Привіт, Синичко! - Ярослав Стельмах (сторінка 2)

Тато зітхає, підводиться, усміхається залі і так, із застиглою посмішкою, обертається до дверей. Він іще не здогадується, хто ця несподівана гостя, але, певна річ, усмішка не завадить. На порозі кімнати з'являються Клавдія Миколаївна і Мама.

Тато. Клавдіє Миколаївно! Хто б міг подумати! Яким щасливим вітром?

Клавдія Миколаївна. Здрастуйте, Миколо Олек­сійовичу.

Одразу видно, що Клавдія Миколаївна — ділова жінка. Погляд твердий і спокійний, трохи владний, набутий багаторічною директорською практикою і діловими зустрічами. Тримається з гідністю, але досить просто. Дивиться у вічі співрозмовнику. Першою і без манірності подає руку.

Мама (гукає на кухню). Мамо, поставте, прошу, чайник. Тато. Який чайник! Який чайник! (Одкриває бар, дістає коньяк.)

Клавдія Миколаївна. Ні-ні, Миколо Олексійови­чу! Прошу! Тільки без цього!

Тато. Ну... (Ставить пляшку назад.) А може, винця?

Клавдія Миколаївна. Ні-ні, прошу вас.

Тато. Якщо ви наполягаєте...

М а м а. Ви з роботи, Клавдіє Миколаївно?

Клавдія М и к о л а ї в н а. Ні.

Тато. Яка ж у директора школи може бути робота о дев'я­тій вечора?

Клавдія Миколаївна. А уявіть собі, іноді затриму­ємось дотемна. (З усмішкою.) Сидимо, сперечаємось, вирішує­мо, лаємося. У нас теж своє виробництво. Свої цифри, звіти, доповідні. І з нас питають. Ще й як.

Мама. Уявляю собі!

Тато. Та-ак, тут один у сім'ї і то губишся, а у вас...

Клавдія Миколаївна. Сімсот двадцять чотири...

Тато. Ай-я-яй!

Клавдія Миколаївна. Сімсот двадцять чотири, і кожен не схожий на іншого. Кожен — індивідуальність.

Мама. Ото б уже не хотіла я опинитись на вашому місці.

Клавдія Миколаївна. Так, заздрити нема чому. Спокійною нашу роботу не назвеш. Але нічого — трудимося, виховуємо, напучуємо, прищеплюємо... Важко, ой як важко. Часом повертаєшся додому — ноги не слухаються, голова трі­щить, серце калатає... А що вдієш? Усі йдуть до тебе. Кожно­го вислухай, кожному порадь; вічно про когось думаєш, щось вирішуєш, радиш, жалієш, утішаєш... А батьки? І для кожного слово знайти. А вчителі? І у всіх свої проблеми — адже так просто до тебе в кабінет не заходять. А колектив складний... Хороший, хороший — не зрозумійте мене неправильно, але ж справу маєш із людьми...

Тато. Авжеж.

Клавдія Миколаївна. А школа на видноті. З рай­кому дзвонять, у міськкомі вимагають, із ЦК комсомолу цікав­ляться. То конференція, то засідання! Часом думаєш: «Госпо­ди, навіщо все це мені? Кинути б, знайти що-небудь спокійні­ше». Так ні. Та й не можу вже без неї. От. (Розглядається.) А це ваша нова квартира?

Мама. Так, майже нова. Вже півтора року.

Клавдія Миколаївна. Ну, півтора року — це не час. (Усміхається.) Ще, здається, зовсім недавно, у першому кла­сі, Серьожа звав мене «тьотя вчителька». А тепер такий хло­пець — я йому по плече. Смішний він був. Маленький, біляве­нький, якийсь безпорадний. Гарна квартира. Коридор великий...

Тато. Так, гріх жалітися.

Заходить Бабуся з чайним сервізом, усяким кондитерським дріб'язком на таці.

Бабуся. Добридень!

Клавдія Миколаївна. Здрастуйте, здрастуйте, але, слово честі, не варто клопотатись. Я на хвилинку забігла. Вдо­ма давно ждуть. Зараз усією сім'єю будемо вечеряти. А я до вас у справі.

Тато. Ви, певно, стосовно пароплава? Так усе вже домов­лено, як я вам обіцяв.

Клавдія Миколаївна. Уявіть собі — ні. До ви­пускного вечора ще далеко, та і я знаю, що ви — людина сло­ва. Тож із цього приводу я спокійна.

Тато (насторожено). Може, Сергій...

Клавдія Миколаївна. Не хвилюйтесь, із Сергієм теж усе гаразд. Ми ним задоволені. (Значуще.) Навіть дуже. Він тут ні до чого. Тобто мова, звичайно, піде про нього, але в дещо несподіваному для вас аспекті. (Дістає із сумочки сига­рети, запальничку.) Я закурю, ви не проти?

Тато. Будь ласка. (Присуває попиьничку.)

