Т а т о. Я не маю на увазі чогось такого… Скажімо, твоїх стосунків з Олею. Ти, зрештою, доросла, майже доросла людина, відповідаєш за свої вчинки…
Сергій. Так.
Т а т о. От і моя відповідь. Гадаю, таким сином можна пишатися.
С е р г і й (з гіркотою). Пишатися!
Т а т о. А що, є інші думки?
Сергій. Так. Тато. Чиї ж?
Сергій. Моя думка.
Тато. Ну, певна доля самокритики ще нікому не вадила…
Сергій. Тут не самокритика. Інше.
Т а т о. А саме?
Сергій, Можливо, ця ситуація видасться комусь і смішною. Не знаю, можливо, я справді кретин… Але ж я відчуваю, що це не так. Я відчуваю, що це компроміс із самим собою, усім нам, і тобі, і мамі. Але ж нам не потрібні компроміси. Адже й так щось тріснуло в нашій родині. Мовби йдемо ми всі до примарного вогника, що світить десь далеко на виднокраї. Ідемо і знаємо, що ніякого вогника немає — це омана, галюцинація; ще крок — і він згасне, зникне назавжди. Але ми йдемо, не помічаючи, як западає грунт під ногами, як з'являються розколини, що розділяють нас. Все далі ми одне від одного, і скінчилась вода, і дихати все важче, але ми бредемо з останніх сил — надто спокусливий цей далекий вогник, позірний символ тепла й злагоди.
Тато. Е-е, та тобі писати треба. От уже не сподівався.
Сергій. Так. Я й пишу. Твори. На п'ятірки. А потім ходжу й коми виправляю.
Тато (сердито). Знову!
Сергій. Так, знову, бо медалі цієї вашої я не хочу!
Тато. Ти!.. Ти уявляєш, що кажеш? Уся школа поставлена догори дригом, щоб ти отримав медаль, вчителі стараються, Клавдія Миколаївна дзвонить, а він, бачите, не хоче! Іди негайно сідай за фізику — щоб узавтра була мені п'ятірка.
С е р г і й. А от не піду!
Тато. Хлопчисько! Шмаркач! Ти хоч розумієш, від чого відмовляєшся? Серьожо! Сергійку! Ну що з тобою? Та зрозумій ти…
С е р г і й. Та зрозумій ти! Адже я теж хочу, щоб ви мною пишалися, а так…
Тато. Що — так? Що — так? От матимеш дітей, тоді ти збагнеш, тоді ти все збагнеш. Коли ти готовий до них небо прихилити, а вони тобі — ніж у серце. Та досить! Досить терпіння моє випробовувати, що ти за людина така. Я у латаних-перелатаних штанях і з обідраними в кров руками увійшов в аудиторію, а перед тобою відчиняються усі двері — ворухни лише пальцем. Іди зараз же…
С е р г і й. Не піду!
Т а т о. Не підеш?
С е р г і й. Не потрібна мені ваша брехлива медаль.
Тато. Замовкни! (Дає йому ляпаса і сам лякається.)
Важка пауза.
Сергій (поволі). Ах, так? Ну, ти ще пошкодуєш! Ви ще пошкодуєте! Ти!.. Ти!.. (Вибігає з кімнати.) Т а т о (з болем). Серьожо! Серьожо!
Грюкають вхідні двері.
Серьожо… (Сідає на краєчок дивана, обхопивши голову руками.)
Темрява.
Тато замислено ходить по кімнаті. На відкидній кришці бару пляшка, чарка.
Заходить Мама.
Мама. Здрастуй, Колю.
Тато мовчки киває у відповідь.
Ти не в гуморі? У тебе неприємності? Чи не на мене ти сердишся? Я до кравчині забігла після роботи.
Тато. Ні, не на тебе. В мене була розмова з Сергієм. Він звідкись узнав про цю нашу авантюру.
Мама (одразу розуміє, про що мова. Вороже). Яку авантюру?
Т а т о. З медаллю. Ми завелись, я його вдарив…
Мама. Та-ак… Знайшов метод. «Ушинський».
Т а т о. І мені здається, завтра він хоче завалити іспит. Ну, не завалити, а хоче сам себе зрізати: на три, на чотири — яка різниця! Він не хоче медалі.
Мама. Боже мій! А де він? (Кидається в кімнату сина.)
Тато. Він пішов. (Похмуро жартує.) Сподіваюсь, не назавжди.
М а м а. Як пішов? Куди пішов?
Тато. Звідки я знаю. Вони що, кажуть, куди вони йдуть?
Мама. Боже мій! Що ж це буде? Завтра останній іспит, і саме тепер тобі треба було його вдарити. Це твоя вічна нестриманість, це невміння гримати себе в руках. Я знала, що коли-небудь воно чим-небудь скінчиться. Ще коли я з тобою зустрічалась. Я звернула увагу, який жахливий у тебе характер. Ще тоді я замислювалась, чи варто мені виходити за тебе заміж. І саме через твій нестерпний характер. Ти був такий похмурий, понурий, дратівливий…
Тато. Однак вагалася ти недовго.
М а м а. В мене були на те свої причини.
Тато (нестримано). Які ще причини? У мене були гроші? Я був заввідділом, як тепер? У мене була машина? Які в тебе були свої причини?
М а м а. Я тебе кохала.
Тато (спохвачується). А, ну так. Звісно. Пробач.
М а м а. Я народилася в евакуації, важких часів майже не пам'ятаю. Пам'ятаю День Перемоги — всі плакали, і я, дурненька, плакала, бо думала — скоїлась біда, а то був найсвітліший день у нашому житті. У мене був тато… А ти з мамою у війну лишився тут, і коли ти розповідав мені, як ночами крав буряки, а по полю стріляли з автоматів німці і пускали ракети — просто так, я теж плакала… Навіть коли з тобою познайомилась, ти був іще такий виснажений, з такою тугою у напівголодних очах, і я думала: «Боже мій! Що я можу зробити, щоб він забув, назавжди забув ті прокляті роки?» А потім з'явився Сергійко. Такий маленький, рожевенький… Ми вже тоді жили добре… І ти простоював над ним цілі години і дивився, як він спить. І я пишалася тобою. Ти так для нас старався. І працював, і вчився. А потім стало зовсім добре.
Т а т о. От тільки ти захворіла.
Мама. Так, і виявилося, що Серьожа буде єдиною нашою дитиною. (Змахнула сльозу.) Але ми жили дружно…
Т а т о. А ти знаєш, сьогодні Сергій запитав, чи чесна я людина.
Мама. Ну, звичайно, Колю. Чесна і хороша…
Тато. Хіба ти можеш сказати щось інше?
Мама. Тобто?
Т а т о. А от тоді, пригадуєш, коли я був на останньому курсі і вже писав диплом, коли мене викликав декан…
М а м а. Не треба, Колю…
Т а т о. Я часто згадую той випадок.
М а м а. Не треба… Від цього багато що залежало. Як ти міг не погодитись? І… у тебе ж були ми. Адже ти про нас думав у першу чергу. Подумаєш — іще один підпис. Він усе одно нічого не змінив би. Постав ти його, не постав…
Тато. Але ж я поставив.
Мама. Багато хто поставив.
Т а т о. Так, одвертались і підписувались.
М а м а. Ну прошу тебе…
Тато (наливає собі чарку. П'є). А як я квартиру отримував, пам'ятаєш? Оцю.
Мама. Знов ти за своє?
Тато. Тоді вже нічого над нами не висіло. В кутку не тулилися. Ну, пожили б іще рік-два у старій. У нас був дах над головою. А у Мельникова!..
Мама. Дали ж йому квартиру. Зразу після тебе і дали.
Тато. Випадково. Не повинні були.
М а м а. Та облиш ти минуле перетрушувати.
Т а т о. А я і не перетрушую. Воно саме ось тут ворушиться. (Підносить руку до грудей) Борсається. Неспокійно йому, минулому.
Мама. Припини! Я пам'ятаю все незгірш за тебе. (Лагідніше.) І розумію…
Тато. Розумієш? А тоді ти розуміла?
Мама (стомлено). Перестань ти себе гризти, Миколо. Старого не повернеш.
Тато. Оце й погано. Оце й найгірше. Тому що лише з роками починаєш по-справжньому розуміти, де ти схибив, де оступився, де совісті своїй рота затиснув. А вона живуча, совість. Вона вовтузиться. Борсається. Голос подає. Я, власне, і тоді розумів. Гадав — перемелеться. Не перемололось. І жорна витупились. Пізно. Зразу слід було по життю, мов по струночці, йти. Щоб ані кроку вбік. (Підходить до бару, наповнює чарку.)
Мама. Може, вистачить тобі, Колю?
Тато. Може. (Випиває.)
Заходить Бабуся. Зразу уловлює напруженість у сім'ї.
Бабуся. Щось скоїлося?
Мама. Так, можете нас привітати. Ваш онук відмовляється від медалі.
Здивування на Бабусиному обличчі.
Я, каже, дуже чесний, і медаль мені ваша не потрібна.
Бабуся (раптом усміхається, тоді починає тихенько сміятись). От так Серьожка!
Мама. Що? Що в цьому смішного? Ви розумієте, що це означає?
Сміється Бабуся.
Ні, це просто жахливо. Це ж ваш онук. Про нього ж мова!
Б а б у с я. Я розумію.
Мама. Стільки сил, стільки енергії, нервів — усе шкереберть. Ні, я тут збожеволію. Я з вами збожеволію. Син тікає з дому, батько (киває на Тата) мордує себе якимись безглуздими, нікому не потрібними проблемами столітньої давності, рідна бабуся регоче, коли треба ридати, битись головою об стіну, кричати ґвалт! Боже мій! Повіситися можна! Де телефон психіатричної лікарні? Нехай краще мене одвезуть туди відразу, доки не стався нервовий приступ. Дайте мені телефон лікарні! Заберіть мене звідси, бо я за себе не відповідаю!
Бабуся (до батька). І що ж ти йому відповів?