Лідія Андріївна здригнулась. Певний час вона так і сидить за столом. Ось якась думка, якийсь біль спотворили її обличчя — жінка мовби прийшла до тями, глянула на двері Тетянчиної кімнати й знову завмерла. Затим гукнула.
Лідія Андріївна. Таню! (Голосніше.) Танюшо!
Тихо в домі. Встає і йде до доччиної кімнати Прочиняє двері, секунду стоїть — темрявою дихнуло на неї Заходить. А тоді з'являється знову — м'яко веде за руку Таню. Дівчина в нічній сорочці, час од часу ледь позіхає. Тямить зі сну поганенько.
Т а н я. Ой, мам, куди?
Лідія Андріївна. Ходім, ходім.
Т а н я. Ну навіщо, мам, що це ти надумала?
Лідія Андріївна. Зараз, доню, зараз. (Кинула погляд нагору.) Сідай.
Т а н я. О-ой… (Сіла, трохи зіщулилась.)
Лідія Андріївна. Що, холодно? Холодно тобі? Стривай… (Вже кинулась була охоче за чимось тепліш.)
Т а н я. Та ні, це я так. Не треба.
Спинилася Лідія Андріївна і дивиться з надмірною ніжністю на дочку —
та сонно втупилась у підлогу, ладна ось-ось звалитися зі стільця
Лідія Андріївна. Тетянко, не спи, не спи, донечко.
Т а н я. Ну що, мамо? Що це за тортури такі китайські?
Лідія Андріївна. Танюшо… Ти… Тобі подобається Боря?
Т а н я. Який? Цей наш?
Лідія Андріївна. Авжеж.
Т а н я (позіхнула). Нічого. А хіба що?
Лідія А н д р і ї в н а. Не «нічого», а дуже… дуже достойний молодий чоловік.
Т а н я. То й що?
Лідія А н д р і ї в н а. Не «то й що», а тепер таких людей, як Боря, дуже мало. їх майже немає.
Т а н я (байдужно). А куди ж вони поділися, мамо?
Лідія А н д р і ї в н а. А їх і не було. Раніше так, раніше були.
Т а н я. До революції?
Лідія А н д р і ї в н а. Ні, чому ж. І після. Інтелігентні, милі люди. З гарними манерами. У пенсне. І от Боря… Освічені… З гарних родин. І от Боря видається мені такою людиною.
Т а н я. А пенсне?
Лідія Андріївна. Га?
Т а н я. Пенсне ж у нього немає.
Лідія Андріївна. Далося тобі це пенсне. Немає, то й йде краще. Переживемо. Боря — чудова людина.
Тетянчин погляд набуває осмисленого виразу.
М'яка, делікатна, скромна, не те що цей… Прекрасне майбутнє. Та й теперішнє, скажу тобі, не з гірших. От я й подумала. Танюшо, — послухай-но свою маму, — якби ти могла… пройнятися до нього… Ну, повагою, чи що… віддати належне його чудовим якостям… Ми могли б зовсім змінити наше життя.
Т а н я. Мамо! Я все збагнула! Ти закохалась!
Лідія Андріїв н а. О Господи!
Т а н я. Ти так говорила…
Лідія Андріївна. Дурненька. Запам'ятай — твоя мама думає тільки про тебе. Тільки про тебе. Двоє красивих молодих людей…
Т а н я. Про що це ти?
Лідія Андріївна. Про тебе. Про тебе і про Борю.
Т а н я. Він зовсім не гарний.
Лідія Андріївна. А тобі потрібно, щоб зірка в лобі, так? Є в ньому щось таке… Ці очі…
Т а н я. Якось навіть дивно… І зовсім не молодий.
Лідія А н д р і ї в н а. А тобі потрібно твого віку? Чи кого? Юного піонера Радянського Союзу? Юрко твій тобі потрібен — разом босоніж по калюжах хльопати? У цьому, по-твоєму, найвище щастя?
Т а н я. А в чому, мамо?
Пауза.
Лідія Андріївна. Так, у твої роки в цьому. Але ж перед тобою ціле життя. І теплих калюж у ньому буде меншать. З роками вони випаровуються, і залишається що? Дорога. У вибоїнах і рівчаках. Мине всього кілька років, і ти переконаєшся сама. Мені пощастило — я зустріла твого тата, а кого зустрінеш ти? Що за людина, як він до тебе ставитиметься? Сама, в чужому місті…
Т а н я. Ти ж збиралася сюди переїздити.
Лідія А н д р і ї в н а. А, коли ще те буде! Та й чи буде? Наш будинок… Хто його купить? А прописка? Так, твій тато був, звичайно, хороша людина — то й що? Що він залишив після себе, що в нього було, крім того, що він хороша людина?
Т а н я. Мамо…
Лідія А н д р і ї в н а. От він прожив життя. І що? А в нього не було жодного отакого дня, котрий оці (жест) сприймають як належне. Чому? Що він, гірший? Він гірший за оцього… з його ста карбованцями на день? Так, він гірший, тому що він був чесною людиною.
Т а н я. Ти так ніколи не говорила.
