Світлана порівнялася з Сергієм, спинилась.
Борис (дивиться на них). Нічого парочка. Сідати перед дорогою не варто. Сподіваюсь вас тут більше не бачити.
Лідія Андріївна. Що ти таке!..
Борис. Лідіє Андріївно!
Сергій. Справи, Лідіє Андріївно. Терміново викликають в агентство «Новини». Ніяк не можуть без мене з останнім випуском упоратись. (До Бориса.) А може, роздумаєшся?
Борис. Прошу тебе…
С е р г і й. Як же ти без мене? Ні станції техобслуговування, ані квитків у першому ряду…
Борис. Слухай…
Сергій. Навіть у сауну місяць черги чекатимеш.
Б о р и с. Я тебе зараз!..
С е р г і й. Тихше, тихше. Ти, сподіваюсь, не забув про моє захоплення фізичними вправами? Позбав мене потреби демонструвати больові прийоми.
Б о р и с. Ти п'яний і огидний.
Сергій. Ти, здається, за гріх це ніколи не вважав. О, а щодо «п'яний» — можуть стрітися патрулі, а я трохи витратився. Позич червінця — у права вкласти.
Борис. Витратився на благодіяння?
С е р г і й (з пафосом). В тобі немає нічого святого.
Борис кладе на стіл десять карбованців. Сергій акуратно дістає з бічної кишені права, нарочито дбайливо розкриває їх, делікатно бере зі столу гроші і вкладає у права.
Поверну при оказії. Лідіє Андріївно, було приємно познайомитись, сподіваюся — взаємно. Честь маю, даруйте, що без шкандалю. (Вклоняється, стукнувши підборами. Згадав. Повернувся.) А щодо учениці до мене — подумайте. Я Таню прийму. (Вийшов.)
Не в змозі мовити й слова стоїть Лідія Андріївна.
Світлана. Борю, мені необхідно сказати тобі… Лідіє Андріївно…
Борис. Лідіє Андріївно, прошу вас, залиштеся.
Лідія Андріївна приголомшено киває.
Світлана. Борю, адже це все ти. Я ніколи б… Ця твоя дурна м'якість, нерішучість. Твоя повсякчасна неспроможність — від неї ж збожеволіти можна. Хоч чого-небудь ти домігся сам? Хоч щось ти спромігся подолати? Ці твої ідіотські проблеми, котрі можна вирішити за півсекунди. Я вже стомилась…
Борис. Тебе, здається, чекають.
Світлана (з легкою іронією). Мені було непогано з тобою.
Борис. Сподіваюсь, із ним тобі буде не гірше.
С в і т л а н а. І не сумнівайся. Щасливо, Лідіє Андріївно із містечка Ен. (Хутко виходить.)
З Тетяниної кімнати вдарило раптом на повну гучність.
Птица счастья завтрашнего дня
Прилетела, крыльями звеня.
Выбери меня, выбери меня,
Птица счастья завтрашнего дня!
І під нестримувані потенціометром звуки, що так недоречно увірвалися в хол, Борис несподівано починає танцювати: спершу ледь притупує в такт, тоді пересмикується всім тілом — дедалі шаленіше, і ось він уже закинув голову назад і тіпає нею нестямно і самозречено вимахує руками, і здається — нічого довкола нього вже не існує 3 жахом спостерігає його Лідія Андріївна, а затим кидається в кімнату дочки.
Лідія Андріївна (прочиняє двері). Таню!
Музика вмовкає. Борис одразу обм'якнув, безцільно човпе до столу Став. Лідія Андріївна повільно повертається, сідає край столу
Що ж це таке, Борюню?
Борис. Борюня. Давненько не чув я цього слова. Мене гак звала бабуся. Яка вона була чудова. Мені її тепер не вистачає.
Лідія А н д р і ї в н а. Та ми ж із нею жили в одному місті.
Б о р и с. А, так, правильно.
Лідія Андріївна. Із мамою твоєю. А в сорок шостому твій тато їх забрав. Приїхав з якимись лекціями і побачив її.
Борис. Так-так.
Лідія А н д р і ї в н а. А за місяць приїхав знову. Вже по неї. І тільки раз бачив. А вона тоді була як оце Тетянка. А тато — вже поважна людина, працював у Академії наук. Ну і… А що дівчинці ще потрібно? Після війни, евакуації, голоду. Бабуся, звісно, її відмовляла — як це так, ти ж його зовсім не знаєш… І хлопець у неї був хороший… Рома. А мама — раз, і все.
Борис. Мені бабуся розповідала.
Лідія Андріївна. Працювала друкаркою в якійсь редакції, а тоді — раз, і все. І на все життя, Борю.
Борис. Ех, Лідіє Андріївно…
Лідія А н д р і ї в и а. А бачила лише раз.
Борис. Так, це зворушливо. (Осміхнувся.)
