Привіт, Синичко! - Ярослав Стельмах (сторінка 6)

О л я. І вони не сміють про тебе так говорити. Вони не смі­ють говорити про тебе і сміятись. Ставити тобі п'ятірки і ду­мати про тебе щось підленьке. Чому вони розпоряджаються тобою? Вони вважають, що знайшли того, хто їм потрібен? Хто буде їх слухатись і не питатиме зайвого, а тільки посмі­хатиметься і вдячно киватиме. Але ж це не так! Ти ж не та­кий! Чому ти мовчиш?

С е р г і й. Я думаю.

Оля. Думай, думай, Сергійку. Це просто необхідно. Для тебе. Для нас... (Відступаєу темряву.)

Гасне світло.

Та сама, вже добре знайома нам вітальня. Сергій задумливо ходить туди-сюди по кімнаті. Клацає замок вхідник дверей. З'являється Тато.

Тато (радо). А-а, ти вдома!

Сергій. Здрастуй, тату.

Тато. Здрастуй, синку. Ти вже їв?

С е р г і й. Ні.

Т а т о. От і чудово. Разом повечеряємо. Мама не приходила?

Заперечно крутить головою Сергій.

(Бачить, що син не в гуморі.) У тебе що, неприємності? Щось сталося?

Сергій. Тату. Я випадково дізнався... щодо моєї медалі.

Тато (внутрішньо насторожується, але намагається жартом пом 'якшити настрій сина). Що, тобі її збираються дати поза чергою?

Сергій (не сприймаючи жартівливого тону). Так. Поза чергою і поза конкурсом. Це все підстроєно.

Т а т о. Як це — підстроєно? Ти гадаєш...

С е р г і й. Як — тобі краще знати. Тобі, мамі, бабусі. Ти ж розумієш, про що я говорю.

Т а т о. Не зовсім.

Сергій. Тату, не треба. Я все знаю.

 Тато. Ох, ці сучасні діти. Усе вони знають.

 С е р г і й. І про пароплав, і про...

Т а т о. То й що? Ти вважаєш, через те, що я домовився про пароплав, тобі дають медаль? Яка нісенітниця! Якби це так, у вас у класі було б тридцять пароплавів. Пароплавів! Тридцять літаків було б, вертольотів, тракторів, підйомних крашв _ чого завгодно! Просто Клавдія Миколаївна попросила мене задовго до всього цього...

Сергій. Чого — цього?

Т а т о. Ще задовго до іспитів. Мені це зовсім нічого не варто.

С е р г і к. І вона із вдячності теж вирішила...

Т а т о. Та ні! Що ти заторочив одне й те саме. Дурнень­кий. Хіба це можливо. Те само по собі, а медаль... Адже ти її заслужив. Ти хороший учень...

Сергій. Хороших учнів багато.

Т а т о. Ти багато сидів над книжками.

Сергій. Останніх півтора місяця.

Тато. Так, але в тебе хороша база. Варто було трохи на­тиснути...

Сергій. Але чому саме я? Точнісінько так само могло натиснуги ще кілька чоловік із нашого класу. Он Генка Коліс­ник...

Т а т о. То треба було й натиснути.

Сергій. Але до його батьків директор чомусь не прихо­дила.

Тато. Ну, вона давно знає і поважас нашу сім'ю. Мама багато років...

Сергій. Сім'я! Мама! А я, я туг до чого? Медаль же не мамі дають.

Тато. Ніхто тобі ще медалі не дає. Склади останній іс­пит...

Сергій. Складу, складу! Хто ж мене буде різати на усно­му, коли школі погрібні медалісти.

Т а т о. А ти цинік!

Сергій. Цинік? Це ти кажеш після того, як я йшов на письмовий, знаючи теми?

Тато. Тихше ти. Не зчиняй галасу!

Сергій. А-а! Чого ж ти боїшся, коли все по-чесному? Що сусіди почують? Узнають, що я за відмінник такий? Га? То нехай чують. (Підбігає до дверей у коридор. Навмисне ба­лаганним голосом.) Люди! Сусєді! Ви знаєте, як я п'ятірки от­римую? Ви теж бігали в школу виправляти коми? Наступного дня? Тією ж ручкою?

Т а т о. Ти що? (Хапає Сергія за плече, сильно штовхає у кімнату. Зачиняє двері.) З глузду з'їхав? Що ти із себе посмі­ховисько робиш? А з мене? Ти про нас із матір'ю подумав? Хлопчисько!

Сергій. Про вас? Вам добре. Син відмінник. Га? Це не у всіх діти відмінники. Це, значить, батьки такі. Зуміли. Вихо­вали. Це їхня заслуга. На роботі можна похвалитися. Друзям ненароком сказати за чаркою горілки. А про мене ви подума­ли? Як мені перед хлопцями?

Тато. Якими хлопцями? Та кожен із них мріяв би опини­тись на твоєму місці.

С е р г і й. Не кожен.

Тато. Всі ви розумні, все ви розумієте. Вам на блюдечку, а ви ще й комизитесь. Звикли на готовенькому. Ти он платівки по сорок карбованців купуєш, а ми про шматок хліба думали. Я у сімнадцять років туфлі вперше взув, а у тебе три костюми, батники, галстуки. Джинси за сто сімдесят карбованців! А ма­ти моя плакала з радості, коли я їй першу получку на стіл ви­клав — п'ятсот тридцять на старі гроші. Тобі їх надовго ви­стачило б? А ми на них учотирьох в одній кімнаті жили, в ко­муналці, та батькова пенсія ще. А батя на війні поліг, першого ж місяця. Чого? Чого тобі ще потрібно? Кропиву жерли, зати-руху варили. Війна давно скінчилась... Ти тоді пожив би. По­крутився б. Попрацював би ночами на ремонтному. Не подо­бається? А воду з нас варити подобається? Так мовчи тоді, коли за тебе батьки думають. Дякувати Богу, є кому про тебе піклуватися. Живі ще. Закінчиш інститут, одружишся, станеш людиною — геть на всі чотири вітри, роби як знаєш. Тоді ти сам собі голова, а поки що роби, що тобі кажуть. Ми тобі по­ганого не хочемо.

С е р г і й. Я знаю... Але ж виходить...

Тато. Що? Що виходить?

Сергій (сідає у крісло. Задумчиво). Погано виходить, бать­ку. Я ж не винен, що в мене все с.

Тато. Дурненький. Ніхто ж тебе не винуватить. І не до­рікає. Ми ж Ь матір'ю на все для тебе готові... Доб'єшся ти більшого, ніж я, — та я тільки щасливий буду. Адже діти й мають бути кращими за батьків. Розумнішими. Гарнішими.

С е р г і й. Та де ж я кращий!

Тато. Знов за своє! Ну, є в тебе маленький шанс, так скористайся з нього. Чого ти місця собі не знаходиш? Про ма­тір подумай. Вона ж мріє про твою медаль, мріє просто. Вночі прокидається і говорить, говорить — так їй хочеться!.. А ба­буся! Багато у неї в житті радощів було?

Зітхає Сергій.

Втіш ти її старість.

Сергій (лагідніше). Та я розумію, тат...

Тато. Ну, от і...

Сергій. Але, бачиш... Утішу я бабусину старість, тоді твої середні роки, мамині, тоді ваш похилий вік, вашу ста­рість, і з чим же я до своєї старості підійду?

Т а т о. От дивак! Він про свою старість думає!

Сергій. Так... Та ні. А де бабуся?

Т а т о. Не знаю. До сусідки, певно, пішла.

Сергій. Тату, а ти хороша людина?

Тато. М-м-м... Сподіваюсь. У кожнім разі, таким мене вважають на роботі.

Сергій. Так, я знаю. Мало хто якими нас вважає!

Т а т о. А ти що, сумніваєшся?

С с р г і й. Та ні, але... Я ж знаю тебе всього сімнадцять ро­ків і... Звісно, батьки — вони завжди найкращі, і якби мені хтось сказав... навіть натякнув, я тому просто в морду затопив би. Але все ж — можеш ти назвати себе чесною людиною?

Тато. Думаю, так. Принаймні тобі не доведеться за мене червоніти

С е р г і й. А я, тат?

Т а т о. Чи чесний ти?

Сергій. Так..

Тато. Ну, я не знаю, певна річ, як слід було б батькові, усіх нюансів твого життя, а надто за останніх два-три роки. Адже у вас свої секрети від батьків, своя, так би мовити, зона, куди старших ви не впускаєте, і ми з матір'ю не дуже до цього й прагнули, поважаючи твою... індивідуальність... Але я пе­вен, мені хочеться вірити: ти не замішаний ні в чому... Тобто про це й мови не може бути. Так, ти хороший, чесний хлопець. Ти завжди був хорошим сином, і ми жили у злагоді, га? Ти сам, пам'ятаю, казав мені, що деякі хлопці з вашого класу навіть заздрять твоїм стосункам з батьками.

Сергій. Так.

Т а т о. І ти, здається, нічого від нас не приховував?

 Сергій. Н-ні...

Т а т о. Я не маю на увазі чогось такого... Скажімо, твоїх стосунків з Олею. Ти, зрештою, доросла, майже доросла лю­дина, відповідаєш за свої вчинки...

Сергій. Так.

Т а т о. От і моя відповідь. Гадаю, таким сином можна пи­шатися.

С е р г і й (з гіркотою). Пишатися!

Т а т о. А що, є інші думки?

 Сергій. Так. Тато. Чиї ж?

Сергій. Моя думка.

Тато. Ну, певна доля самокритики ще нікому не вадила...

Сергій. Тут не самокритика. Інше.

Т а т о. А саме?

Сергій, Можливо, ця ситуація видасться комусь і сміш­ною. Не знаю, можливо, я справді кретин... Але ж я відчуваю, що це не так. Я відчуваю, що це компроміс із самим собою, усім нам, і тобі, і мамі. Але ж нам не потрібні компроміси. Адже й так щось тріснуло в нашій родині. Мовби йдемо ми всі до примарного вогника, що світить десь далеко на видно­краї. Ідемо і знаємо, що ніякого вогника немає — це омана, галюцинація; ще крок — і він згасне, зникне назавжди. Але ми йдемо, не помічаючи, як западає грунт під ногами, як з'яв­ляються розколини, що розділяють нас. Все далі ми одне від одного, і скінчилась вода, і дихати все важче, але ми бредемо з останніх сил — надто спокусливий цей далекий вогник, по­зірний символ тепла й злагоди.

Тато. Е-е, та тобі писати треба. От уже не сподівався.

Сергій. Так. Я й пишу. Твори. На п'ятірки. А потім хо­джу й коми виправляю.

Тато (сердито). Знову!

Сергій. Так, знову, бо медалі цієї вашої я не хочу!

Тато. Ти!.. Ти уявляєш, що кажеш? Уся школа поставле­на догори дригом, щоб ти отримав медаль, вчителі старають­ся, Клавдія Миколаївна дзвонить, а він, бачите, не хоче! Іди негайно сідай за фізику — щоб узавтра була мені п'ятірка.

С е р г і й. А от не піду!

Тато. Хлопчисько! Шмаркач! Ти хоч розумієш, від чого відмовляєшся? Серьожо! Сергійку! Ну що з тобою? Та зрозу­мій ти...

С е р г і й. Та зрозумій ти! Адже я теж хочу, щоб ви мною пишалися, а так...

Тато. Що — так? Що — так? От матимеш дітей, тоді ти збагнеш, тоді ти все збагнеш. Коли ти готовий до них небо прихилити, а вони тобі — ніж у серце. Та досить! Досить тер­піння моє випробовувати, що ти за людина така. Я у латаних-перелатаних штанях і з обідраними в кров руками увійшов в аудиторію, а перед тобою відчиняються усі двері — ворухни лише пальцем. Іди зараз же...

 

 

 

С е р г і й. Не піду!

Т а т о. Не підеш?

С е р г і й. Не потрібна мені ваша брехлива медаль.

Тато. Замовкни! (Дає йому ляпаса і сам лякається.)

Важка пауза.

Сергій (поволі). Ах, так? Ну, ти ще пошкодуєш! Ви ще пошкодуєте! Ти!.. Ти!.. (Вибігає з кімнати.) Т а т о (з болем). Серьожо! Серьожо!

Грюкають вхідні двері.

Серьожо... (Сідає на краєчок дивана, обхопивши голову ру­ками.)

Темрява.

Тато замислено ходить по кімнаті. На відкидній кришці бару пляшка, чарка.

Заходить Мама.

Мама. Здрастуй, Колю.

Тато мовчки киває у відповідь.

Ти не в гуморі? У тебе неприємності? Чи не на мене ти сер­дишся? Я до кравчині забігла після роботи.

Тато. Ні, не на тебе. В мене була розмова з Сергієм. Він звідкись узнав про цю нашу авантюру.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_privit_sinichko.docx)Yaroslav_stelmah_privit_sinichko.docx97 Кб1166
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_privit_sinichko.fb2)Yaroslav_stelmah_privit_sinichko.fb2133 Кб1254

Пошук на сайті: