Синій автомобіль - Ярослав Стельмах (сторінка 4)

На четвертий день він знаходить її у черзі за хеком сріблястим — День шахтаря, без хека не обійтись. Кидається до неї — вона вже ледве тримається на ногах,— підхоплює на руки, намагається віднести до свого «порша», але вона, судомно вчепившись за бабцю перед собою, волає: «Ні! Тільки не це!» І її можна зрозуміти: залишилося достояти якихось чотири години. Одліпившись від бабці, вони пряму­ють до «порша», з котрого на той час уже видлубали фари, зняли двірники й колеса... От іще, до речі, проблема, слід за­пам'ятати... їхати нема на чому. А їм і не потрібно їхати: вони ширяють над надвечірнім містом у промінні призахідного сонця, як у Шагала, тим паче, що вулиці й тротуари, як за­вжди, перериті, довкола купи землі, обрізки труб і ще якась будівельна гидота. З труб хлюпоче вода. За цей час вони вирі­шують побратися. Звісно, до нього вона не поїде, це однознач­но, вона надто любить свою батьківщину, злиденну, зате най-багатшу духовно, хіба що так, на день-два, прилучитися до загальнокультурних цінностей, походити по музеях, ближче познайомитися з їхніми контрастами. І знову вони відкрива­ють номер, знайомий їм до болю номер готелю, що навію на них такі ніжні й сентиментальні спогади. Але ж тепер усе вже буде по-іншому... (Пауза.) Це так думає абсолютно недосвід­чений ловець чтива, повний профан у літературі, жалюгідний пігмей інтриги і фабули. Вони відкривають двері... Ха-ха-ха! У номері на купі чемоданів сидить дружина, його дружина. Прилетіла, голубонька, скучила, вирішила зробити сюрприз. Німа сцена хвилин п'ять. Тут я змальовую складну гаму по­чуттів, вирази облич, нервове посмикування повік, судомне зіпання ротом, тахікардію, дистонію — це зрозуміло. Але да­лі, далі? За цей час його дружина скінчила курси менеджерів у Прибалтиці і цим самим зруйнувала несхитний, як здавалося, мур, що розділяв їх. Окрім усього, вона ще й зробила собі пластичну операцію і нині виглядає принаймні як Наталчина дочка, а головне — нагадує чоловікові про шлюбний конт­ракт, що геть вилетіло йому з голови, — за яким у разі адюль­теру дев'яносто процентів його рухомого й нерухомого майна переходить до неї. І Наталя розуміє: проти таких потворних і жорстоких законів їхнього суспільства вона безсила. «Проща­вай», — шепоче вона знекровленими губами і вкрай депресо-вана, спустошена, вимучена й виснажена чвалає довгим готель­ним коридором, нафаршированим апаратурою для стеження. Ось співчутливо тисне їй руку чергова, котра на своєму віку бувала в бувальцях, скрушно стає у фрунг старий досвідчений швейцар дядько Микола, як любовно звуть його в органах, знайомий кадебіст на мить одривається від приладу нічного бачення і віддає їй честь. Поза сумнівом — усі ці чужі люди вже не випустять її з очей. І знову нічне місто... Темінь єгипетська. Суцільну тишу порушує лиш дзеленчання шибок у віконних рамах — це готуються до святкового параду танки. Ось Наталчину тендітну постать освітлюють фари однієї ко­лони, другої, третьої... А тоді вона розчиняється у темряві. І ні­яких однозначних кінцівок. Ніяких посмішок Кабірії. М'яке запитання зависає в повітрі — що чекає на неї? (Сам враже­ний тим, що сталося. Завмирає.) Ху-ух. Здається, воно. Та-ак, ну, тепер за роботу. Розширимо, зважимо. На сльозі, на сльозі, звичайно, але другим, третім планом. Так, щоб жінки не зали­вали сльозами сторінки, а бібліотекарі відмовлялися приймати книгу, просто щоб довго й сумовито зітхали, а чоловіки зами­слювалися над тим, чого не вміють берегти. Так, це література моральна. То й що? Саме в наш час загального падіння мора­лі, нівечення вікових засад суспільства гака й потрібна. Архі-необхідна. Дещо сентиментально — то що ж за біда? Хіба сльози не очищують? Одна-єдина сльозинка немовляти не очи­щує? Туз би непогано підпустити що-нсбудь крилате. Типу: «Допоки, Капліно?..»

або ж «Париж вартий меси» чи, при­наймні, «Проте, я вважаю, Карфаген має бути зруйнований». Теж непогано. М-м. (Прибирає полі.) «Проте, я вважаю...» Чорт, якого актора втратили в моїй особі... Теж було. Наполе­он, чи що? Усе було. Усе крилате вже випурхнуло. От, до ре­чі, чим не проблема: один пише-пише все життя, старається, трудиться, із шкіри пнеться, перелопачує тисячі тонн словес­ної руди, — теж не я сказав, а шкода — не відходить од ма­шинки — і нічого. Глухо. Все намарно. Ніхто тебе як не знав, так і не знає. А інший так, між іншим, мимохідь щось там бовкне, і масні: вдячна пам'ять нащадків забезпечена. Прикро. А коли подумати? А перефразувати? А ту ж саму думку офор­мити новою словесною оболонкою? Гак, щоб ніхто не здога­дався. Ти знатимеш, а більше ніхто. «Проте, я вважаю, Берди­чів ма< бути зруйнований». Ахінея якась. До чого туї Берди­чів? І за віщо? 1 взагалі антисемітизмом відгонить. Кому це потрібно? Не знаю, може, комусь і погрібно, а мені гак точно ні. Панове, мені це не потрібно! До речі, теж тема. Вона — аристократка, а він — єврей. Але командарм. Але смаглоли­ций. Дістає призначення за кордон. Вона вирішує їхати з ним. Усе кинуто: звичне життя, рідні, друзі, ідеальні умови побуту. Але джура-негідник заздрить їхньому нелюдському щастю і вирішує... (Згадав. Спохмурнів.) А-а, он куди мене занесло. Теж було. Отелло. (Обізлився.) Ну то й що? Усе було. Нічого не було, чого б не було. Он про кохання пишуть тисячі років — і нікому не набридне. Читають, охають, вмиваються слізьми, хапаються за серце. А де хоч щось нове? Він любить її, а вона його — ото диво! Або вона іншого. Чи він іншу. Так ні ж бо — доять і доять тему без усяких докорів сумління. І доять, 1 лоять... Щоправда — це як поглянути. Інша річ — могутність таланту, глибина проникнення, сила відтворення... Цього мені не пози­чати. Але те-ма, тема... Сюжет — так, не моє слабке місце. А от розробка характерів, психологізм — тут ми ще подивимося, чиє зверху. Трясця його матері! — ну як усе ж таки добре ху­дожникам — устроми собі в склянку яку-небудь хирляву гі­лочку, як нема натхнення, та й малюй собі. То на підвіконні, то в альтанці. То в промінні світанкового сонця, то в промінні призахідного. То осінь тобі довкола, то весна. Набридне —-візьме цю саму гілочку у вазочку вставить чи ще там куди. Ну чому я не художник? За півдня вже двадцять картинок нама­лював би. А композитор? Устав собі зранку, після вчорашньо­го трусить, голова тріщить, руки тремтять, ледве доповз до рояля — па-ба-ба-ба-а!!! — і весь світ цитує. Ні, так міркува­ти, звичайно, не можна. Примітивно. Соромно. Такі міркуван­ня не гідні справжнього митця, вони принижують його. Слід поважати представників суміжних творчих професій. Отож — кохання... А до речі, як там мій художник? Адже до нього по іржавій, позбавленій будь-якої привабливості й естетики, тру­бі дереться, ризикуючи житіям, йото обранка. А він нічого не знає. Він у цей час стоїть біля прочиненого вікна з пневматич­ною рушницею і цілиться в чергового голуба. І враз чиясь ру­ка мелькає в нього перед носом, чіпляється за карниз, а годі з'являється і вона сама. А карниз, між іншим, не новий, буди­нок давно не ремонтований, як і всі інші будинки в районі, у стінах ірішини, дах протікає, -— пожильці не раз скаржилися, — і карниз ось-ось відірветься. Спершу він сахається від неї, а тоді уважніше вдивляється у її спотворене жахом і любов'ю до нього обличчя, і здається йому, що перед ним мерехтливе видіння, геній чистої краси... А тоді враз його осяває —- а сто-крот же твою ма! — та це ж вона! Вона! Кидається до неї, подає безкорисливу руку допомоги, затягує до себе. І враз якась незрозуміла, потойбічна містична сила...

Apropos, щодо містики — на неї нині попит. Усі ці гадання, руни, блюдечка, гороскопи, дзеркальця, віск... Може вийти непоганенька річ. Ну гаразд, це потім, а тепер містична сила кидає її до нього в обійми. А він заріс, неголений, немитий, нечесаний, висхуд-нип, лише огонь ув очах — невгасимий, незнищенний вогонь, що в ньому згорають на попіл кращі діти людства, істинні жертви ідеї, котрі присвятили себе служінню людям. В ній прокидається величезна ніжність. Ніжність матері, сестри, дру­жини. Так, дружини. Вона відчуває у цю мить, що готова ста­ти матір'ю. І тут її погляд падає на щойно завершене полотно. Так-так, ця сцена, мов жива, стоїть у мене перед очима: пів­морок мансарди, дах із дірками над головою, крізь них час од часу пробиваються промені холодного осіннього сонця, і один з них падає саме на картину, надає їй неповторного звучання; вона ніби освітлюється із середини, це наче чари. О, ці фар­би!.. Фарби він готує сам, як давні майстри: не довіряє вітчиз­няній промисловості — товче у ступі, розтирає, змішує, пише лише на жовтках, — ця композиція, цей мазок, цей ракурс! Цей грунт!.. Ні — ніякого грунту. Левкас! Він пише на дошках. Ікони. І штовхає їх потім, звичайно ж, не в Монголію. Але все одно — вона вражена. Ніколи в житті не бачила вона нічого подібного. Та й ніхто в цілому світі не бачив. І не побачить, тому що через несправність електропроводки мансарда разом із будинком згорить. Вогонь перекинеться на поближню заліз­ничну станцію, де стоятимуть цистерни з нафтою, і на фос­фатний завод. Уся палаюча отрута поллється в останню в країні реліктову красуню-річку, де ще водилися осетрові. На щастя, жертв не буде. Електрика, з чиєї провини сталася по­жежа, позбавлять місячної премії. .Але це потім, у другій час­тині, а тепер!.. Із тремтінням у душі, шанобливо опускається вона перед картиною навколішки, притискає руку до грудей — у неї гарні груди, і зараз — напівоголені: ще б пак, спробуй по ринві на сьомий поверх! — а затим зводить свої набряклі від сліз очі на нього. У цю мить вона здатна на все. Забувши про мету свого візиту, вона кидається на нього — який же я швид­кий, — вона повільно устає, несміло наближується і віддано кладе голову йому на плече. Усе вирішилося для неї в лічені секунди. Нехай! Нехай гам хоч що! Це сама доля, провидіння, фатум! Вони пройдуть решту свого недовгого жиггя рука в руці, пліч-о-пліч, нога в ногу. Краще декілька років разом із генієм, ніж усе життя з якимось ідіотом, котрий не відрізняє раннього Дюрера від пізнього Сезанна. І в цей час на підві­конні завуркотіла голубина пара — чорт забирай, який сим­вол! Він відсторонюється од неї, вона ж, знаючи його милі звички, із жахом спостерігає — що ж то буде? А він уперше в житгі набирає в жменю пшона й сипле їм. І сонячний промінь, що несподівано пробився удруге протягом дня крізь дим із труб сусіднього коксокомбінату, освітлює його по-своєму до­бродушне, в чомусь навіть миле обличчя. (Пауза.) Так, це жит­тя, життя, і ніякого сюсюкання, ніякого псевдоромантичного блявкання. І все зрозуміло без зайвих слів. Геніально! (Пау­за.) Але не більше. (Пауза.) А коли чесно, поклавши руку на серце... Одверта маячня. Абзац! Приїзд! Бридня повна, щоб не казати більше. Та що ж це зі мною, врешті-решт? Куди я кочуся? Чи вже скотився — далі нікуди? Що ж це я нічого не можу придумати? Нічого путнього? Але ж цього не може бу­ти! Досі придумував, і раптом — маєш, не можу... Адже пи­сав я колись!.. (Із пафосом.) Адже гримів!.. Ну, припустімо, не гримів, а в певному колі був доволі добре відомий. Були ж у мене милі речі, щирі, лише мої... Як мені вибратися з цієї прірви? За часів Нерона жив ност, котрий писав погані вірші. Імператор сказав: убийте його батька. Коли і після цього поет не став писати краще, Нсрон наказав: а тепер убийте і його са­мого. І в мене ж були свої гіркі часи, вони ще в мені, я про них думаю... То ж — усе на спродаж? Інтимні речі... Навіщо? А як і тут нічого не вийде? Тоді пиши про канадця, про мансар­ду, про красуню Ету. Куплять, старий, кожному читачеві — по письменнику. Ні, досить, досить чужих слів, чужих думок, мас ж бути і в мені хоч щось своє! Свої радощі, свої стра­ждання... То, мабуть, з них і почнімо?.. Спробувати ж можна. (Дурним голосом.) Послухайте! Послухайте надзвичайно сум­ну історію, розказану свідком учасником усіх подій, і коли хо­чете, зробіть для себе певні висновки. (Звичайним тоном.) Отож подзвонила сестра... Та ні, яка там сестра — від неї до­чекаєшся, аякже; три роки тому вона якось побачила мене на вулиці і навіть перейшла на інший бік, аби я її не зупинив. Подзвонила братова дружина. З Того дому мені ніхто не дзво­нив уже декілька років, як, про те, і я в Той дім — ми взагалі не підтримували стосунків, тому я одразу відчув — щось не­гаразд. «Мати в лікарні», — сказала вона. :— «Що з нею?» — важке передчуття вже накотило на мене. Такий стан був мені знайомий — я уже жив у ньому довгий час. Років за десять до батькової смерті я, пригадую, прокинувся серед ночі од тако­го ж відчуття — страху за його життя. Майже одразу схопила­ся на ліжку дружина — мої біоструми передалися їй: «Що? Що сталося?» — «Нічого, спи». — «Тобі щось наснилося?» — «Та спи ж!» — Згодом вона вже знала, в чому річ, намагалася заспокоювати мене, хоч і розуміла — усе намарно: я тиняти­мусь по квартирі, сидітиму на кухні, засинатиму під ранок.   Ніщо не віщувало трагедії. Батько був здоровий, багато працював, а коли збирав гриби — я за ним і не поспівав. У лісі взагалі здавалося — ми з ним мінягмося роками. Тоді я враз помітив, як він різко схуд, буквально на очах. Уже згодом
один старий батьків товариш розказав мені, одо той усе знав. Якось вони сиділи на дачі й тато раптом зізнався: «Професор сказав мені, що я дуже хворий», — на очі йому накотилися
сльози. Та він швидко опанував себе і продовжив якусь сторонню розмову, не став слухати ні слів розради, ні втіхи. Він помер дуже швидко. Спершу йому зробили операцію, здавалося,

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_sinii_avtomobil.docx)Yaroslav_stelmah_sinii_avtomobil.docx83 Кб2084
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_sinii_avtomobil.fb2)Yaroslav_stelmah_sinii_avtomobil.fb2127 Кб1083

Пошук на сайті: