Хвильку подумавши, Таня погоджується. Танцюють.
Горішнє світло не заважає? (Вже ладен кинутися до вимикача.)
Таня. Аніскільки.
Сергій. Трохи ріже очі, правда?
Т а н я. Я не помітила.
Поступово танок стає дедалі інтимнішим, однак завдяки старанням дівчини в межах припустимого.
С е р г і й. А я так буквально засліплений. Ти тут увесь час чи й у місті з'являєшся?
Т а н я. В мене консультації.
С е р г і й. А коли наступна?
Таня. Післязавтра.
Сергій. Чудово. Я тебе зачекаю, а тоді одвезу сюди. Нащо мучитись в електричці? А може, ще куди заїдемо — ти ж у нас уперше?
З кімнати Бориса виходить Світлана.
Світлана (зраділа надміру). О, народні гуляння! (Сходить донизу.)
Сергій. Розважаємося, як можемо. Я вас гукав.
Світлана. Я не чула твого поклику, милий. Очевидно, він був надто слабкий.
Сергій. Слід було слухати, а не…
Світлана (зацікавилась надзвичайно). Так-так?
Сергій не відповідає — старанно танцює.
Шампанське… А світло він тобі ще не пропонував вимкнути?
Сергій. Тільки без вульгарщини. От вульгарщини я не зношу.
Світлана. Справді? Вперше чую.
А тут і музика вмовкла.
Потанцюєш зі мною, милий?
Підтримуючи Таню за лікоть, Сергій підводить її до стільця.
А тут і музика знов заграла.
Потанцюємо?
Сергій. Так, так, чорт забирай! Я ж у вас один. (Стоїть на місці.)
Світлана. Чого ж ти? Вже розхотілося?
Сергій. Що розхотілося?
Світлана (із смішком). Танцювати, само собою. (Стежачи краєчком ока за Танею, — та сидить боком до них, — обережно провела долонею по його волоссю.)
Танцюють очі в очі, то майже притискаються одне до одного, то відсторонюються, і важко визначити, чим завершився б цей танок за інших обставин. Видно, що в них свої, приховані від усіх стосунки. Ось Сергій вже подібно до подруги стежить за Танею, коли та опиняється в полі його зору…
Але клацають двері нагорі, і на галерею виходить Борис. Жоден з танцівників не поглянув угору, та відстань між ними блискавично і майже непомітно для стороннього ока збільшилась. Світлана без видимої причини розсміялась, а в Сергієвих рухах з'явилися м'які, але чітко окреслені блазенські кривляння.
Світлана (не підводячи голови). Борю, тут без нас, виявляється, гуляння. І вже майже скінчилося. Ми, виявляється, все проґавили.
Борис. Он як?
Сергій. Борю, не вір. Он мамочка готує закуску, і скоро засвітяться перші зорі… Ми тільки починаємо.
Т а н я (різко натиснула на клавішу — зупинила музику. Зумисне вкладає у своє запитання інший зміст. Зневажливо). Ви?!
Сергій (ледь збентежився). Поза сумнівами. То як, Борю?
Борис (спускається). Я вже в путі.
Сергій. Чудово, Борю, чудово. Нічого іншого я й не чекав. Адже не все ще звірено одне одному, не всі пісні проспівано, і навіть… (здіймає руку з розчепіреними пальцями, наче хірург перед операцією, й дивиться на стіл) не все ще з'їдено.
Б о р и с. От у це я вірю. Я вірю в тебе, Серьожо.
Сергій. Так, як це важливо — вірити людині. Яке прекрасне почуття — віра в людей. (Він знову став сам собою, непевність, що було промайнула, зникла, він розкутий і в настрої.) Як нам його не вистачає! Я теж вірю в тебе, Борю! Я вірю в твою докторську, у твоє щасливе майбутнє і в майбутнє всього людства. Я невиправний оптиміст…
Лідія А н д р і ї в н а (з'являється з заставленою наїдками тацею. Вона вже в іншій сукні, на котрій висяває надто велика брош, придбана, зрозуміло, не в ювелірному. Туфлі теж: інші. Досить манірно, розраховуючи на враження, що має пойняти всіх при її появі, проте цілком виправдану). Ну, швиденько я?
Сергій. О-о, мамочко! Як доречно! Ура! Ура! (Помічає її вбрання.) Я вражений. І як усе підібрано. І таця оця… (Вихоплює в неї тацю, і поки Лідія Андріївна розкладає все, що принесла, на столі, держить у руках.) Так, оптиміст. І саме тому я й пропоную тост за наше щасливе дитинство, що неодмінно настає за забезпеченою старістю…
Лідія Андріївна (розгубилась). Ой ні, навіщо ж…
Борис. Він жартує.
Світлана. І жарти його, як завжди, дегенеративні. Не слухайте його.
Сергій (не ображається). Не завжди, не завжди, але цього разу так, я неправий. Хоча б тому, що старість поки що нікому з нас не загрожує. То не будемо про неї й згадувати. Лідіє Андріївно, за наше майбутнє, за вас, — Боже мій! — жінка у вашому віці лише починає відчувати себе жінкою, за Борині успіхи — вони так близько, та що там, вони вже є, вони при ньому, а скільки їх попереду! Світланко, за твою нову якість при Борі…
Світлана. Ой, не треба, не треба. Не мучся. Від тебе тільки й ждеш якоїсь гидоти.
Сергій. Ех, не розуміють душі поета. Гаразд, не я перший. Танюшо, за твої університети, не в горьківському розумінні цих слів, а в цілком прямому. За твою битву при Каннах — як там, коли вона сталася?
Таня пересмикує плечиком: або не пригадує, або не хоче відповідати
І правильно, не забивай собі голови минулим. Думай про майбутнє і про те, що Борин тато з тобою.
Світлана (тріумфально). Ось. Так я і знала!
Борис. Е-е-е…
С е р г і й. А що? Що я сказав? Ми всі з тобою. Я навіть прийду до тебе на іспит.
Світлана. Вона просто мріє.
Сергій. Так, мріє, але соромиться сказати. (Дивиться у вічі Світлані.) Вона дуже сором'язлива і скромна дівчинка. Шкода, не збирається заміж, я з нею одружився б. Ех, Лідіє Андріївно, як ми зажили б! Я маю на увазі — ми всі!
Борис. Здається, ми відхилились.
С е р г і й. І справді. Роки, роки… Ну, за вищесказане!
Вмить наливає собі в чарку й перехиляє її. Оскільки таке завершення застільних думок уголос сталося блискавично, присутні, не зметикувавши, що все вже сказано, спантеличено втуплюються в Сергія, він же незворушно тицяє виделкою в одну з тарілок і щось уже жує.
С в і т л а н а. От свиня.
Сергій. М-м? Хто?
Борис. Та-ак…
Сергій (наче прозрів). Любі мої! Це я, так? Чимось вас засмутив? От… (Награно-зніяковіло показує на свою тарілку.) Лідіє Андріївно, чудово. Так смачно! Якщо й Таня так готує… Наче в мами побував. Наче в сестри рідної. Ну, можна й закурити, а то все їмо та їмо… (Дістає сигарету, клацає запальничкою.)
Світлана. Тільки не за столом. Ти ж не в себе, на улюбленій роботі.
Сергій (криво осміхнувся). Слухаю, слухаю. Справедливо. Вказали на місце-с. Я на лавочці посиджу, а ви тут поки без мене, в родинному колі. Адже так і не поговорили.
С в і т л а н а. Та вже за тобою вставиш слово.
Сергій. От саме й нагода. (Пішов до дверей, повернувся. ) Я недовго.
С в і т л а н а. Та можеш і затриматись.
Сергій клацає вимикачем коло дверей — у дворі спалахнула лампочка,
освітила ґанок і лавку. Вийшов у двері, обійшов ріг будинку, важко опустився на лавку Сидить, втупивши погляд кудись униз, з незапаленою сигаретою в губах, і в цей час, мовби чогось остерігаючись, та заразом і зраділо, з'являється й підходить до нього Старий.
Сергій байдужно глянув на нього і знов опустив голову.
Старий. Добридень, синку.
Сергій. Привіт, батю, привіт!
Старий. Що, не впізнав?
Уважніше придивився до нього Сергій, а тоді різко оглянувся на вікна холу: ні, здасться, все спокійно.
С є р г і й. А що впізнавати? Чого тобі треба?
Старий. Та ось ти мені потрібен. Сильно побалакати хотів.
С е р г і й. Ну, знайшов час. (Знову озирнувся.) Люди відпочивають. Іншим разом як-небудь. Ти йди собі.
Старий. Куди ж мені йти?
С е р г і й. А я звідки знаю? В мене, бач, зараз депресія, раптове загострення синдрому. Слід побути на самоті, розумієш? Присутність людей діє на мене дуже руйнівно. Ну все, батьку, щасливо.
Старий. Невже не впізнаєш?
Сергій. Та ні, батьку. Ну, ти йди. Не до тебе тут.
Старий. Ти й годі, взимку, гнав мене.
С е р г і й. І тоді не до тебе було.
Старий. Впізнав-таки?
Сергій. Що ти все «впізнав» та «впізнав», наче я твій син рідний, аліменти тобі платити відмовляюсь? Ну, впізнав, впізнав, а далі що?
С т а р и й. А ти що, поспішаєш куди?
Сергій. Поспішаю, батю, поспішаю. Книжку дописую — завтра до видавництва маю нести перед від'їздом у тропічні країни. (Знову глянув на вікна.) Ну…
С т а р и й. А батько в тебе є?
С е р г і й. Є, рідненький, є. Тобі, може, анкету свою заповнити? Цікавишся життям визначних людей? Стенд готуєш у червоному кутку? То ти адресу залиш — я надішлю.
Старий. Немає в мене адреси.
Сергій. Ну, немає! У всіх є, а в тебе немає.
С т а р и й. А от синочок мій вигнав мене, такий же шельма, як і ти.
Сергій. Ну, батю, чого це ти? Що це за слова в тебе?
Старий. Та ти не ображайся. І я не ображаюсь. Всі ми нині однакові, куди не кинь. Серця немає, серця… Я своє прожив, а йому своє жити. Тільки як жити буде з гріхом таким на совісті?
Сергій. Еге-е… А ти, чуєш, до газети напиши.
С г а р и й. А що газета?
Сергій. Квартиру тобі поверне, площу житлову.
С т а р и й. А сина вона мені поверне?
Сергій (зараз він дуже серйозний). Як же ти так?
С т а р и й. А що я — як же він так? Хоча, звісно, сам, мабуть, і винен, раз таке щастя викохав. Добре хоч матері його вже немає,— от би пораділа дитяткові.
С е р г і й. А він у тебе один?
Старий. Один, один. Добре хоч один, а то всі такими були б, га?
С е р г і й. А може, кращими?
Старий. Де там кращими, коли одного не зміг людиною зробити. А взагалі, чесно кажучи, яким там я йому був батьком. Пив я… Тебе як звуть?
Сергій. Сергієм.
Старий. Пив я, Серьожко, сильно. Душу міг за це діло закласти. Скільки разів вони з матір'ю мене під парканами всілякими розшукували, скільки разів я за мамкою його на дурну голову з сокирою ганявся… Який там з мене приклад. От і маю.
Пауза. Уважно дивиться на нього Сергій
С е р г і й. Та ні, батьку. Не пив ти. Не можна тобі пити.
С т а р и й. А ти звідки знаєш?
Сергій. Вчили мене. Взнавати.
С т а р и й. На доктора, га?
С е р г і й. На лікаря.
Старий. Правда твоя… Жінку свою я сильно любив. Кінець роботи — зразу додому, ніг своїх не чую. Нема її — місця собі не знаходжу, все у вікно виглядаю чи на ґанку тупцяю… Ґанок у нас такий був, з дашком, і лавочка збоку; влітку завжди на ній відро з водою стояло, в затінку. А жона моя, Серьожо, була…
Сергій. Вродлива?
С т а р и й. Та не те щоб сильно вродлива, а така, знаєш… Як тобі сказати. Така… (Притулив долоню до очей і вмовк.) Дивлюсь на неї і все думаю: за що ж мені щастя таке на землі призначено? А вона от, поруч… Хочеш — торкнися, а хочеш — так дивись. І дитя коли ждали — от, думав, заживемо, заживемо утрьох… Ну, а тоді війна, звісно… У полоні опинився через поранення, а в таборах набувся… І повернувся я не скоро. Але живий лишився, живий. Досі дивуюся, як я все те витримав. А от сиджу ж перед тобою… Ну, як ми потім — то довга історія. Непогано жили, хоча, звичайно, роки спливли. Та от померла дружина моя, і з'ясувалося — ще в ті часи повоєнні заповіт вона склала та будинок на сина переписала. Про всяк випадок. Воно, звичайно, правильно — часи нелегкі, а батько, я тобто, невідомо коли повернеться, та чи й повернеться. Син вже одружений, діти… Двоє. І виявилося — нема мені місця в домі моїм, де я його зачав, де жону мою на руках носив, під образами садовив. Робітник тепер з мене який там… Та хіба в цьому діло, скажи ти мені? Я, каже, поки ти по таборах валандався, листя з дерев об'їдав. То хіба ж я в тому винен? Хіба я війну придумав?.. А сторож тобі не потрібен? Знаєш — усяке може статися. От нещодавно в такий же дім залізли, взяти нічого не взяли, а меблі сокирою понівечили, книжки попалили. Я й грошей не брав би.
Сергій заперечливо схитнув головою.
На підлозі постелив би в куточку.
С е р г і й. Та що ти…
Старий. Що полагодити — я можу. Я ж сільський, усе вмію.
С е р г і й. Ні, батьку, не потрібен.
С т а р и й. То хоч так пусти пожити, я й документа зоставлю, ти мене не бійся. Соромно із сином рідним судитися. Та й хто нас розсудить — Бог тільки. Я й до ордена за героїзм був представлений…
Мовчить Сергій.
Ех, жила б моя… А вже нема…
Сергій (весь співчуття). Ех, батю, батю…
Старий. Що ж мені, на вулиці життя своє кінчати?
Сергій (хутко дістає з кишені гроші). На ось, візьми.
Байдуже сидить Старий.
Візьми, візьми. (Вкладає гроші Старому в руку.) Згодяться. На ще. Ось. (Гарячково сягнув рукою до однієї кишені, до другої, вийняв гаманець.) Ось іще. В мене зайві. Я… Мені премію дали. Державну. За ударну працю. Візьми, батьку. (Знову вкладає все, що нашпортив по кишенях, Старому в кулак.)
Старий. Жити ж як?
Гроші з розтуленої його руки падають на землю
С е р г і й. Ех, батю, взяв би я тебе…
Старий. Жити як?
Розчиняються вхідні двері, і з дому виходять Борис і Світлана.
Світлана. Вирвалися нарешті. На свіже повітря.
Сергій (миттю схоплюється на ноги). Іди, батю, швидко. Потім прийдеш. (Спішить їм навстріч.)
Але відстань між ґанком і лавкою мізерна — Борис уже помітив
Старого і йде до нього. За інерцією подалася за ним і Світлана.
Борис (побачив гроші. До Сергія.) О, це ти надумав сіяти? Як Буратіно? Використовуючи старовинні рецепти місцевих жителів? Добридень, папашо! Повний достаток, так?
Старий (побачив Світлану. До Сергія.) І хазяйка твоя тут. (До Світлани.) Скажи ти йому — нехай мене візьме, га? Хоч на час.
Борис (весело). Куди візьме, і чому хазяйка ця саме його, а не, скажімо, моя?
С т а р и й. Та пожити трохи…
Б о р и с. Он як! Ну, а хазяйка?
С т а р и й. Та ми ж знайомі.
Сергій. Слухай, діду, ти своє випив — іди спи.
Борис. Стривай-стривай, Серьожо. То коли ви з хазяйкою познайомились?
Сергій. Діду!
Старий (сприймає це застереження по-своєму, задкує). Іду, йду вже… (До Бориса.) Ну то… Вони ж узимку приїздили. Тоді і… У березні тобто. Ще сніг лежав.
Борис. Удвох, так?
С т а р и й. А навіщо їм іще хто? Звичайно. Машиною.
Борис (до Сергія. Так само весело). Це коли я у Вільнюсі був, так? (До Світлани.) Я не помилився, мила?
С е р г і й. Та що ти слухаєш! Кого ти слухаєш! (До Старого.) Провокатор!
Борис. Ключики взяв, так? Поживу-побуду? Це зворушливо.
Старий. Ну, я піду, виходить… (Іде.)
Сергій. Ну, Борю, ну… Чого ти справді! Ну, заїхали на часинку, взяли пляшечку шампанського. Тебе згадали…
Борис. Згадали — і добре. Що може бути дорожче за пам'ять! Навіть у той день ви пам'ятали про мене. Це приємно. Збирай, Серьожо, свої речі разом із дамочкою і…
Сергій (вже в іншому гуморі). Не треба переживати. Таке трапляється. І часто. (Йде в дім.)
Б о р и с. То кажеш — скучала?
Світлана. Я ж тебе просила — не їдь, не їдь туди. Яке тобі діло до твоєї колишньої дружини!
Б о р и с. І нехай з неї знущається та сволота?
Світлана. Але ж я зоставалась сама!
Б о р и с. То тебе й на день не можна залишити саму?
С в і т л а н а. Не тоді, не тоді. Я ж тебе просила… Мені було погано.
Б о р и с. А потім стало добре?
Світлана. Ще гірше. Але ж ми тоді тільки починали. В нас іще нічого не було… Нічого, що було потім…
Борис. Усе в нас було.
С в і т л а н а. Ні, не те. Я не те маю на увазі. Те, що ми відчули одне одного і помчали одне одному назустріч… Адже покохала я тебе вже згодом. І коли ти сказав, що їдеш до неї… Я ж просила!
Борис (стомлено). Збирайся. Час їхати.
І коли Світлана зайшла в дім, Борис зіщулився, обхопив плечі руками, постояв, утупившись у простір перед собою, не знаючи, що діяти. А тоді зайшов до приміщення. Там щебетала Лідія Андріївна.
Лідія Андріївна (сервірує чайний стіл). А ми зараз чайку… Саме добре — вечір, на вулиці вже прохолодно, а ми сидимо, чай п'ємо. (Засміялась.) Як вдома у нас. Добре. А взимку взагалі чудесно. Мороз, вікна у візерунках… 1 чай. Тетянка вчиться. І нехай. Досить. Нагулялась уже сьогодні. Хай вивчить що-небудь. Сідайте, Серьоженько. А Світлана де? Світлана! А Боря? (До Бориса.) Ось і ти. Де ж ти ходиш?
З кімнати Бориса вийшла, — сумка через плече — Світлана.
Спускається в хол.
А сумка навіщо? Ну, та Бог із нею. Все готово. Сідаємо?