В понеділок Антосьо вже й не пішов у клас: втік до Ковинського, ще всі спали. Як пішли в клас, Антосьо з Ковинським пішли по садках.
— «По лености» тебе записали, — сказали Антосьові ученики, прийшовши на обід.
— Овва! хай пишуть! — відказав він, сидя на кроваті й ногами гойдаючи.
— А битимуть!
— Овва! хай б'ють! чи то мені первина! Хай би були спершу не били, як я ще боявсь різки; а тепер мені байдуже.
X
Так пройшов час до самого екзамену. Антосьо все втікав, все ховався; і Ковинський все йому торкотав своє. На екзамен Антосьо позичив чобіт і пішов.
— Почему ты в класс не ходил? — поспитав смотритель на екзамені.
— Не было сапогов, — відказав Антосьо.
— А почему не учился? — поспитав той. . Антосьо мовчав, то учитель каже сміючись:
— Не было охоты.
— Так вот мы поддадим ему охоты. Взять eгo! — гукнув смотритель.
Розтягли сірому і вчистили мало не копу. А він, неборак, щоб пікнув.
Останній празник цього року. Ковинського виключили, а Антося оставили на другий курс, ще на два роки. Як приїхав Антосьо додому, Мася і не подивилась на його, все однакова була, та він перемінився: вже не побіг, вигадуючи, як торік; а наче боявся, наче соромився, наче одурів. Став собі коло порога, та й стоїть, обдертий, обшарпаний, лиш чухається.
— Чи нема в тебе куки? — поспитала мати.
— Ні, нема, — відказав Антосьо.
— Треба тебе поськати, — каже Орися.
— Ні, не треба! — озвався Антосьо, все стоя на своїм місці.
— Чого ти наче чужий? — каже мати. Лупнув неборак очима і мовчить.
— Антосю! ти чуєш? — заговорила Текля, веселенька та здоровенька, ласкаючись коло матері. Антосьо лиш очима лупнув і почухався.
— Чого ти мовчиш? — допитується Текля.
А він все мовчить, лиш очима поведе.
— А в нас баштан є! — заговорила мала в мами з-під руки та ще й з міною. Антосьо усміхнувся, та не тим дитячим, щирим усміхом, що від його аж іскри скачуть, а якось наче з-нехочу.
— Не, wilсzysko! — заговорила Мася, йдучи з хати, і погладила його через вид, як зближилась. Що, як би це вторік? А тепер і не поглянув: буду, — каже собі, — паламарем, а це попівна; треба привикать.
Ще до його заговорювали, і вже аж силою посадовили, а він мовчить, та й мовчить. Найбільше Текля чіплялась, та жибоніла-жибоніла і відступилась — та й почала плакать:
— Загордів, — каже, — як Мася, що вже й говорить не хоче!
А Антосьові й не в думці: вийшов собі на двір і сів на призьбі, та й грюкає ногами й думає: — оттут я торік татка бачив; оттам балакав з ними; а ось корогва стояла, як вони на столі лежали; он той кіл, що вони забивали, а я держав. — Все згадав сиротина і от-от заплакати! Вже і сльози навертались, і в горлі заболіло, як перед плачем, і самі лиця кривилися, і брови моргали; та побачив хворост на купі й наче не він сидів на призьбі, кинувсь до хворосту й почав пруття витягати. Веселий навибирав повну жменю, зв'язав їх у різку і став бити по призьбі, та все приговорює: «а будешь учиться? а будешь? ото тебе; учись!» І другим голосом, наче плаче: «буду, господин учитель! ей-богу, буду!» І знов першим голосом: «я знаю, что будешь! секи его! лучче-лучче-лучче-лучче-лучче-лучче!» І тим другим: «ой-ой-ой! ой-ой-ой! господин учитель, помилуйте! ой-ой-ой!» Як наб'ється вдоволь, то й крикне: «довольно!.. следующий!» I почав, начебто той проситься: «господин учитель! я уже буду учиться». Та таки не помилував: почав сікти та приговорювати; там «следующего» позвав, і бив та й бив. З призьби шматками глина летить, а він примовляє: «ото тебе, знай! ото учись! А то вы уж разобрали себе!». І на цей лад балакаючи, знов зв'яже різку, і знов те ж починається.
Спочатку йому минало, а далі почали й сваритись, не так хто, як Орися; тепоруха була, то й сердилась що призьби пооббивав, а її треба мазать. Згодом і штовхать-таки почали, а хлопець, що той чорний віл, лиш боками поведе, як його штовхнуть. Так, шукаючи пруття на різки, аж хворост розвернув. А що вже тих цурпалків, що відлітали, то не раз і в борщі було. Тільки й роботи мав Антосьо за всі вакації, що хльостав та й хльостав. Було іноді і вийде з подвір'я. Ну, думають, на баштан потяг. Вишлють чи вечеряти, чи обідати, а його там і не було: як не в лозах різки плете, то де-небудь зариється в солому і пухне.
— Чому ти не підеш, не побавишся, як торік?— каже мати.
— Не хочу я, — озветься Антосьо, — з мужиками заходити; — і піде на тік, щоб з очей зійти, або й на баштан потягне на яку годину. Та й там хльоста, аж яри в землі повибивав. Здичавів хлопець, — думали вдома. А стара не забула спогадать свого покійного татуня; зітхне й каже: недаремно покійні було розказують, що то будуть не учителі, а мучителі! Оце так вимучили всю жвавість з дитини! А яка хороша була та жива яка!
Так і зріс він ні до чого. Що в йому кипіло, зараз виявилось, як тільки «попромували» його в четвертий клас. Та до цього ще далеко було. Не було другого Ковинського, щоб стать вище Антося, то на друге літо вже він перед водив: ні горох, ні садок від його не виховались, бо мав уже цілу компанію; а сам був хлопець ручий і на всі вигадки митець. Дав бог дарования, та лиха доля лиху дорогу показала, то й пропадало воно над різними штуками. Ще торік він показав себе, як вели з горохом до смотрителя, а на цей рік нових штук наплатав, що й не нарозказуваться. Чого вже молдавани не придумували, а спіймать його жодним способом не могли. Та раз таки застукали на дереві — ще й не самого, а з компанією.
— А ви сякі-такі! — закричав молдаван і вчепивсь до одного.
— Ось-де я, дядечку! — заговорив Антосьо з яблуні. Йому аби тих вимотати, а сам викрутиться.
Всі вже знали Антося й напосідались на його, та молдаван, пустивши того, кинувсь сюди:
— От я тобі, — каже, — ти думаєш, що й мене здуриш, як других! Злазь, — каже, — злазь! . — Здійміть мене, то злізу, — озвавсь Антосьо.
— Злазь, тобі кажу! — гукнув молдаван.
— Здійміть, то злізу; а сам не можу, бо дуже об'ївся ваших яблук. Та славні ж вони у вас!
Погукав той, погукав, та й лізе на дерево; а Антосьо все вище. Як побачив, що молдаван вже не скочить, бо високо виліз і в гілля вбрався, тоді сам по гілляці та до сливи, вчепивсь за верх і з'їхав на землю.
— Бувайте здорові, дядьку! — каже. І лиш закурілось.
— Бач! Га! отак одурити старого! — заговорив молдаван на яблуні. — Це чорт, не дитина! Дух святий зо мною! Кому б оце в голову прийшло?
Так чоловік кметував, поглядаючи, а Антосьо ровом поза садками та в пашні; свиснув на братію, і пішли гуртом, виспівуючи.
Любили старші Антося за його штуки, піддавали йому духу, а він і пішов та й пішов по слизькому: все тільки штуки витворяв, а в книжку і не дивився. Проте таки перейшов у третій клас. Був би він попас, та ось що трапилось: прислали нового учителя. На первий же клас він «спросив» Антося, а цей ні в зуб.
— Аж мені встидно! — каже учитель. — Сідай та й не кажи нікому, що тебе «спрашували».
Колупнуло Антося за серце, аж заплакав. З цього й почав учиться, і яблука занехаяв, і все. Тим-то й «попромували» його в третій клас.
Тут було вже два учителі й наче один одного хотіли перейти в жестокості: той б'є, а той ще лучче. Та пройшов місяць — Антося не вибили, проходить і другий, а його не б'ють. І вчиться він, аж всі дивуються. Та нема такого, щоб не битим вийшов з духовних шкіл — не за одно, то за друге, або просто за те, що не битий, розтягнуть і дадуть, аж не присядеш.
В духовних школах після обід, поки ще ходили, пишуть, було, «упражнєнія»; або з латинського чи грецького на московське перекладають, або з московського на латинське чи грецьке. І боже сохрани помилитись: в той день, як після обід писати, як роздаватимуть тетраді, набереш, як убогий в торбу. Латинським учителем був вже немолодий чоловік, Заторський звався; ходив «з бакенами» і сік, доки теплий. Його духу боялись ученики. От і принесли в понеділок латинські «упражнєнія», та не роздавали, а поставили на столі, щоб то суд видати.