— Почудите й ще той день, поки додому доїдемо; а дома все для вас буде.
— Та дивіться ж! як мені їхати! — і показав чоботи зовсім викривлені.
— Та вже як-небудь, — каже хурман.
Іде Антосьо, радіє — аж не знає, де сидить: а дома плачу-плачу! і паніматка плаче, і Орися, і Текля; бо о. Гервасій, як зобачив їх вкупці, то й каже:
— Послати б ще й по Масю, хай би була коло дому. Той з Крутих незабаром приїде, послати б і за нею. Хоч найми, серце, та пошли! бо моя душа чує, що незабаром оставлю вас, мої голубочки, сиротами. Діточки мої! ні до розуму я вас не довів, ні маєтків не оставляю. Одна в вас надія після бога на маму. Любіте її, шануйте її, не нарікайте на бога, що бере мене з цього світа, — замість мене, він буде вам за батька: над сиротою, кажуть люди, бог з калитою. І ти, жінко, — каже, — не гніви його милосердного: він зна, що робить. Та за мною не плачте, бо це значить проти бога йти. — Казав і сорочку заготовити, і ризи, і все, як годиться на смерть.
Пішли всі, плачучи, хто куди попав, чи за ділом, чи без діла. А паніматка таки сусіду, що жив через улицю, послала в Тернівку. Мася там все пила оцет та й пила, та все в дзеркало приглядалась, чи скоро вже буде біла.
Ще цей посланець може й верстви не в'їхав, як Антосьо вже був дома.
— Слава богу, — подумав тато, — що сподобив мене діждати цієї години, що я сина свого бачу, — і каже, — а як ти, сину, вчився?
— Дали похвальний лист, — відказав Антосьо.
— А покажи! — каже тато. — Славно, сину, добре, — заговорив о. Гервасій. — Вчися, сину, бо тільки й твого, що в голові матимеш. А з порожньою головою куди тобі! Тепер не такий світ настав, щоб вийти в люди, нічого не вмівши.
Антосьо не знав, куди що йде, — не догадувався; а все ж йому жаль чогось стало, дивлячись на батька, що так любенько балака, научає, а сам слабий, ледве дише. От він і заплакав.
— Чого ти, дурню, плачеш? — каже тато. Антосьо засоромивсь і побіг на двір, та так махнув кудись, що й не чув, як Мася приїхала.
Хто бачив її на різдво та на Великдень, якби подививсь тепер, то жодним побитом не пізнав би: виросла, що з якого боку не зайди, дівчина на всю губу, хоч зараз на рушники ставай, а тоді була — от! підліток собі. Опріч зросту, була вона святками, як маківочка повна, — як сміється було, то на лицях аж ямочки стають; тепер попід очі смуги, наче сажою повиводив; щоки позападали, обличчя витяглось, і губи зблідли, і брови наче злиняли; на виду аж сині жили знати. Та така тонка в перехваті, аж страшно, щоб не звихнулась; і хід не хід, а гойдання, наче її в Печержинської на ресори взято, хоч всього й року не повчилась.
— Чого ти, дочко, так змарніла? — поспитала мати. Мася подивилась попереду в дзеркало, а тоді вже каже:
— То такі в вас мізерні? де то я не мізерна, коли в свою шкуру не зміщаюсь! Адже панни Росолинські і тонші за мене, і біліші, а їх ніхто мізерними не зве! — Голос її дренчить, а очі так й забігали, і якийсь вогонь в них зайнявся, — такий вогонь, що й не сказати: зраділа, що недарма оцет пила, що недарма морила себе голодом, а дійшла чого хотіла.
— Ти ж, доню, така була, як ягідка, — додала мати.
— Слава богу, що минулось, — відказала Мася.— Тепер ніхто не скаже, що я мужичка, що я хлопка, що мені в грудях хамське серце б'ється! А правда, мамичко, — додала, — що я й від попівен відмінилась?
Нічого в світі Мася так не зненавиділа, як духовний стан по благочестії; нічого так не бажала, як не походити на попівну, — бо то хлопка, каже, — а на панянку шляхетної крові.
— Що вже тут відмінятись, коли попівна-сь з діда-прадіда! Твого прадіда в сім-таки селі пани замучили, що в гайдамаччину ножі освятив, ще в першу, ще в різанину. І діда твого тут же мучили, хто зоставсь після коліївшини. Він, бач, знався з гайдамаками, з тими степовиками, що в Ганщині жили. Знатного ти роду попівна, давнього роду. Якби це другими часами, то який полковник так би й взяв тебе: ти знатного роду!