Лідія А н д р і ї в н а. Не говорила, так, бо і я думала: те, як ми живемо, правильно. І слід цим пишатися. Чим? Ти думаєш, розчаруватися можна лише в коханні? У недобудованому куточку для двох? У роботі, що про неї через тридцять років і чути несила? І день у день те саме й те саме — хоч ти лусни, хоч з вікна, гак у нашому місті й будинку достатньої височини не знайдеш.
Т а н я. Мамо…
Лідія Андріївна. Танюшо, твоя мама каже тобі це. Твоя завжди життєрадісна мама. Хто може відповісти — чому, за віщо так безглуздо минулися мої роки? Хто в змозі повернути мені хоч от стілечки? Так, і ця сукня на мені безглузда, і сьогодні мені дали зрозуміти, що я, виявляється, була дурепа. І вони праві. Але ж не можна так дурепою і звікувати. Хоч би наприкінці життя слід порозумнішати. І я відчуваю… Я катастрофічно розумнішаю. Га? Не помітно?
Т а н я. Помітно, мамо.
Лідія А н д р і ї в н а. То послухай же мене. Раз. Один лише раз буває таке… Ця дівчина (кивок догори) вже не повернеться. Вона поїхала назавжди.
Т а н я. Я зрозуміла тебе. (Пауза.) А що сказав би тато?
Лідія Андріївна. Нічого, нічого не сказав би. Не скаже. Немає тата. Все. Є тільки ми. Ми удвох. Я і ти, моя люба дочка, любима незмірно. І нема кому нам допомогти, нема в кого на грудях поплакати, нема кого обійняти і нема кому вранці почистити щіткою піджака. Якби живий був тато… (Пауза.) Він сказав би: «Я хочу, щоб моя дочка жила краще, щоб вона зазнала щастя. Я хочу, щоб вона не злиднювала, не відкладала на чорний день, не лічила кожного карбованця, не позичала на зимове пальто, вивчилась…» (Пауза.) Тато багато чого міг би сказати.
Т а н я. Але ж… я його не люблю.
Лідія Андріїв н а. Люблю… Ви все шукаєте, все ждете — от воно прийде, кохання, неземне, надзвичайне. А такого не буває, ні. Є життя — складне, дуже складне, де всього домагаються потом і трудом. Навіть у стосунках між двома людьми. Сім'я — це труд, Танюшо, і добре живе той, хто не лінується, хто готовий піти назустріч, готовий до розуміння, співчуття… Це праця. А ти ж у мене до праці звикла?
Мовчання
Я розумію тебе, донечко. Малознайома людина…
Т а н я. Мало?..
Лідія Андріївна. Ну, майже незнайома, нехай — то й що? Чи ж не буває, коли — раз! — і на все життя? Та в нього тато так само одружився. А це передається, Танюшо, це в нього (показала нагору) уже в крові. От він спить зараз, а воно в крові. І все бігає, бігає… Та він ще й за щастя вважатиме, авжеж! Йому й не снилося. Така дівчинка, ягідко ти моя. Я ж бачила, як він на тебе дивився, я такі речі помічаю. Материнське серце не помиляється. Ну, Танюшо…
Т а н я (не одразу). А як же я, мамо?
Лідія А н д р і ї в н а. А я, я, твоя мати? Що я бачила хорошого за свої п'ятдесят два роки? Ти в мене з'явилася трошки пізненько, і ти була сонечком моїм. Чи ж я зичила б тобі поганого? Повір мені, Тетянко. Все в нас може змінитися. Чи ж я в тебе не заслужила? Не заслужила горбом своїм, оцими ось руками — і на руки вже не схожі? Хочеш, щоб і в тебе були такі? Ну, Танюшо? Ну? Ти ж завжди була слухняна дівчинка, і ми з тобою…
Т а н я (мить помовчала). Так, мамо. Ти завжди хотіла…
Лідія Андріївна. Так, Танюшо…
Т а н я. Щоб я була щаслива…
Лідія Андріївна. Так!
Т а н я. За будь-яку ціну.
Лідія Андріївна. Свою! Будь-яку свою ціну!
Т а н я. Ну що ж…
Якось змінився Тетянин погляд. Став твердішим? Більш різким? Холоднішим? Загостренішим? Неможливо сказати однозначно, але, якось змінився.
Лідія Андріївна (торкається пляшки). Може, ти трохи?..
Т а н я. Навіщо? Кажуть, від п'яних батьків народжуються виродки. Ти не боїшся онука-виродка?
Лідія Андріївна. Господь із тобою, Танюшо. Що ти таке!..
Т а н я. Все правильно, мамо. Скоро ранок… (Устає.) Тож вибач — час підтискає. Ще набалакаємося. (Прямує до сходів.)
Лідія Андріївна. Танюшо! (Подалася за нею.)
Таня не оглядається — піднімається сходами, йде галереєю, спиняється коло Борисової кімнати, озирається. Молитовно склавши руки, дивиться на неї мати. Дівчина м'яко штовхає двері й зникає за ними. Не зводячи погляду з дверей, Лідія Андріївна безсило опускається на коліна і так завмирає.
Ранок наступного дня
У холі Борис та Лідія Андріївна