Синій автомобіль - Ярослав Стельмах (сторінка 5)

йде до одужання, а годі майже одразу, за два тижні, його не стало. Я чергував біля нього в лікарні — мало не весь час він був у забутті. Часом пізнавав мене, заводив розмову, навіть жартував, а затим погляд його згасав, наче ховався всередину чи спрямований був крізь мене. Я розумів: тато мене не бачить, він уже не зі мною. Де він витав у той час? Чи був звернений його невидющий погляд до тісї далечини, куди вже ладна була летіти його бідна душа? Одного разу він занервувався, став розглядатися, а тоді мовив: «Поїхали!» — «Куди?» злякався я. - «Он там у мене гроші, зараз візьмемо машину і подамося додому». - «Тобі ж не можна, тату». — «Поїдемо, допоможи мені встати», — і він звівся на ліжку. Я підтримав його за плечі, ще зовсім недавно такі міцні, і крізь лікарняну сорочку відчув під своїми долонями кожну кісточку. Жаль і біль пройняли мене. Я притиснувся щокою до його голови, ледве стримуючи схлип, не знаючи, що робити, що сказати — адже я мав щось казати. Ллє він сам опустився враз на подуш­ку, про щось напружено думаючи. Тоді всміхнувся: «Я щойно бачив тата. І маму. І Петра Шевчика. Ми збирали гриби...» Я зрозумів: він щойно побував у своему дитинстві. «Що, та­точку, тоскно тобі?» - «булo б іще тоскніше, якби не було в мене тебе». — шепнув він, ледве ворушачи губами. І  помер він хоч і не при пам'яті, та дочекавшись усіх нас: ми чергува­ли по одному, а того разу зібралися всі разом — мати, сестра і я - брат був далеко, в іншій країні, — і тільки-но увійшли до палати, як він захрипів важко й страшно, до нього кинулася медсестра з уколом, але туг маги здивувала мене ще раз.

«На­віщо? — вигукнула вона. — Адже ви подовжуєте його стра­ждання!» — і навіть спробувала спинити її руку. Укол не до­поміг, за мить усе було скінчено. Я заплакав. «Не плач,— ска­зала мати.— Не можна». Я погладив татове обличчя, я поцілу­вав йому руку... Брат приїхав на похорон з аеропорту. «Слава Богу,— сказала сестра,— ти встиг». І дивною видалася мені ця фраза. За що слава Богові? За те, що брат устиг саме сюди? І от через роки, через багато років, коли жіночий голос у труб­ці сповістив мені, що мати в лікарні, знов щось холодне й жорстке, мов іржаве лезо, увігналося в мене. Я збагнув усе. «Що з нею? » — «Не знаю. Погано із кров'ю». Я поїхав до лі­карні. Мати стріла мене з усмішкою, наче не було між нами довгої розлуки. «Що з тобою, мамо? Чому ти в хірургії? Тебе готують до операції?» — «Ні, в мене тут знайомий лікар». Все це видалося мені протиприродним, підозрілим, але коли хо­чеш вірити — віриш. Згодом я дізнався: операцію зроблено вже місяць тому, а від другої мати відмовилась. Та й лікарі не наполягали. Боялися — не витримає. «Підлікуємо,— говорив ме­ні професор.— Підлікуємо». — «Але що з нею усе ж таки?» — «Я вас бачу вперше, розумієте...» — «Та яке це має значення — вперше чи ви мене знаєте з дитинства?» — «Нічого,— не від­повідав він мені прямо.— Ось крапельниці робимо, полегшає, ще один курс проведемо. Підлікуємо». Дивна напівбожевіль­на розмова. Але не міг же він промовчати, якби було щось страшне! Рідним зобов'язані говорити! А дерева стояли темні, наче облиті водою, бруньки ще не набубнявіли, та передчуття нового життя вже бриніло в березневому повітрі. А може, ні­чого серйозного?— тішився я думкою.— Просто мати попро­сила зателефонувати мені, щоб нарешті побачитись. От-от, саме так». А пам'ять повертала мене до подій шестилітньої давності. На п'ятий день по батьковій смерті мати раптом зая­вила, що моїй дружині не слід було приходити на похорон: «Як вона могла? Вона що, не знала, як тато до неї ставився?» — На той час їхні стосунки з дружиною зіпсувалися остаточно.— «Я знаю як до неї ставилася ти, до чого тут батько?» — «Це так тобі здається! Тато був м'якою людиною, він не хотів при тобі говорити про неї!» — І вона згадувала й згадувала всі кривди, котрих, як їй здавалося, зазнала вона від моєї дружи­ни.