Провінціалки – Ярослав Стельмах

Якось змінився Тетянин погляд. Став твердішим? Більш різким? Холоднішим? Загостренішим? Неможливо сказати однозначно, але, якось змінився.

Лідія Андріївна (торкається пляшки). Може, ти трохи?..

Т а н я. Навіщо? Кажуть, від п'яних батьків народжуються виродки. Ти не боїшся онука-виродка?

Лідія Андріївна. Господь із тобою, Танюшо. Що ти таке!..

Т а н я. Все правильно, мамо. Скоро ранок… (Устає.) Тож вибач — час підтискає. Ще набалакаємося. (Прямує до сходів.)

Лідія Андріївна. Танюшо! (Подалася за нею.)

Таня не оглядається — піднімається сходами, йде галереєю, спиняється коло Борисової кімнати, озирається. Молитовно склавши руки, дивиться на неї мати. Дівчина м'яко штовхає двері й зникає за ними. Не зводячи погляду з дверей, Лідія Андріївна безсило опускається на коліна і так завмирає.

Ранок наступного дня

У холі Борис та Лідія Андріївна

Навряд чи скажеш, що в них бадьорий вигляд. Обоє розгублені, навіть пригнічені

Лідія Андріївна. Ну, куди, куди вона могла подітися? Ні її, ані речей… І ти нічого не помітив?

Борис розводить руками

Звичайно, у такому стані…

Борис. Хоч би як там було… Ви, напевно, зрозуміли: я людина досип, замкнена. Близьких друзів у мене немає, глибокої прихильності до когось теж. Біда це моя чи щастя — не знаю. Просто мені гак зручніше. Я звів довкола себе стіни. З кришталю вони чи з лайна – інше питання, але пробитися до мене важко. І от Таня… Мені здасться, у нас є можливість зрозуміти одне одного. Колись же слід починати… Мабуть, ми почали не з того, до чого звикли у вашому місті, — ну то й що? Я людина серйозна і, природно, відповідаю за власні вчинки. Тим наче я куди старший од вашої доньки. Словом, вам нема чого непокоїтися.

Лідія Андріївна. Але Таня, Таня… Вона ж іще зовсім дівчинка…

Борис. Справді, нема чого хвилюватися. Куди вона може подітися?

Лідія А н д р і ї в н а. Ти її не знаєш — вона здатна на все. Дівчинка з її вихованням, з її чистими поглядами на життя. Як жорстоко ти її поранив.

Борис. Ну, поїде додому. Зрештою, поживе кілька днів у готелі. Піде до гуртожитку…

Лідія А н д р і ї в н а. В неї дуже нестійка нервова система – кажу тобі як медик. Вона може… Навіть страшно собі уявити!

Борис. Зараз, зараз я… Чорт! І машина, мов навмисне. Я піду ще подзвоню.

Лідія Андріївн а. Так, піди. Ні! Краще тут. Побудь зі мною, бо я збожеволію. Від усього цього я збожеволію! (Раптом тихо.) Господи! Сьогодні вночі я втратила дочку… (Опускається на стілець.)

Борис. Ну, чому втратили?

Лідія А н д р і ї в н а. Як ми жили, як ми жили, якби ти знав. Адже в мене, крім неї, нікого. Нікого, Борю.

Борис. Прошу вас…

Лідія Андріївна. А раптом — чи ж мало що! Сільська місцевість, якісь жахливі ваговози, якась техніка. І все це їде і їде… Хоч що-небудь…

Борис. Зараз… Я що-небудь… Треба щось придумати.

Лідія Андріївна. Вона таке ніжне, таке вразливе дитя, з добрим серцем. Вічно якісь шолудиві коти — вона їх лікувала… (Прикладає долоні тильною стороною до скронь.) Голова розламується. А ви, Борю, а ти… Як вона зараз, напевне, мучиться. Чого ж ти стоїш! Ми її так оберігали, і от у домі наших…

Борис. Лідіє Андріївно, я вас розумію. Але ж я вам уже все сказав — що мені, письмове зобов'язання скласти?

Лідія Андріївна. Ні, це зайве. Адже ти не можеш…

Борис. Мені Таня дуже подобається. (Виразно.) Усе своє життя я мріяв зустріти таку дівчину, як Таня.

Лідія А н д р і ї в н а. І ти не помилився, друже мій, слово матері. Ви знайдете одне одного. В коханні.

Скривився Борис.

Юна істота, полишена на хвилину без материнського нагляду, довірливо потяглася до тебе. Вона навідалась, певне, взнати, як ти себе почуваєш. І ти…

Б о р и с. Я ж прошу вас! (Пауза.) Можливо, я був надто стомлений.

Лідія Андріївна. Стомлений!

Борис. Авжеж, після вашого коньяку. Раптом він у вас звідкись з'явився. Цілком випадково. Змахнула рукавом… Василиса Прекрасна!

Лідія А н д р і ї в н а. Ти мене вражаєш. Ти бачиш, у якому я дикому, жахливому стані, що я на грані нервової кризи, і та вважаєш доречним ось так… ось так… (Схлипує.) Коли моя дочка…

Б о р и с. Ну все, ну все, ну все. Я теж переживаю. Це в мене теж нервове — ви маєте зрозуміти.

Лідія А н д р її в н а. Я розумію тебе, мій хлопчику Чисте серце, благородна душа. Так, тільки ти… Ні, я не можу, я так не можу. Збирайся! Ідемо.

Борис. Куди?

Лідія Андріївна. Куди завгодно, тільки не тут, тільки не тут. Ми залишимо записку, хоча… Боже мій! Про що я думала раніше? Я надто добре знаю свою дочку. Ніколи, ніколи вже… Навіщо? Навіщо мені все це?

Тим часом двері нехутко прочиняються —

на порозі з валізкою в руці постає Т а н я.

Б о р и с. Ну от!

Лідія Андріївна. Таню! Тетянко! (Кидається до дочки, але, вколовшись її абсолютно байдужим і ледь гидливим поглядом, стовпіє.) Донечко…

Т а н я (спинилася посеред холу. Не дивиться ні на кого, дуже спокійно). Борю, скажи цій жінці, щоб вона негайно ж забиралася звідси.

Лідія А н д р і ї в н а. Таню! Танюшо! Що ти кажеш!

Т а н я (твердіше). Борю, поясни цій жінці, що її присутність у цьому домі аж ніяк не бажана.

Бори с. Лідіє Ан… (Замовкає.)

Т а н я. Тоді я скажу.

Лідія Андріївна, не в змозі здобутися бодай на слово, простягає руки до дочки, німо благаючи її мовчати, і лише дрібно киває. А водночас у дворі у якомусь благословенному смутку, що несподівано пойняв її, з'являється Світлана, ступає на ґанок і спиняється на мить, не наважуючись увійти. Так само з валізкою, Таня йде до сходів і піднімається нагору. Озирнулась на Бориса

Ходімо, милий?

Світлана штовхнула двері, одразу ж помічена всіма, стала на порозі

Пауза.

Ну що ж ти? Ходім.

Завіса

1983

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: