– Я наймуся, та й там мені будуть сорочки прати, а їх не потребую.
– Не тішся, дитино, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати.
– А дивіться, тато зросли в службі та й нічого їм не бракує.
– І ти зростеш у службі, аж шкіра буде тріскати від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайся татові нести обід. Він десь такий голодний, що очі за тобою продивили.
– Я мушу татову палицю брати, аби від псів обганятися.
– А як загубиш, та й буде тато нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але візьми хоч батьків капелюх.
– Той капелюх лише на очі паде, що не видко дороги.
– Вимий збанок та й сип борщу.
– Ви мене не вчіть стільки, бо я знаю.
– Семенку, а дивися, аби тебе пси не покусали…
III
Дріботів ногами по грубій верстві пилу і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.
– Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порядно спарить. Але я собі заберу волосся так, як жовнір, та й буде мені ліпше йти.
Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір. Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю.
– Це пустий капелюх, най-но як я наймуся, то я тоді собі капелюшок…
Лишень облизався. Пройшовши шмат дороги, він знову поставив обід на землю.
– Я змалюю собі велике колесо із шпицями. Сів насеред дороги в пил і обводив довкола себе палицею, потім рисував промені в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обід і побіг дуже зрадуваний.
До кожних воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір'ї пса, і аж тоді швиденько перебігав. З одного подвір'я вибіг'пес і пустився за ним. Семенко співорив14, заверещав і сів з обідом. Палиця також впала на дорогу. Довгенько зіщулений сидів, чекав пса, аби кусав. Потім зважився подивитись і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло нього.
– На, на, циган, на кулеші, але не кусай, бо болить дуже, та й штраф твій ґазда буде платити. Та він тобі ноги поломить за той штраф.
Щипав з платка кулеші, метав псові по куснику і сміявся, що він на воздусі хапає. Пес мав створену морду, і він собі рот створив.
– А ти чий, шибенику, що пси на дорогах годуєш, а в поле що понесеш?
І якась жінка гупнула його в шию.
– А як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти!
– А ти чий, такий чемний?
– Я Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мусю нести обід, а мене пси кусають, а ви ще б'єте…
– Ой, як я тебе била… Куди ж ти несеш обід?
– Татові несу на лан, коло ставу.
– Йди зо мною, бідо, бо я також несу туди обід. Пішли разом.
– А хто обід варив?
– Мама варили, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене.
– Та не слаба мама?
– Чому не слабі, так качаються по землі, так стогнуть, що аж! Але я за них роблю…
– Ото, ти робітник!
– Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеся мами, який я розумний! Я оченаш15 знаю цілий…
Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима та замовк.
За ним біг пес, а він нібито кидав йому кулеші і заманював іти за собою.
IV
Три дні опісля.
Посеред хати сидів Семенко і сестри і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска із зеленими накришеними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложена зеленими вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.
– Понаїдайтеся та й тихо сидіть, бо я понесу дитину до Василихи, аби поплекала. Тато казали, аби нести рано, в полуднє й надвечір, а увечір вони самі вже прийдуть.
– Семенку, не переломи дитини.
– Я гадав, що ви спали. Тато, казали давати вам сту-деної води і булки їсти. Марія така чемна, що вона тоту булку ухватила і вкусила вже раз. Але я набив та й відібрав! їстимете?
– Не хочу.
– Тато зсукали ще свічку та й казали, що якби ви вмирали, аби вам дати в руки і засвітити. Коли я не знаю, коли давати…
Мама подивилася великими блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльози. Вони викотилися на повіки і замерзли.
– Тато рано в хоромах16 також плакали, так головою до одвірка лупили! Заплакані взяли косу та й пішли. Взяв дитину й вийшов…
– Семенку, аби ти не давав Катрусю, і Марійку, і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відгонити і білих сорочок не давати.
– Я не дам та й татові буду казати.
– Не поможе нічого, синку мій наймиліший, дитинко моя найзолотіша! Як виростеш, щоб між собою дуже любилися, дуже, дуже!.. Аби ти помагав їм, аби не давав кривдити.
– Як я буду служити та й буду дужий, то я їх не дам, а буду до них щонеділі приходити.
– Семенку, аби просив тата, що мама наказувала, аби вас любив…
– Їжте булку…
– Співай дитині, хай не плаче…
Семенко хитав дитину, але співати не смів. А мама обтерла долонею сухі губи і заспівала.
У слабім, уриванім голосі виливалася її душа і потихеньку спадала межи діти і цілувала їх по головах. Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю, і ніхто їх позбирати не може, і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти в пусте поле за листочками…
1 Марікувати – нарікати.
2 Борше – швидше.
3 Дюгати – колоти, шпигати.
4 Як мийка, усотаний – смертельно втомлений.
5 Єгомость – так називали попа в Галичині.
6 Путерії набрати- путнім стати, набрати розуму, сили.
7 Ясла – відгороджене в хліві місце, куди закладають корм для худоби.
8 Товарина – худоба.
9 Війт – голова волосної управи.
10 Цізорик – складаний ножик.
11 Не замилили – не помилилися.
12 Збиткувати – знущатися.
13 Грядка – жердка під стелею, що на ній вішають одежу.
14 Співорити – закричати з переляку.
15 Оченаш – "Отче наш…" – слова молитви.
16 В хоромах – в сінях.