Клавдія Миколаївна (закурює). Та-ак... Не знаю навіть... Почну здалеку. Ви уявляєте, хоч як добре ведеться робота у школі, хоч як чудово налагоджено учбовий процес, хоч як кваліфіковано провадяться уроки чи поставлена вихов­на робота, а все вимірюється конкретними результатами. Спрощено кажучи, якщо школа випускає хороших учнів, то й школа хороша. Звичайно, справа не тільки в оцінках наших вихованців, але оцінки здебільшого стають тим зримим фак­тором, за яким судять про якість нашої діяльності. (Затягу­ється, випускає дим.) Тепер уявімо собі, що школа хороша, вчителі чудові, працює інтернаціональний клуб, свій оркестр, фотогурток, влаштовуються вечори, але жодного випускника, котрий учився б на відмінно. Хороших учнів кілька, а меда­лістів — жодного. Отже, напрошується висновок: що ж це за школа? І чи все в ній так прекрасно, як нам уявлялось? Отож-бо й воно! Тепер — ближче до діла. Минулого року в нас не було жодного медаліста. У нинішньому намічалося дві кандида­тури. Алик Соловйов місяць тому потрапляє у міліцію, — ви, певно, про це чули, зв'язався з якоюсь компанією, і, звісно, п'ять із поведінки йому після цього не поставиш. Школа зос­талась без медалі. А Олена Калениченко два тижні тому рап­том, за півтора місяця до випускних іспитів, їде з батьками за кордон. У неї батько — військовий. Тато з мамою приїздили сюди у відпустку і вирішили забрати дівчинку з собою. Вже як я їх просила, що я їм тільки не говорила — все даремно. «Тут,— кажуть,— дівчинка без нагляду, їй самій важко. Не­хай живе з нами». Там, скоріш за все, вплутане іще щось, чого ми не знаємо. Та і я, чесно кажучи, навряд чи залишила б сім­надцятирічну дочку, хоч би якою золотою вона була, саму в квартирі. Але це вже не важливо. Важливо те, що школа зос­талась і без другої медалі. Виховували-виховували дівчинку, вчили її, вкладали душу, і на тобі — подаруночок колегам, що працюють за кордоном. А дівчинка чудова...

Мама. Так, я її пам'ятаю.

Клавдія Миколаївна. Гарненька, нічого дивного, що... Ну, гаразд, не будемо. Що ж робити? Другий рік школа без медаліста — це вже серйозно. І от ми зібрались, подумали, зважили, я, певна річ, порадилась із класним керівником, Ні­ною Платонівною, і вирішили, — бачите, я з вами цілком від­верта, — що кандидатура Сергія нас цілком влаштовує.

Тато. Сергія? Тобто?..

Мама (не ймучи віри). Кандидатура як медаліста?

Клавдія Миколаївна (спокійно). Так. А що? Він хлопець хороший. За восьмий клас самі п'ятірки. Кінчив із гра­мотою. За його поведінку нам хвилюватись нема чого. В мілі­цію він не попаде.

Тато. Сподіваюсь.

Клавдія Миколаївна. Ну-ну, не наговорюйте на свого сина. Батьків ми знаємо тільки з кращого боку. Сім'я у вас правильна. Можна сказати, взірцева. Ви свого часу багато нам допомогли. Як бачите, ми все врахували.

Тато. Так, але Сергій...

Мама за спиною Клавдії Миколаївни махає на нього обома руками.

«Мовчи ти, хто тебе питає!»

Клавдія Миколаївна. Розумію ваші сумніви і ще більше ціню вас за скромність. Можливо, за якимись більш ви­сокими, найвищими стандартами Сергій... ну, не зовсім заслу­говує, — ви це, певно, хотіли сказати? Так, ми знаємо, що він хлопчина лінькуватий, не завадило б йому трохи серйозності, посидючості. Але, з другого боку, — де, я вас питаю, знайдете ви ідеального учня? Немає таких, я вас цілком авторитетно запевняю. Є учні хороші, так. От Гена Колісник чи Галя Чср-них — старанна, вдумлива. Але не більше. А ідеальних, щоб за всіма, так би мовити, параметрами... Тож хай сумління ва­ше буде спокійним.

Т а т о. Це так несподівано.

Клавдія Миколаївна. Певно, несподівано, а отже — тим приємніше.

Т а т о. І ви гадаєте, це реально?

Клавдія Миколаївна. Цілком.

Мама. Колю, якщо Клавдія Миколаївна каже, значить, знає.

Клавдія Миколаївна. Звичайно, я відповідаю за свої слова. Але! Є одне маленьке «але».

Т а т о. От бачите.

Знову Мамин жест: «Хто тебе за язика тягне?»

Клавдія Миколаївна. Бачимо. Тому й говоримо. Сергію неодмінно треба підтягнутись. Часу обмаль, звісно, але все в його руках. І, що більш важливо, — у ваших руках. Так, ми його підстрахуємо, але й ви маєте взяти сина під контроль.

