— Жаль, — каже другий, — а добре було б!
— Та що жаль, то жаль, — озвавсь Антосьо. — Ходім же з жалю та вип'єм!
— Ходім, — заговорили ті. — Й пішли вниз, униз, та й до Пйотрової.
Вже й «кози», як звали второкласників тощо, поназ'їжджались, та ще класи не починались, не було й журнала в станції, то дітвора й хати не держалась — розбрелись, хто куди попав.
— А де були? — запитає старший, як ще й запитає.
— До міста ходили, — відкажуть і покажуть папір чи «цизорик», що колись купили, аби старшому очі запхати.
То й тепер нікого з малих не було дома — ні духу.
— Так і треба, — кажуть четвертокласники. Антосьо зараз пішов у пекарню і просить хазяйку.
— Чи не можна б, щоб Мотря пішла до Кромбера?
— Чого вам аж до Кромбера? — хазяйка каже.
— Вишняку! — з пишною міною відказав Антосьо.
— Та не можна від якого другого крамаря, а конче від Кромбера?
— А хіба ж ми що? може грошей не маєм? — заговорив Антосьо й вийняв з кишені капшук повний, грішми набитий.
— Ось! — каже, — дивіться! — І дав аж п'ять карбованців.
Кромбер — то був самий багатий купець в Крутих: винами торгував, а наливок і не було в його ніколи. Та Любораченко не знав, і хазяйка не знала, що є, а чого нема в його, бо то все голота була, що й не снилось їй луччого, як наливка.
Від Пйотрової треба було через яр іти, через два містки, а там ще степком поза домами, а там уличками та переулочками, доки на місто вийдеш, а Кромбер аж за містом жив, в поперечній перії, то Мотря таки ген-ген забарилась.
Четвертокласники тимчасом трощили кавуни.
— Може курку, або гуску? — питає Антосьо.
— Якби так через місяць, то недовго б їй заважати у тебе в скринці; а тепер ще домашні птиці небесні в пузі прелітають.
— То й не треба! Може меду? — каже.
— Нам і так солодко, — відказали.
Вже третій кавун доїдали; калюжі по всім столі, аж на землю тече; по хаті шкаралуп, як на баштані коло куріня; а що зернят усюди, то вже й бог забув.
— Нема вишняку, — заговорила Мотря, ступивши через поріг. — Та що ж ви наробили? — додала вона. — Де вам і ці пляшки поскладати, що на столі такі калюжі?
— Та клади де-небудь, — озвавсь Антосьо, — хоч і на кроваті тимчасом.
— А я, — каже Мотря, — взяла рому та вина; може віднести? я з такою умовою і брала, що як принесу, то щоб назад прийняв.
— Говори! ми його приймем, що й сліду не знайти. Поклала Мотря пляшки на кроваті й взялась прибирати на столі. Антосьо склянку витирав, а тих два четвертокласники поглядали один на другого, то на ті пляшки. Через годину в Пйотрової вже співали.
— Позич мені, брате, скільки карбованців, — почав далі один з гостей просить Антося.
— А скільки тобі? — Антосьо каже.
— Та так з п'ять, абощо.
— Нема п'яти, — Антосьо каже, — десять, коли хоч, дам.
— Давай уже й десять, що робити з тобою? — каже той.
Поліз Антосьо до капшука, а той другий четвертокласник дивиться, і йому аж очі забігали.
— Та не давай йому, — каже, — а дай, брате, мені лучче!
— Ні, ні! мені дай, а йому не давай, — озвавсь той.
— Не вір! не вір! — каже другий, — мені дай, а йому ні!
Антосьо все корпавсь у капшуці; далі вийняв цілу паку бумажок — все по десять та й по десять — і дав одну тому, що просив. Взяв той і почав чванитись:
— Бач, — каже другому, — таки моє цвіте, а твоє гниє.
— То позич же й мені, — почав другий, — коли йому позичив, хай не дражниться.
— На й тобі десять, — з пихою, як який мільйонщик, заговорив Антосьо.
— Овва! — каже цей, — бач, і в мене є! Вип'єм же тепер за здоров'я Антонія Гервасійовича, що позичив нам грошей. — З цим словом налив склянку:
— Твоє здоров'я, Антоній!
Антосьо зав'язував капшук і не чув, а, може, до тої пори вже й вуха йому позакладало.