— «Тут немає винуватих,— зазначив я.— Коли люди не сприймають одне одного, вони завдають прикрощів мимо­хіть». — І не думай,— вигукнула мати,— що ви з нею жити­мете в цьому домі!» Я вражено дивився на неї: як могла вона почати цю розмову саме тепер? — Залишайся в ньому, мені він не потрібен!— крикнув я, встав, надягнув пальто і вийшов з рідного гнізда. Більше я до нього не повернувся. Лише напи­сав матері, що в мене немає ні претензій, ані рахунків — пі­шов, і по всьому. Сестра перестала бачитися зі мною одразу ж; а бувало, заходила до мене, сиділа годинами, туркотіла, розка­зувала про дитину, а тут — як відрізало. Брат іще якийсь час кріпився, а тоді щез і він. Стало зрозуміло: контакти зі мною заборонені. Яка непересічна сила волі,— думав я про матір майже як про чужу людину. Налагодити стосунки я не нама­гався. Лише років через три ми випадково зустрілися з нею на кладовищі, на батьковій могилі. Чому ж ти не приходиш?— запитала вона.— «Навіщо? Щоб дізнатися, що мені не місце у власній домівці? В мене є дах над головою». — «Яким ти став грубим,— мовила мати і, помовчавши, додала.— Я хвора...» — «А що з тобою?» — Та вона не відповідала. Я придивився до неї уважніше. Ніхто ніколи не давав матері її віку. Усі постій­но помилялися. І тепер вона виглядала так само. «Гаразд, ма­мо, зайду». Я не зайшов. Я, як і перше, жив своєю образою... Після нашої зустрічі в лікарні я навідувався до матері майже щодня, та відчуженість зберігалася, і ні я, ні вона так і не пе­реступили межі, що пролягла між нами. За місяць матір випи­сали. Вперше за останні роки я переступив поріг батьківської домівки. Ми накрили стіл, навіть випили за її одужання. Ми з братом сховали у нього в кімнаті, щоб не шокувати матір, пляшчину горілки і час од часу ходили прикладатися, тож го­динки за дві були в піднесеному настрої. Під кінець я випив за маму, сказав, цілком щиро, що вона в нас завжди — королева. Маги квітла — дивилася на нас сяйючи посмішкою: ми так довго не збиралися всі разом. Через місяць її знов забрали. Тут уже й дурень усе збагне. Знову лікар мимрив щось недоладне, але у вічі дивився відверто й від/гано. По довгому ланцюжкові приятелів, напівзнайомих і незнайомих мені лю­дей я взнав діагноз. Жити матері залишалося менше ніж пів­року. І почалася біганина в лабіринті. Я знайшов чудового ліка­ря: лікус нетрадиційними методами, травами, соками, розти­раннями; аллопати її не виносять, надто коли вона ставить на ноги безнадійних, приречених. «У вашої мами остання ста­дія,— сказала вона.— Буде важко. Ручатися ні за що не мо­жу». А річ ось у чім: токсини з пухлини, що починає розкла­датися під дісю ліків, розносяться знеціненою опромінюван­ням кров'ю по всіх органах — ті борються, але щодень слаб­шають. Що краще йде розсмоктування, то більше токсинів, і все важче опиратися їм печінці, серцю, підшлунковій, щито-видці... Замкнене коло! Ні ліків, ані жирів — овочі, фрукти, свіжі соки, дуже багато, з ними токсини виводяться. Ніяких кон­сервантів, відвари з трав, усе в суворих пропорціях, неухильно дотримуючись припису, паузи не більше години. І ще, і ще... Друзі мішками приносили в дім кропиву, чистотіл, куль-бабки, польовий хвощ... Усе перекручувалося, відтискалося, готувалося. І через місяць пухлина розділилася надвоє, тоді ще... Стала сочитися. Тоді підсихати. Темна скоринка поступо­во відпала — під нею було чисте рожеве тіло. Ми тріумфува­ли, та зцілителька нашої радості не поділяла. «Пухлина вбита, але токсини... Вони ще небезпечніші. Ви не уявляєте, що оце відбувається». Так, ми не уявляли. Я лише бачив обличчя моєї мами, наполовину приховане пуховою хустиною — вона схуд­ла і тепер мерзла, — обличчя, котре ставало мені дедалі до­рожчим. Ми мало що сказали одне одному, не шкодували вголос за роками розлуки, не обмовились ані словечком про тс, що розвело нас колись, але щодень оте, обірване, несподі­вано зв'язувалося між собою і між нами. А брата біда обтяжу­вала. Надто вже він звик бути щасливим.

