— Куди ти? — гукають.
— Пождіть минуточку, а я вернусь з могоричем. Не могло цим і в голову зміститись, як Антосьо через похвальний лист на гроші розживеться; а він потяг просто до Кромбера. Поздоровкавшись з купцем, як годиться, Антосьо почав:
— Пані Орун! я в вас не раз грішми сипав, то ви вже знаєте, що я на копійку не жаден: маю, слава богу, не одну тисячу. Та ось що: перевели мене, бачите, в Кам'янець, то треба гульнути, а в мене, як на те ж, ось один карбованець в кишені. Цього мало й на закуску. Так будьте ласкаві, дайте мені вина на п'ять карбованців та ще й з десять карбованців грішми. Не сьогодня-завтра пришлють за мною підводу, то я вам віддам та ще й дам вторгувать; бо до мого сусіда приїхала підвода, то привіз звістку, що моя сестра віддається, і на вино мені гроші пришлють, щоб до Балти поїхати. Так я і в вас Балту знайду.
— Хіба в Балті луччі вина, — почав купець, натягаючи пейси, — коли самі балтянські купці в мене вина беруть?
— Та я це добре знаю, тим і кажу, що в вас Балту знайду.
— Ще лучче, як Балту, бо вони беруть, що мені не годиться, — заговорив купець
— То вчиніть же мою просьбу, —просить.
— Гм, — подумав купець.
— Коли ви може це або те, — бо яких людей в світі не буває, — то я вам дам свій білет в застав. А ви добре знаєте, що мені без білета з Крутих не виїжджати.
— А покажіть той білет, — каже купець
Антосьо вийняв з кишені похвальний лист, розвернув і дав.
— А який же він мальований! — каже Кромбер. — Чого в вас такий мальований білет?
— Бо це вже білет мені аж до Кам'янця, — озвавсь Антосьо, — з ним маю явитися перед самого архирея, а без його і в Кам'янець не пустять.
— Ну! хай же він у мене полежить, а ми ходім до льоху.
— Дайте, — озвавсь Антосьо, — я його заверну в що, бо знаєте, перед архирея з ним треба являтись, то щоб чистий був.
— Та хіба я його дам дітям бавитись?
— Та воно так, а все ж безпечніше.
— І то правда, — озвавсь купець. — І вдвійзі завернули його в лист паперу. Кромбер заховав його в комоду, і пішли в льох. Тут Антосьо розпечатав одну пляшку вина і розпили, — каже: за мною хай буде.
Через півгодини чи що у Пйотрової такий гомін піднявся, що куди-куди!
Погуляли на прощання — добре погуляли! І Антосьо, паличкою вимахуючи, поважно пішов з компанією через місто, начеб «на ту магалу», ще й Кромберові що на рундуці ходив, вклонився, думаючи: «Оставайся здоров з похвальним листом, а я за якусь копійку з твоїх карбованчиків ще й на дорозі десь вип'ю за твоє здоров'я!» — Серце йому тьохкало, та аби за місто.
Оттак ішов Антосьо, виштатуваний на останній ґудзик, а за ним тихою ступою чорні воли в возі, набитім соломою в драбини, і гейкав чоловік.
XII
— А в нас, паничу, оце колись весілля буде, — заговорив хурман, під'їжджаючи під Солодьки.
— Яке весілля? — питає Антосьо лежачи.
— Та був архирей, то обіцяв прислать богослова.
— Як то?
— Та так: був у церкві, панни під благословенство підійшли, він і питає: то це ваші сироти? — Це, — відказав благочинник. А о. духовник, кажуть би то й попросив, щоб жениха, мовляв, прислали; архирей, мовляв, і обіцяв.
Антосьо слухав цю мову, а вона йому й голови не держалась: он по жнивах до Кам'янця на екзамен, то не до весілля.
— О. Яким вже й не перевозяться, — заговорив далі чоловік.
— А як же? — запитав Антосьо.
— Та так. Доїжджають з тієї парафії. Кажуть би-то, подали прошеніє назад на своє місце.
Справді, о. Яким як почув, що архирей обіцяв жениха, то й не став перетрясатись; а що перевіз — тут було, а решта й на тій парафії: що ж, — думав, — не встигну перевезтись, а там і вибирайся. І вже сидів, як горобець на колі, поки не зженуть.
Настала перша пречиста. День був чудо що за хороший: сонечко гріло, легенький вітрець подихав, на небі ні хмариночки! Селом дівчата все в квітках та в білих-білющих вишиваних сорочках. Якби це в гетьманщині, то співи не вгавали б, а там цього немає: ходять, жартують, сміються, — здорові, то й веселі; хороші, то й щасливі.
А в двірку паніматки Люборацької, як на похороні; тільки гуси кричать під порогом та чечуга реве. Іноді вийде дівчина-наймичка, «гиля!» крикне і побіжить через подвір'я. О. Яким ще з церкви не вийшов; Антосьо ходив по хаті та люльку курив; стара також у церкві була; а Мася з Орисею гиркались, — та каже: «тобі жениха пришле архирей», а та каже: «тобі».
А селом невідомий іде, точка в точку коробейник: і на тім'ї йому розділено, і потилиця підголена, і в китаєвім ормяці, в личаках; через плечі, замість коробки, чамайдан висить невеличкий; борода тільки пухом поростала, а в руках палиця далеко довша за самого.
Збіглась в гурт дітвора, хто був на вулиці, а хто й з дому вибіг.
Мовчав він, то дітвора обісмілювалась, і підійшли до його ступнів з-на десять.
— А где ваш поп живет? — поспитав він.
— Он! он! — показала дітвора. Назустріч люди з церкви йшли, і кажуть.
— Панотець у нас доїжджає; а живе на парафії вдовиця. Он і двірок! — показали. Невідомий потяг далі, а люди своєю дорогою.
О. Яким тільки що відпуст прочитав, не вспів і поздоровкаться з попадею, як той чоловік суне через поріг; разів з-по десять перехрестивсь в обидва кутки та й питає, показуючи під грубу:
— Чи можна чамайдан вон туда?
— Можна, — озвавсь о. Яким. — А ти купуватимеш що, чи так звідкіль бог провадить?
— Увидишь, — відказав він, розпрягаючись, гримнув чамайданом об землю і ногою підсунув у куток; застогнав і каже:
— Теперь, бачка, позволь рекомендоваться.
— Изволь, — озвавсь о. Яким.
— Честь имею рекомендоваться. — Тульской духовной семинарии кончивший курс Тимоха, Егоров сын, Петропавловский.
Глянув батюшка на свою жінку, а паніматка на свого чоловіка і ждуть, що далі буде.
— Точно отрекомендовался, как єсть. — додав Тимоха, — не сомневайся, бачка!
— Как же ты попал к нам? — пита о. Яким.
— Владыка, значит, дядька мне, так я и прибыл. Он изволил послать меня сюда женихом. Вот те и билет…
З цим словом вийняв папір із бриля і подає.
— Эта деревня, ведь. Селедки зовется, — додав далі Тимоха.
Не втерпіла попадя, зареготалась і пішла в валькир, як там звуть.
— Ишь, баба! — каже Тимоха. — зубы скалит) — і додав: — У тебя ведь, бачка, девки-то есть?
— Та єсть же.
— Нутка выводи! Аль нету! дай одеться.
— Изволь, одевайся! — озвавсь о. Яким, і дума собi, — що то з цього вийде?
Сів Тимоха на помості і став розмотувать волоки; скинув личаки, далі ормяк, зоставсь в одній сорочці. Тоді до чамайдана, сюди-туди потяг ремінячча і вийняв чоботи та й взувся: за тим сюртук вийняв і решту вбрання; вдягнувшись, як належить, попросив гребінця. Дали йому гребінця. Як зовсім причепуривсь, тоді каже:
—Ну! теперя что? брав молодец? Нічого собі, — озвавсь о. Яким.
— Вестимо ничего! А девкам-то твоим полюблюсь?
— Це вже побачимо.
— Нутка показывай их и побачим. Мой дядя, владыка то-ись, изволил похвалить их — хороши, мол, бери, — говорит.
Відхилив о. Яким двері в сіни і гукнув;
— Ганно!… і ти, Мотре! ходіть сюди!
— Вот и девки, — каже він Тимосі, як ті ввійшли.
— Это ведь служанки-то?
— Тебе ж девок нужно было?
— Нету! ты мне поповен покажи!
— А то в нас панянки звуться!
— Так панянков показывай! Всё одно — хлеб и пирог.
Зареготали дівчата і пішли в пекарню, а о. Яким у валькир.
— Гей! дівчата! — сказала паніматка, як ото пішла в валькир регочучись, — вона аж до сестрів прийшла. — Гей, дівчата! — каже, — прислав вам владика богослова!
— С-с! — засичала Орися і закрила лице руками, а Мася байдуже.
— То не для мене, — каже вона. — А гарний він? — запитала.