— Чуєш, Люборацький! — почав той.
— Га! — каже Антосьо.
— Дай тобі, боже, здоров'я!
— Дай тобі, боже! — озвавсь Антосьо. І цей хильнув та й налив і каже до того другого:
— А ти чому не п'єш?
Той мовчав. А на його беднюги надійшли, — спустив носа, як індик, губу відквасив, голову повісив та й сидить, лиш сопе.
— Чуєш, бра! — заговорив Антосьо, — чому, бра, не п'єш?
— Не хочу!
— Ти вже сердишся?
— Сердюся.
— Та за що ж?
— Як то за що? — каже той нахмурений, — чи ж я таки рівня тому, що ти й йому, й мені по десять карбованців дав? Хіба він тобі такий приятель, як і я?
— Ще більший! ще більший! — підхопив той і додав: — Люборацький! чуєш, Люборацький! — каже, — коли хоч, кажи в вогонь лізти — полізу! їй-богу, полізу! за тебе, братіку, і в огонь, і в воду — їй-богу! О, бач! — почав далі й поліз по кроваті, зняв образ, поставив на столі й почав поклони бити. Вдарив їх скільки й каже: — Заклинаюсь оцим святим чи святою, що тут намальовано, бо щось не добачаю, коли я не більший приятель для Антося, як той. Чуєш? — гука до того нахмуреного, — чуєш? їй-богу, правда! — й поцілував образ.
— Дурний ти, — заговорив той, — хіба я тебе не знаю, що ти світовий брехун? От коли я не брехун, то так що ніт! І присягну, що ніт. — І собі збирається лізти, та Антосьо придержав його за полу, каже:
— Вірю! їй-богу вірю! От на тобі іще десять карбованців, бо я тобі вірю.
Взяв цей і каже:
— А я таки поцілую святого Миколая, що з мене луччий для тебе приятель, як з отого сучого сина брехуна! — й поліз здіймати св. Миколая та ставити на кроваті. — Бач, — каже до того, що вже клявся, — все-таки моє цвіте, а твоє гниє — ось уже друга! — Із цим словом так тикнув під ніс бумажкою ніби, а замість неї кулаком, що той аж на ногах не встояв, а мусів присісти. Та не зважив на це, а заговорив до Антося:
— Так! — каже, — то ти… Не брат же ти мені! На тобі й цих десять, що вже-сь дав. — І дає йому позичені гроші.
— Не беру я, — каже Антосьо, — я ж тобі позичив.
— Я не хочу; возьми собі назад. О! бач! — каже далі, піднявши руку над головою, — о! бач! —Із цим словом поклав бумажку на стіл, і разом зо всієї сили вдарив кулаком.
— Та я не беру, й не бачу, — каже Антосьо, — хоч і за вікно викинь. Я ж тобі позичив? Ти ж мене просив?
— Та я тебе просив, щоб нарівні стали з тим сучим сином, що он до образа пнеться, та не може зняті!.
Той і справді топтавсь по подушках, стогнав, а св. Миколай все на гвіздочку висить.
Почувши ту мову, Антосьо приступив до його й тиче в руку ще десять карбованців, і юрка, що «сховай, аби той не бачив». Повеселішав неборак, побачивши, що таки «не гниє його», що таки нарівні стали, й почав запихати в кишеню обидві бумажки. Антосьо тимчасом налив стакан вина, випив і почав припрошати: — «пийте, браття!» — хоч тут був всього один брат, а другий все стогнав коло образа.
— А ти ж віриш мені, що я не брехун? — каже той, що присягався, — як віриш, то вип'ю.
— Братіку! — почав Антосьо, — братіку!… ш-ш-щоб мене грім побив, як не вірю. Та щоб я тобі не вірив, мому приятелеві? я? тобі? та я не знаю що!…
Обнялись і поцілувались. А той, що стогнав коло образа, мабуть, розсердився, бо разом як сіпне, то так і дав сторчака аж під стіл. Простягнувсь тут, поцілував образ і сунув його під кровать.
— Полеж,— каже, — ти там, а я тут трохи відпочину.
— П'яниця, сучий сині — заговорив цей, що клявся, 'як той заснув. — йому пити! йому… йому, — каже, — ет! що й казати! От коли ми, братіку, козаки, то так! Ми й ще вип'єм! А правда?
— Правда, — каже Антосьо, — правда, братіку! — І налив.