Ковинський ішов по другий бік дороги, і зник, як крізь землю пішов, що Антосьо не вспів і слова сказати і навіть не вгледів.
— А! ви знов у горох, — почав молдаван, — як уторік! Я ж тобі дам горох! поведу до смотрителя.
— Дядечку! я ще вперше, — почав Антосьо, — і то я був би не пішов, якби знав, що це ваш горох. Оттой, що втік, казав, що горох його хазяїна.
— Не вибрешешся, — почав молдаван, — знаю я ваших!
І ще гуторили; Антосьо тремтів спочатку, як хорт на дворі восени, а далі душа й на мірі стала.
Він і почав роздумувать: як би, думає, мені викрутитись? Поведе чорт до смотрителя, то битимуть, щоб не крав гороху. — І почав:
— А до кого, дядечку, поведете мене?
— Кажу ж, що до самого смотрителя, — озвавсь молдаван.
— Ведіть мене до інспектора, — почав Антосьо, — смотрителя нема дома.
Інспектор був добрий чоловік, хоч і він бив, бо там кожен б'є й це не йде за зле в людини, та мав серце в грудях: не катував, а найбільше десять давав. Смотритель же то й по сорок, і по сто ліпив. Тим-то Антосьо й просив, щоб до інспектора його відвів.
— До інспектора? — озвавсь молдаван. — Ні! до інспектора не поведу, а до смотрителя поведу; не кради гороху!
Вже місто видно було, як на долоні, і класи за містом; Антосьові все холодніло та й холодніло в душі! А тут переярки почались, що вода повимулювала.
Вели Антося тією горою, що від Балти; дорогою пилу було по самі кістки. На другій горі, що за містом, ходили ті старші, що його послали в горох, ні живі ні мертві. Ковинський дав їм знати, що молдаван спіймав Антося і повів; то всі знали куди й тремтіли за свою шкуру. Побачив їх Антосьо, а вони його пізнали. Якби де в яру, та ближче, то поміч дали б, а то далеко і на такому видному місці, що й не думай.
Іде Антосьо, як на заріз; а шуляк літа вільний, і боком переярки снуються в праву руку від дороги, а в ліву пашні, аж вище голови тому молдаванові; і вже дільниці так з-на гони від них.
— Як введе в дільницю, — подумав Антосьо, — то пропав я! Хоч і видерусь абощо, то нігде сховатись. Треба викрутитись тут! — думає собі, йдучи, і горох їсть; та й розсипав жменю.
— Ей, дядьку! — почав, — дайте позбираю. — І став.
— Хіба в тебе мало за пазухою? — каже молдаван.
— Хоч не мало, та й цього шкода: будуть же бити, то за кожен стручок відболить.
— Ну, збирай, — каже молдаван.
А все держить його за брижі, аж йому в'язи затерпли.
Нагнувсь Антосьо; так збирає, так збирає, і молдаван нагнувся. Визбирав і рушили далі.
— То, дядечку, ви мене не пустите? — почав Антосьо.
— А нащо б тебе пускав, — озвавсь молдаван, — стільки часу згаяв, та й пускав би. Не пустю!
— Так ні?
— Та еже ж ні!
— То нате ж вам! — Антосьо каже. І з цим словом сипнув йому в очі пилом, що набрав у жменю, горох збираючи.
— Овва! — крикнув молдаван, схопившись обіруч за очі й присів.
Антосьові того й треба було, щоб брижі тільки визволить, то й чкурнув у пашні, аж засвистіло, тільки поли мають.
Поки протер молдаван очі, то школяр вже другі гони минав.
— Бач цуценя! тільки сліди знати! — почав молдаван, позираючи на дорогу, то на рукави, що від сліз аж мокрі були. — Бач! яке хитре! Вдруге ж вже не отуманиш так. Постій! хіба ти ще не попадешся! — І поплівсь собі дорогою та вже не до смотрителя, а додому.
— А чого то молдаван присів, як випустив тебе? — запитали старші Антося, як він вже прибіг. — Чого ти так удирав, коли він сам тебе пустив?
— Еге пустив! Еге сам! — озвавсь Антосьо, — добре пустив! — І оповістив все, як діялось.
— Молодець! молодець! — почали хвалити. — Давай же горох! — Сипле Антосьо горох, а вони питаються:
— Та чого ти по коліна в грязі? Тепер же сухо!
— То я через річку скакав, коло винниці собаки нагнали.
Висипав горох Антосьо, як слід, до стручка; старші ще й самі пошукали йому поза пазухою та й розібрали кожен по хусточкам, то по кишенях.
— Дайте ж мені, — каже Антосьо.
— Ось на! — Ґава каже, і дав дулю. Та й пішли.
— Бач, які ви, — заговорив Антосьо, зоставшись тільки з Ковинським.
— А ти думав, що які? Е! Тут так. Та ходім; я розумнійший був, — каже Ковинський.
Пішли степком, далі межами, там звернули на суголови, й Ковинський показав велику купу гороху в траві.
— А це звідкіль? — Антосьо питає.
— Е! звідкіль? то я свій тут висипав. Я, бач, думав, що коли тебе відведуть до смотрителя та виб'ють, — бо таки зараз були б і вибили, — то щоб дать тобі заїсти. А коли так сталось, то ще й лучче; їж! — каже. — Почали й їсти. Попоївши мовчки, Ковинський почав:
— Та й молодець же з тебе! Я б цього не видумав! Антосьо усміхнувсь і питає:
— А що ви казали старшим, як прийшли без гороху?
— Старшим що сказав? Казав, що розсипав, втікаючи.
— Так треба б було і мені зробити.
— І можна було. Бо якби так без жодної пригоди, то били б: чому, сказали б, не приніс? Та ще й у журнал записали б, що «неизвестно куда одлучався», то, й інспектор ще вибив би поверх всього.
— То сказати, куди одлучався.
— Кому сказати?
— А інспекторові.
— Боже тебе сохрани! і думки цієї не май! Та просто й у клас тоді не показуйся, і дома не сиди.
— Чого ж це так? — спитав Антосьо.
— Ти думаєш, що тут, як і дома: сказав татові, чи мамі, то вже й твоє зверху? Тут не так: тут заїдять і свої соученики, і з других класів.
— То знов жалуватись, — сказав Антосьо.
— То ще гірше буде, — каже Ковинський.
— То як же?
— А так: мовчи та диш; скажуть: от молодець! І всі полюблять, і в карточці ніколи не будеш; і як буде за що вибити, то змигатимуть. Он-то як! Хоч би й двадцять і тридцять і більше відлічили, то лежатимеш, як на печі, тільки в пузо холодно. Спекулатор по сюртуку битиме, чи по кожусі, а ти тільки кричиш. Як же завізьмуться, то вже ні одної не змигне і як дадуть дві, то відлежиш, бо до кості розсіче.
Антосьо бачив різки й не дивувався; а Ковинський додав:
— Вже на кого завізьмуться, то й різки особні плетуть на того: виберуть самі луччі прутики, попарять, сплетуть, як батіг, й як увірве, то наче в ката вчився. Другий ще й волосини приплете. Був такий, що й дріт уплітав: та його сключили «по великовозрастію».
— Як ви все це знаєте? — спитав Антосьо.
— Хіба я третій рік тут, як ти? Та я вже ось шість літ як тут: недарма в третім класі! — Того-то йому Антосьо каже «ви», а він Антосьові «ти»; там по старшині все йде.
— Біда! — каже Антосьо.
— Та невелика, — озвавсь Ковинський; — тільки не будь хитрий та доносчик, — все добре буде.
— А що воно хитрий? — питає Антосьо.
— То так звуть тих, що або старшого не послуха, або скаже «ти» кому з вищого класа. Такого вже гладять, і все проти шерсті.
— Оттак-о? — показав Антосьо, погладивши себе рукою від носа до бороди.
— Куди вже так, — сказав Ковинський. — Це «до дому», — а то як «з дому» почнуть, то тільки держись!
Антосьо й почав: «до дому», — і гладить себе вниз по виду; «з дому», — і гладить насупротив.
Сонечко вже надвечір зближалось, і задзвонили на вечерню.
— Біжімо! — каже Антосьо, схопившись на ноги.
— Чого ти? — заговорив Ковинський. — Говори! вже ж приніс гороху, то нічого не бійся.
— Ходім же хоч чобіт пошукаємо, — каже Антосьо втихомирившись.
— Це що іншого, — відказав Ковинський. Знялись і пішли. Що зосталось гороху, забрали по кишеням.
Шукали-шукали того гною, шукали-шукали — нема, наче його й не було, і чобіт нема. На другий день Антосьо і в церкву не ходив, бо чоботи одні мав, і ті в гною пропадали. Після обід прийшов Ковинський, і знов пішли шукати; і все-таки не знайшли.
— Що тут робити? —Антосьо зажурився. — І в клас завтра йти, й уроки вчити! — Та й аж заплакав.