— Попівна! знатного роду! — подумала Мася, — та ще якого знатного! шо панове предків то замучили, то не домучили! — і каже: — дурні були мої діди та прадіди, що не єдналися з панами.
— А! дочко, — озвалась мати, якого ж ти поганого розуму набралась! Де ж таки так казати про своїх дідів та прадідів? Не роби цього, доню, бо то гріх смертельний.
— За попа, — подумала Мася, — і смертельний гріх! Ото це вдала! Якби за ксьондза, то що другого, а то за попа — kozia brode!
— Треба вже, — заговорив панотець, — набрати для неї додільне платтячко; де ж їй ходити таким диркачем!
— Та я, — відказала Мася, — вже й сама набрала, тільки заплатіть.
— А покажи, — сказав тато, — чого ти набрала. — Мася й винесла з валькира щось таке, що ні отець Гервасій, ні жінка його не вміли і назвати, тільки придивлялись.
— А яке ж ледаче, — кажуть, — так і тягнеться за пальцями, так і лізе. А що коштує? — запитали.
— Не дорого, — відказала Мася, — всього п'ятнадцять карбованців. — І понесла назад у валькир.
Глянув панотець на паніматку і каже, хитаючи головою:
— Пару бичків купив би, річняків!
— П'ять пнів пасіки, — озвалась паніматка. — Тепер кріпись! сам того хотів-єсь. Що б то було мене послухати! А тепер п'ятнадцять карбованців так — тьху!
— Ти вже й розходилась! — озвавсь панотець, — тих п'ятнадцять карбованців не родило ж, а їй радість. Хай і вона почепуриться трохи; може в неї тільки й щастя, поки ще за маминими плечима, поки ще дівує.
Антосьо був на дворі, як Мася приїхала, і як почув, то так і причвалав.
— Здорова, — каже, — була!
— A! jak sie masz! — озвалась вона, сидючи коло столу, щось вже їла і не подивилась в ту сторону.
— Та й не привітаєшся? — каже Антосьо.
— Nie miala bym roboty, ta z toba sie witala! — відказала Мася.
He сказавши ні слова, Антосьо почав співати:
Їхав ляшок дорогою,
Лядьськоі натури:
На кім шапка сивенькая
З свинячої шкури…
Не співав же далі цієї пісні, а залепетав з своєї голови:
— За ним Мася точилася; так в Тернівці навчилася!
— A ty gdziе sie nauczyl? — гукнула вона.
— В Крутих! — каже Антосьо. — Та знай, що в Крутих лучче вчать.
— Видно пана по халявах, — сказала Мася і показала Антосьові на чоботи. А вони в його, як собаки, худі, і на бік, як корси.
— А паню видно по носі, що рилась в горосі, — відказав Антосьо і показав їй на ніс, що як навмисне був чимось замазаний, і додав, — рила моркву з петрушкою і вдавилась галушкою.
— А ти кров собача! — гукнула Мася і зірвалась на ноги та й кинулась до Антося, а він чкурнув, що й з хортами не доженеш. Вибігла Мася аж на двір, а Антосьо тут і почав кричати та в долоні припліскує:
— Машка вкрала пляшку, вточила горілки з нової барилки: через тин скакала, до панів таскала; мужики зловили, по селі водили, та били у п'яти, бо вона проклята — гу!…
Мася вислухала все та і каже:
— Poczekaj ze, lajdaku!
А Антосьо почав:
— Лайдак-лайдак Антосьо спійняв Масю в горосі, покликав Степана, відвели до пана; били-били, волочили, а на розум не навчили, і відвели до тата, бо вона проклята — гу!…
— От проклятий хапокниш! — подумала Мася і розірвала б його, та — рада б мама і за пана, так пан не бере!…
Не мігши зігнати злість, Мася здумала тугу розігнати і почала збиратись.
— Куди ти? — каже мати.
— До панства Росолинських піду.
— І сорома тобі нема, — озвалась мати, — тато от-от духу пуститься, а тобі гульки в голові!.. — І заплакала.
Та для Масі байдуже: нехай не тільки тато вмира, але й мати за ним; аби їй панни жили та пани здорові були.
— Треба ж з wizyta піти! — каже вона. — Що ви знаєте!