Часто зривався, зни­кав з приреченої домівки, висів на телефоні і жалівся, картав долю. «Та замовкнеш ти нарешті?— ледь не закричала мати, почувши одне з таких одкровень.— Навіщо ти розказуєш усьо­му світові, яка я хвора і як тобі важко?» Він робив усе, що від нього вимагалося, але був не з нами, був сам по собі. Здавало­ся, він зовсім не розуміє, що діється, до чого ми йдемо. Він уникав будь-яких розмов. Часом ішов на кухню, готував собі щось на плиті — і все це у метушні і шарварку, що панували в квартирі. Щоправда, готував він дуже смачно. У матері він не з'являвся. «Що з ним сталося?— шепотіла мати.— Адже я любила його більше за всіх». Сестра моя кволо тинялася з однієї кімнати до іншої, часто лягала — жалілася на нерви, на печінку, не давала ладу ні травам, ні процедурам, і поступово так вийшло — коло матері залишився лише я. Мати ж зачудо­вано дивилась, як я всього навчився, — зрозуміло, в необхід­них межах, — я вже вмів орудувати скальпелем і хірургічними ножицями, звично брав до рук бинти, тампони, я вже робив їй перев'язки... «Які в тебе руки,— говорила вона.— Мені так бо­ляче, а я їх зовсім не чую. Мені здавалося, що ти нежиттєздат­ний, я за тебе завжди боялася. Тобі слід було стати лікарем». За інших обставин це, мабуть, сильно насмішило б мене. «Ну що ти, мамо, який з мене лікар?» — «У тебе є серце,— мовила вона.— Іра так не може». — «Іра старається»,— захистив я сестру.— «Ірі давно вже байдуже»,— відповідала вона. Два роки тому Ірина вдруге одружилася, зібралася до чоловіка — він жив у іншому місті. Мати була проти цього шлюбу. Сестра подзвонила з аеропорту: «Я їду до чоловіка». Тепер, дові­давшись про хворобу, вона повернулась. «Я перевернусь у тру­ні,— сказала мати,— якщо він житиме тут, у батьковій квар­тирі». У ці хвилини вона була тісю ж, що й раніше — несхит­ною, непримиренною, владною. Сестра заспокоювала матір — вона самітня, шлюб розладнався. Я зрозумів, що це чиста ви­гадка. Часом дзвонив міжміський, сестра щось нерозбірливо бубоніла. «Сонечко,— чув я,- - все гаразд. Що «гаразд»? — питався я подумки. Одного разу я зрозумів, вловив одне ре­чення: «Ні, сонечко, він тут не житиме». Йшлося про мене. (Пауза.) Матері було дуже важко: вона вже не підводилася, але домом намагалася керувати. Волю вона мала могутню. Навіть братові, котрий чаклував на кухні, давала поради, кривлячись від болю. Якось вона сказала мені: «Знасш, що я згадала? Абрикосове дерево. Воно росло в Ташкснті, в евакуа­ції. І я, ще зовсім крихітка, залазила на нього і їла абрикоси. Ніколи в житті не їла нічого смачнішого». На той час і друга пухлина стала зникати на очах. Настрій у всіх піднісся. Пізно вночі, зробивши матері перев'язки, ми відкоркували пляшку шампанського — брат, я і наша травниця — вона часом лиша­лася в нас. Я сказав, які ми їй вдячні. Вона схитнула головою: «Якби ж то ми почали раніше... хоча б на два місяці раніше. А тепер у неї надто мало сил». — «Якби лікар сказав мені все тоді, коли прийшов до нього вперше,— мовив я.— Скільки часу ми втратили!» — «Вона заборонила йому говорити»,— докинув наразі брат.— «То вона що, все знана?» — «Так».—-«І ти знав?» — «Так».— «Чому ж ти мені не сказав?» — Він розгублено пробурмотів: «Мама заборонила». —- «1 ти послу­хався?» «Я завжди її слухався».— Атож, так воно й було. Він подався до матері у спальню й одразу ж повернувся. «Спить, мов зайчик»,— сказав він, і мені, пригадую, сподоба­лося це порівняння із такою беззахисною істоткою. Я набли­зився до прочинених дверей, наслухаючи: дихання було рівне, дихання здорової люди. І мені стало гарно і спокійно. «А чи не розкоркувати нам іще одну пляшчину за нашу мамочку?»— запитав я брата. «Буде зроблено»,— устав він з готовністю. «Боже мій,— простогнала травниця,— я ж геть сп'янію». Ми допили другу пляшку і вийшли на сходи курити. Ми сиділи й теревенили. Про книжки, про таємниці життя і смерті і про бозна-які нісенітниці; з'явилася надія, і стало нам весело — вперше за останні місяці, і все здавалося простим, безхмар­ним. Хотілося всіх любити і знов радіти життю. А вранці матері погіршало; говорила вона з трудом, нерозбірливо, вже не їла і не пила, відмовлялася приймати ліки, тільки дивилася в одну точку, тоді спроквола вела очима по кімнаті, мовби супроводжуючи поглядом когось зримого. У неї з'явився той же невидющий, наскрізний, нетутешній, погляд, що його я бачив у батька. На третій день мама померла. Приїхав лікар, видав свідоцтво. Прийшов, обтрушуючись із дощу дільнич­ний — виписав направлення до моргу.

Пожалівся: «Стільки справ у суботу. Сердечників багато. Залізуть до ванн, пустять гарячу воду — і мругь». Я зайшов до мами. У сусідній кімнаті Ірина говорила по телефону. Я чув: «Сонечко... так жахливо... відмучилась... Приїзди швидше!..» — І знову ласкаво: «Со­нечко...» Це був голос щасливої жінки. Під іконою, що я ко­лись подарував матері, горіла свічка. Мама лежала на ліжку із складеними на грудях руками. Я дивився на її обличчя і ду­мав, що ні роки, ані смерть не владні над ним. «Яка вродлива наша мама»,— мовив я тихо. — «Так»,— шепнула сестра.— «І завжди була вродливою». — «Так. Вона тебе дуже люби­ла». Сльозам я не вірив, словам повірив. Усе правда — вона мене любила. Принаймні увесь цей час. Мабуть, нам випало страждати, багато страждати, щоб ми зрозуміли і одне одного, і те що ми одне для одного важимо. (ІІауіа.) Приїхало двое неохайних і мокрих чоловіків з моргу, вони зайшли, наслідив­ши на підлозі, до маминої спальні, попросили церату, розсте­лили її, тоді ковдру, загорнули матір і вже зібралися були нести.— «А ноші?»-— кіпитав я.—- «Та ми вже так. дуже у нас сходи вузькі». — «Ви що?- - сказав я.- Ми вам допоможемо, давайте усе ж по-людськи». І хапливо, якось крадькома, ми спустилися на перший поверх. Під дверима стояв мікроавто­бус густого темно-зелсиого кольору. Я обережно посун\в но­ші всередину. «Ви скажіть черговому, я дзвонив йому», — я тиць­нув одному з них гроші. — «Та не треба»,--- сказав він, але гроші взяв. Автобус рушив. Я стояв під дощем і дивився, як даленіють габаритні червоні вогники. Вулиця мов вимерла -ні людей, ні машин. Не хотілося повертатися в дім, не хотіло­ся рухатись, не хотілося жити. Я стояв, змоклий до рубля, грибний дощ заливав мені очі, а я все дивився й дивився туди, де зник автобус із моею мамою. «Ходімо!»— торкнув мене за рукав брат. «Ходім...» (Довга пауза.) Я не спав тісї ночі і ду­мав: чи був я хоч коли щасливим?  І що ж воно таке ---- щастя? Невже робота? Чи друзі? Чи тс, що зветься успіхом? Друзі йдуть, робота гнітить, ти бачиш, що можна виконати її краще. успіх нетривкий і швидкоплинний... А може, щастя — коли стоїш у незнайомому аеропорту і дивишся в очі, у котрих від­дзеркалюється твое очманіле від радості обличчя? Коли, чека­ючи пересадки, сидиш цілісіньку ніч на якійсь станції і не по­мічаєш ні замицьканих стін, ні запльованої підлоги, ані напів­божевільного п'яного подружжя — інвалідів-жебраків, котрі тут-таки зчинили бійку між собою — адже за кілька годин ти побачиш її! Чи коли, прочекавши на холодній платформі спіз­нілий на дві години поїзд, бачиш у дверях вагона любу тендіт­ну постать? Коли їдеш нічною приморською дорогою і, бур­мочучи щось недоладне, тицясшея чолом, носом, губами у її вушко, таке чарівне й неповторне, і не бачиш — відчуваєш у темряві її оксамитову усмішку.

Куди воно все дівається по­тім? Витончується, стирається, рветься? І сльози і сварки, і за­клинання і заборони дзвонити, а ти все ж таки дзвониш, на щось сподіваючись; і трубку бере її подруга, і за підказкою, з її голосу — ти чуєш її шепіт поруч, — говорить, що її немає і не буде, що треба щось вирішувати, так далі неможливо: вона вже вся вимучилася, перепалася, перевелася нінащо. І це все правда, але, поклавши трубку, ти чуєш, як ваша розмова об­говорюється, які вираховуються варіанти... і щось утримує тебе від останнього і бажаного кроку. І врешті надходить та мить, коли розлючені невірою, засмикані взаємними докорами, ви вирішуєте розстатися. А тоді, через кілька років, ви зустрі­чаєтеся, ви згадуєте усі ваші милі подробиці, із задоволенням дивитеся одне на одного, із холодним безживним задоволен­ням. «Приємно було з тобою побачитися!» Куди ж воно все летить, пропадає? І чи потрібне було? Мені або їй? Усе життя моє — безглузда книжка, на кожній сторінці, де слово «ща­стя», я бачу: прочерк, прочерк, прочерк... «Ти щасливий?»— запитала якось дружина. — «Так»,— відповів я, розуміючи, що кажу неправду, кажу так лише тому, що вона хоче цс по­чути. — «А я щаслива, знаєш»,— мовила вона. Тепер і вона ме­ні так не скаже. То що ж це? І хто був щасливий? Хтось же був. (Усміхнувся, повертаючись до інтонації першої части­ни.) Кумедно звучить: «Щасливий той, хто щасливий». Сам при­думав. Слід запам'ятати. Такі думки не щодня навідуються. Може, хто й був, а я от ні... (Нараз урвав себе.) Ні! Згадав! Я був щасливим, був! Того дня, коли мама принесла велику картонну коробку — ми жтіли тоді вчотирьох у одній кімнаті, — і заходилась розв'язувати її. І з її ледь лукавого погляду я збаг­нув: мені тут щось перепаде. І я не помилився. З коробки ма­ма вийняла великий синій, сяючий лаком автомобіль. Як заби­лося моє серце! Як я завмер! Як затремтів, увесь, ще не ймучи віри, що це диво — моє, моє! Як стояв я, не в змозі зронити ні слова, не наважуючись і руку простягнути по цей скарб! А ма­ти, щаслива моєю радістю, молода, гарна, весела, передала іг­рашку батькові, і той став заводити її. Він вийняв ключик, при­тримуючи коліщатка, поставив машину на підлогу і забрав руку. Чи ж передати це відчуття, цей захват, це щастя! Синій автомобіль! Він дзижчить і мчить по колу, смішно наштовху­ється на ніжки стільців, вганяється носом у диван, і тоді бать­ко чи бабуся нахиляються і поправляють його, і він знову їде своєю, призначеною лише йому, безкінечною дорогою по щер­батому старому паркету, де в кожній мостині м'яко відсвічу­ється жовта лампочка під стелею, а мати, батько, бабуся дивляться на мене з усмішкою — ми сидимо усі вчотирьох у світлому колі, окресленому тінню від абажура, а автомобіль усе їде та їде — від одного до другого, від одного до другого, мовби снуючи між нами невидиму, але вічну ниточку. І ни­точка ця ніколи не розірветься, і ми будемо разом завжди і всю­ди, тому що інакше просто не може бути. Четверо найближ­чих людей! І все буде добре в нашому житті, і все в нас іще попереду. Ми завжди будемо разом, ми завжди всміхатиме­мося одне одному, ніколи не розлучимося, не захворіємо, не помремо — навіть у один і той же день. (Пауза.) Але... все ж таки... треба працювати. То на чому я спинився?..

Кінець

Сторінка 5 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_sinii_avtomobil.docx)Yaroslav_stelmah_sinii_avtomobil.docx83 Кб2084
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_sinii_avtomobil.fb2)Yaroslav_stelmah_sinii_avtomobil.fb2127 Кб1083

Пошук на сайті: