— Чого ти? — каже Ковинський.
— Еге чого? а в чім до класа піду?
— Не йди до класа, та ще й завтра будем шукати.
— Чи можна ж?
— Скажуть: «без сапогов».
Успокоївсь Антосьо, і почали базікати. Ковинський все вичитував йому різні орації. Антосьо слухав, і собі щось розказував. Так і день минув. В понеділок пішли всі з кватири в клас, а Антосьо зостався — та такий радий-радий. Незабаром прийшов Ковинський босаки, і пішли чобіт шукати.
— Ви чого босі? — пита Антосьо дорогою.
— Не маю чобіт.
— То й ви — «без сапогов»?
— Да! — І потягли полем — та вже не гною шукати, а до криничок.
— Куди ми йдемо? — заговорив Антосьо.
— До криничок, — озвавсь Ковинський.
— А чобіт шукати?
— Як вернемось від криничок. — І потягли. Та де-то не вернулись! там і просиділи до самісінького обіду; говорили, різки плели, хльостали, плели верші з бруньок, — то час промайнув, що й не оглянулись. Пішли додому, як сонце стало серед неба, та Антосьо потяг дорогою, а Ковинський пашнями: навпростець, — каже, — піду.
Дибав собі Антосьо, вихльостуючи різкою з жита, далі став, оглянувся; Ковинський, чуть видно, пішов долиною і щось ніс. Та Антосьо подумав, — мабуть горох; Ковинський, притягши додому, переліз через тин у садок, пішов на тік, постояв, подивився на всі боки і щось запорпав в ожеред, та й каже собі, йдучи до хати!
— Ти попович, ти справиш собі, а мені де взяти?
Та ще по вакаціях треба в Кам'янець за місцем, то не йти ж босака! А тебе ще не сключать цих вакацій, хіба маточники вичистять. Та виб'ють же добре, щоб з Ковинським не сходився! — І поскакав на одній нозі через подвір'я.
— А що казав учитель? — питав Антосьо, як прийшли з класу.
— Навіть не питався, — відказали йому.
Так пройшов тиждень.
Антосьо щодня слухав добрі орації від Ковинського і рад був, що познайомивсь; а то у тієї Волоської всі «приліжні» були, то й йому страху завдали. Про чоботи вже й думать забув; як сам Ковинський каже:
— Ходім, чуєш, та пошукаєм чобіт.
— Ходім! — каже Антосьо. І пішли.
Зразу на той гній вийшли; а в долині салган.
— О! — каже Ковинський, — ми й забули, що гній коло салгану.
— Еге ж! озвавсь Антосьо. — Слава богу, —додав, — завтра піду вже в клас. — Та подивились: приміти стоять, а де були чоботи — тільки ямка. Затужив Антосьо, аж заплакав. Ковинський почав його вговоряти. А тут зараз і виполоч і заповідь цвіте.
— Ходім, — каже Ковинський, — заповіді шукати! — І пішли витягати корінці, та такі різки поплели, що ну!
— Оцею якби урвав! — каже Ковинський, простягаючи свою різку.
— А цею? — Антосьо каже.
— Та й твоя добра, але моя все лучча! — І почали хльостати. Там почали суниць шукати; і чоботи знов вилетіли з голови, й класи, й учення. Так і тиждень минув. Настала субота, прийшли старші і знов послали по горох. На цей раз пішов Антосьо з вискоком і вже не спіймався.
Вже і черешні постигли, а Антосьо все «без сапогов», і все старші посилають його на промисли. Вже й звикся він, що в клас не ходить, і не вчиться, і вже не втікає в поле, а сидить дома. І Ковинський прийде, та й грають в «косточки», аж поки з класа не повиходять.
Так раз сиділи вони та грались, як увіходять аж три второкласники.
— Іди, Люборацький, в клас! прислав учитель. — В мене чобіт нема, — каже Антосьо.
— Казав, щоб босого привести.
— Чи йти? — пита Антосьо Ковинського.
— Та не йди, — каже той, — будем лучче в косточки грати. А там що? не чув, як б'ють?
— То й не піду.
— Іди, дурний, — почали ті. — Що ти з собою думаєш?
— А не будуть же бить?
— Ні, — кажуть ті, — а як і виб'ють, то дадуть дві-три різки та й годі. Як не втечеш оце, то як смотритель приведе, так «на собранії» виб'ють. Тоді вже не обійдеться, як тридцятьма.
— Чорт знає що! — говорив Ковинський, — не йди, не слухай!
— Іди, йди, — кажуть ці, — бо будеш каятись. Не послухав Антосьо Ковинського, — пішов до класу. Чим довше йшов, чим ближче було, тим все біліший робився, а як увійшов у сінці, то як крейда став, і не йде.
— Ну, ходім! — кажуть ті, що привели його. Перехрестивсь Антосьо і пішов у клас.
— Ты почему в класс не ходишь? — спитав учитель.
— Нету сапогов, — відказав Антосьо тоненько.
— А уроки знаешь? Антосьо мовчить.
— Знаешь? говори! — гукнув учитель.
— Не знаю, — відказав Антосьо чуть тільки чутно.
— Ты же почему не выучил? Высечь!
— Господин учитель! — закричав Антосьо, — я вже буду, ей-богу, буду!
Та його не слухали. Відбув своє. Учитель і каже:
— Стой там на коленях!
Став Антосьо ще й на коліна, та й думає собі:
— Щоб був знав, не прийшов би; хай би сключали, Ковинський же не боїться, що сключать. Як підходить учитель:
— Люборацкий! — гука. Встав Антосьо.
— Почему ты не учишься?
Антосьо мовчить.
— Ты же сирота?
— Сирота, — відказав Антосьо.
— Сирота и не учишься! на кого же ты надеешься?
— Он с Ковинским в косточки играл, когда мы пришли к нему в квартиру, — сказали ті, що привели Антося.
— Ты с Ковинским сошелся? Ты знаешь, что такое Ковинский?… Зараза!
Як почав, як почав вговорювати, то Антосьо те згадав і заплакав. А в сінях чути: — гу! гу! — то б'ють.
— Ковинського! Ковинського! — почали ученики.
— Слышишь? — каже учитель.
— Слышу, — відказав Антосьо.
— То и тебе будет. Считай!
Налічили і сорок, і п'ятдесят, і шістдесят.
— Довольно! — хтось крикнув. І все стихло, тільки чути: о-го-го-го! о-го-го-го!
— Считал? — питає учитель.
— Шестьдесят, — каже Антосьо.
— То и тебе будет, если не будешь учиться.
— Буду! — каже Антосьо.
— Смотри же! ступай на место! Антосьо сікнувся до первої парти, де попереду сидів, бо був п'ятим в первім розряді.
— Куди? Куди? — заговорили ученики. — Твоє місце на Кавказі! — Кавказом звуть останні парти, де сидить «гебесня». Поки Антосьо чобіт шукав, написали нові списки і його знесли в третій розряд.
Пішов Антосьо, понурившись, і сів та й думає:
— Не буду ж я вчиться, коли мене тут засадили межи гебеси.
Як виходили з класа, учитель наказав, хто поблизу живе коло Антося, щоб його мав на оці і конче привів у клас; то Антосьо прийшов і на другий день. «Спросив» його учитель, а він ні слова не знає; ні слова йому й не сказали, тільки вибили.
Як цього тут натягали, Ковинський приходив до його станції: «дурак, — каже, — пішов у клас, коли ще не сховався». — На третій день Антося знов вибили, на четвертий знов. Так і щодень били до суботи. До суботи не бачився він із Ковинським, а тоді старші знов звели їх, — по черешні послали.
— А що, — каже Ковинський, — як тобі здається, добре ходити в клас?
— Та хай йому сто чортів!
— Ото було мене слухати, а не «приліжних».
— Вже не піду більше.
— І добре зробиш!
— А як сключать?
— Та що? паламарем будеш, опісля вийдеш на дяка, там в стихар посвятять, там в диякона, а там і попом зроблять.
— А ваш тато чому так не зробив? — поспитав Антосьо.
— Мій тато? ге! він одно, що неграмотний-таки, чуть тільки читає, — а друге, що овдовів. Здурів та змолоду оженився, та ще й старшу за себе взяв, то не злюбив, що скоро постарілась, і почав бити, щоб умерла. Тепер вже й кається, що молоду взяв; та ба! старої з гробу не підійме, а молода молодших шука. Якби не це, то й тато давно вже попував би. Та ти думаєш, паламарем зле бути? Викинь собі з голови! Мій тато зуба із'їв на паламарстві, а на долю не нарікає.
— Все ж таки лучче бути попом, або хоч дяком, аніж паламарем.
— А хіба ти думаєш, що так і скінчиш? Не тепер, то опісля сключать, а все буде тобі; та ще й наб'ють попереду. То не лучче ж без клопоту обійтись? Я собі подам на «изучение» до якого дяка, або таки й додому, та буду ходити по парастасах, та по весіллях, та на вечорниці! І голова не заболить! А «приліжні» все тремтітимуть, щоб не побили. Що й казать! — з радістю крикнув Ковинський, аж підскочивши, і пішов вибриком, лиш закурилось.