Лідія Андріївна (розвеселилась). А тато твій не в тім'я битий. Мама гарненька була. Ось як Тетянка. А тато на п'ятнадцять років од неї… (сміється) старший. Старий пеньок уже. От як ти.
Б о р и с. Ну так уже!
Лідія Андріївна.Точно, Борько, точно як ти! А Тетянка — хороша дівчинка. Серйозна. Я ж мати, я знаю. Ні з ким іще не зустрічалась. Я маю на увазі — по-справжньому ні з ким.
Борис. Яка різниця — по-справжньому, не по-справжньому.
Лідія А н д р і ї в н а. Ні, ні, я тобі точно кажу.
Борис. Справді? Це зворушливо. Але нікому не потрібно. Тепер у ціні зовсім інше. Зовсім інше…
Лідія А н д р і ї в н а. Я це зрозуміла. Уяви собі, за один день я багато чого зрозуміла.
Б о р и с. Ну і як?
Лідія Андріїв н а. Страшно, Боренько.
Борис. Страшно, а жити потрібно. Гаразд, Лідіє Андріївно. Ще по маленькій… (Зиркає на ручний годинник.) А то мені завтра їхати рано. (Бере пляшку.)
Лідія А н д р і ї в н а. Як узавтра?
Борис. Отож.
Лідія Андріївна. Навіщо взавтра?
Борис. Час. Роги трублять. Підлоги вже висохли. Та й працювати треба. Робота, головне — робота. О, а тут уже пусто. Ну, як нема, то й нема… (Ставить пляшку на місце.) Ключі у вас, ви тут уже призвичаїлись, що потрібно — дзвоніть. Телефон на станції — знаєте?
Лідія Андріївна. Стривай, Борю. Взавтра… В мене є…
Борис. Що?
Лідія Андріївна. Я зараз. (Хутко виходить, тут же повертається з пляшкою коньяку. Врочисто ставить її на стіл.) Ось!
Борис. Ну, Лідіє Андріївно! Тихцем вживаєте?
Лідія Андріївна. Скажеш… Це я так узяла… ну, коли Тетянка вступить… Якщо вступить.
Борис. Завбачливо. Давайте. Яка різниця — зараз, потім. Вступить. Знаєте ж, правда?
Лідія Андріївна (ніяково). Ой… якби…
Б о р н с. А, облиште, все ви знаєте. І все ви збагнули зовсім не за один день. І правильно. Що скоріше — то краще. За вас, Лідіє Андріївно. За своєчасну переміну ваших поглядів на істинні й непохитні і за нові ваші успіхи на новознайденій стежці. (П'є.)
Лідія Андріївна (не випила). Якось ти так сказав, Борю. Якось недобре.
Б о р и с. А де ви бачили добре? І що? Всюди недобре, а ось тут… (постукав себе у груди) гірш за все. Не вдається, нічого не вдається.
Лідія Андріївна. Борюню, чи ж тобі жалітися? Все є, таке майбутнє. Ну, подумаєш — теж мені, принцеса. Скільки навколо хороших дівчат.
Б о р и с. Не хочу… хороших.
Лідія А н д р і ї в н а. Та навіщо вона тобі? Знайдеш собі ще.
Борис. Люблю я її. Люблю. Жити без неї не можу.
Лідія Андріївна. Зможеш, Боренько. І правильно зробив.
Б о р и с. А якщо й справді зможу? І не люблю зовсім?
Лідія Андріївна. Звичайно, ні. Так, прихильність. Звик. Воно ж із часом звикаєш. До всього. От і до неї звик. І здається… Бог знає, чого тільки не буває. Еге! Я теж… А, та мало чого!
Б о р и с. А ви, Лідіє Андріївно, любили кого?
Лідія Андріївна. Аякже! Чоловіка свого, ось Тетянку.
Б о р и с. А я от… якось так сталося… Мабуть, ненормальна людина — тільки оцю… як її… котра пішла.
Лідія Андріївна. Світлану?
Б о р и с. А кого ж. Утямили нарешті.
Лідія А н д р і ї в н а. Та Бог із нею.
Б о р и с. З нею зараз Сергій. Теж… падлюка хороша… А хто міг знати? Передбачати?
Лідія Андріївна. Ніхто, ніхто, Боренько.
Б о р и с. А ви? У вас досвід. Вам либонь, така ситуація знайома. Вже ви так усе знаєте.
Лідія Андріївна. Про що ти?
Борис. Про що! Ніби не здогадуєтесь. Про чоловіка вашого. Теж, мабуть…
Лідія А н д р і ї в н а. Та Господь із тобою!
Б о р и с. Зі мною, зі мною перебуває Боженька. Оберігає мене від усього. Я просто-таки відчуваю його батьківське дихання на своєму лобі. Ось на цьому. (Стукає себе пальцем у лоба.) Ось він мене зараз почоломкає, чи як там… Ну йди, спускайся, Господи, до раба свого, помилуйся, до чого ти його довів! Це так ти експериментуєш над подобами своїми. Ідіотські жарти. А мені тепер що робити?
Лідія Андріївна. Борю, ти вже трохи… Ти піди поспи.
Борис. От, усе ви знаєте, на все у вас поради. А мені що робити?
Лідія Андріївна (підводиться). Я тобі зараз допоможу.
Б о р и с. Ні, ви сидіть. Ніхто мені не допоможе, жодна жива душа. Та й де вони, живі душі? Позаховувались у нірки, позабивалися в щілинки й звідти визирають? І відчувають глибоке задоволення? Від того, що це коїться не з ними? Падлюки! Тільки вилізьте. Я вас умить… по законах воєнного часу!
Лідія Андріївна. Борю!
Борис. Що, не подобається? Знудьгувалися?
Лідія А н д р і ї в н а. Та я ж тоді зовсім дівчинкою була.
Бори с. Дівчинкою! Оця от, що пішла… як її… теж була колись дівчинкою; і гаго полоскав її у ванночці, а тоді сушив на мотузочці і все мріяв, либонь, поки її обдимав вітерець, яка неповторна радість у нього виросте. Ах-ах-ах! Виросла. Якби ви знали, Лідіє Андріївно, те, що знаю я, ви б внутрішньо здригнулися. І зовнішньо теж. «Внутрішнє» і «зовнішнє» — як на ваших пляшечках.
Лідія А н д р і ї в н а. І не потрібно мені нічого знати.
Б о р и с. І справді, так легше. Нічого не знай — і живи собі… Хіба не дивно — в час загальної освіти знання не потрібні. Потреба в них відпала. Для життя вони нічого не дають. Та й багато чого іншого відпало теж. Спершу засохло, а тоді…
Лідія А н д р і ї в н а. Ти мене не так…
Борис. Так. Так. Усе так. Що ж нам робити?
Лідія Андріївна. Ходімо спати. Пізно вже.
Борис. Ходімо. (Пауза.) А завтра? Все спочатку? А післязавтра? Те саме? І так ціле життя? А я не хочу. Я хочу… Хоч щось я можу змінити? Я ж не якийсь там мікроб. Не дрозофіла. Хіба ж я схожий на дрозофілу?
Лідія А н д р і ї в н а. Ні, Боренько, ні. Зовсім не схожий.
Б о р и с. А шкода. Вона хоч розмножується. А мені вже тридцять п'ять. Тридцять п'ять — все намарне. (Ширяє очима вусібіч.) Як би мені вирватися! Хоч куди! Хоч головою пробити цей… соляний стовп.
Лідія А н д р і ї в н а. Не треба головою.
Борис. Так, правильно. Для цього є шлямбур. Чи відбійний молоток. Все є. Немає лише пульсу.
Лідія Андріївна. Чого?
Борис. Пуль-су. Знаєте: тут-тук! Тук-тук! Я живу без нього. Не намацується. Все второвано, обумовлено. Вже ліг на курс. Можна летіти із заплющеними очима. Як на автопілоті. Сам вивезе. А навіщо?
Лідія Андріївна (занепокоїлась). Як це — навіщо? Тільки ж тридцять п'ять. Тільки розуміти себе почав, діло своє полюбив.
Борис. Та-а-а…
Лідія Андріївна. Казав же друг твій, які в тебе чудові успіхи.
Борис. Друг! І він те саме. Лакуза. Усі хочуть в пенсне і велюрових капелюхах. А велюру на всіх не вистачає. І ви хочете.
Лідія Андріївна. Капелюха?
Борис. Образно кажучи. Не для себе, то для Тані. А може, їй краще сидіти у вашому містечку Ен…
Лідія А н д р і ї в н а. Ні.
Б о р и с. Та вийти за хорошого хлопця з мозолями на руках…
Лідія А н д р і ї в н а. Ні.
Б о р и с. Та онуків понароджувати бабусі, а по вихідних застеляти стіл білою скатертиною…
Лідія Андріївна. Ні!
Б о р и с. А вікна пообвішувати фіранками в квіточках.
Лідія Андріївна (тихо). Це все було в мене.
Б о р и с. Ну і?..
Лідія Андріївна (якийсь час сидить, винувато посміхаючись). Нехай хоч Тетянка…
Борис (зиркнув на годинник). Ну все, за п'ять хвилин мене вже не буде.
Спантеличений погляд Лідії Андріївни.
Не лякайтеся. За п'ять хвилин мене візьме. Оце ось. (Показав на пляшку.) Я себе знаю. Раз — і все. Ляжу. Ляжу, ляжу… (Устав, постояв, подумав.) Так! (Різко повернувся й став підніматися сходами. Коло дверей своєї кімнати.) Сподіваюся, з кватирки не викинусь. (Штовхнув був двері, та знов обернувся.) А на вікнах — фіранки в квіточках! (Грюкнув дверима.)