Мама. Звичайно, Клавдіє Миколаївно.

Клавдія Миколаївна. До речі, де він зараз?

Т а т о. Не знаю.

Мама (швидко). Мабуть, у кіно. Він...

Клавдія Миколаївна. Ну, ні. Так не можна. «Не знаю», «мабуть» — ці слова стосовно Сергія ви повинні ви­ключити.

Мама. Так-так.

Клавдія Миколаївна. Облік і контроль. Ви повинні все знати і все контролювати. Мама. Правильно.

Клавдія Миколаївна. Посадіть його за підруч­ники. Візьміть репетитора, а то й двох. З математики — це йо­му точно потрібно, і... напевне, з мови?

Мама. Звичайно.

Клавдія Миколаївна. А решту предметів він, спо­діваюсь, подужає сам. І от іще. Сергій дружить з Олею. Вони багато часу проводять разом. Мабуть, ці зустрічі слід якось обмежити. І Вітя! Я нічого не маю проти Віті, але зрозумійте мене... Він може не так на Серьожу вплинути. Середній учень, потім у нього батько... Розумієте, про що я кажу... І цс теж на ньому, певно, позначається. Я, природно, не нав'язую вам своїх думок...

М а м а. Ну що ви, Клавдіє Миколаївно!

Клавдія Миколаївна. Я говорю як давній друг сім'ї.

Мама. Звичайно, ми так і розуміємо. Спасибі вам велике.

Клавдія М и к о л а ї в н а. Ну що ви, не варто. Піклу­ватися про учнів — наш обов'язок. Адже нам не байдуже, що вони роблять, з ким вони дружать. Нам не байдуже. А надто такі учні, як Сергій. (Усміхається.) Ну, забалакалась. Удома ждуть. Лають, напевне: «Куди мати поділась?»

М а м а. А може, все ж чайку?

 

Клавдія Миколаївна. Спасибі. Чайок ми вип'ємо після випускних екзаменів. І не тільки чайок. А, от іще, — ад­же Сергій про нашу розмову не повинен знати.

Тато. Розумію.

М а м а. Як можна!

Клавдія Миколаївна. От і чудово! Настройте його непомітненько. А потім і сам втягнеться. До побачення!

Батьки проводжають директора. З передпокою ще чути: «До побачення», «Усього найкращого!», «Заходьте!». Клавдія Миколаївна пішла. Тут же з'являються Мама з Татом.

Мама. Ну, що ти на це скажеш? Тато. Та-ак, дивно.

Мама. Що дивно? Людина ж тобі все пояснила.

Тато. Якийсь у всьому цьому не той присмак.

Мама. Знову сумніви! Коли ти вже навчишся тверезо ди­витися на речі. «Присмак не той!» Ти що, борщ їси? Тисячі ді­тей у всьому Радянському Союзі мріють отримати медаль, поступити в інститут. Перед твоїм сином відкриваються реаль­ні можливості, а ти збираєшся занапастити його майбутнє?

Тато. Але ж ти щойно казала мені зовсім інше.

Мама. Яка різниця, що я тобі казала. (До Бабусі.) А ви що скажете, мамо?

Бабуся. Що я скажу? Вам видніше.

Мама. Правильно. (До Тата.) Чуєш? Ти хоч матір свою послухай. Хіба вона не хотіла б тобі медалі. А ти...

Т а т о. Та хіба я проти? Нехай одержує, якщо заслужить.

Мама. Заслужить! Можеш бути спокійним. (Бере запис­ник, гортає його.) Так, треба подзвонити Петренкам і взнати телефон математика, він минулого року готував Антошу. Ка­жуть, чудовий репетитор. А з мови вже ти потурбуйся. Не мо­жу ж я всім піклуватися.

Тато. Гаразд, гаразд.

Мама. Ага, ось (Знімає трубку.)

Стукають вхідні двері. Заходить Сергій.

Сергій. Привіт!

Мама. Сергійку! Де ти був?

С е р г і й. У кіно ходив. А хіба що?

Т а т о. З ким?

Сергій (дещо здивовано). З Олею. А в чому справа?

М а м а. Ні в чому, ні в чому. А ти уроки приготував?

Сергій. А-а. Звичайно.

Тато. Ану, покажи зошити.

Сергій. Які зошити?

Т а т о. З завданнями твоїми. З рівняннями, із вправами, з формулами.

С е р г і й. Та що це з вами? Ба, дай пожувати що-небудь.

Т а т о. Як ти з батьками розмовляєш?! З нами все гарззд, а от із тобою — сумніваюсь. Ти уроки приготував чи ні, я в тебе питаю?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_privit_sinichko.docx)Yaroslav_stelmah_privit_sinichko.docx97 Кб1170
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_privit_sinichko.fb2)Yaroslav_stelmah_privit_sinichko.fb2133 Кб1257

Пошук на сайті: