– Їжте булку…

– Співай дитині, хай не плаче…

Семенко хитав дитину, але співати не смів. А мама обтерла долонею сухі губи і заспівала.

У слабім, уриванім голосі виливалася її душа і потихеньку спадала межи діти і цілувала їх по головах. Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю, і ніхто їх позбирати не може, і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти в пусте поле за листочками…

1 Марікувати – нарікати.

2 Борше – швидше.

3 Дюгати – колоти, шпигати.

4 Як мийка, усотаний – смертельно втомлений.

5 Єгомость – так називали попа в Галичині.

6 Путерії набрати- путнім стати, набрати розуму, сили.

7 Ясла – відгороджене в хліві місце, куди закладають корм для худоби.

8 Товарина – худоба.

9 Війт – голова волосної управи.

10 Цізорик – складаний ножик.

11 Не замилили – не помилилися.

12 Збиткувати – знущатися.

13 Грядка – жердка під стелею, що на ній вішають одежу.

14 Співорити – закричати з переляку.

15 Оченаш – "Отче наш…" – слова молитви.

16 В хоромах – в сінях.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: