— Постій, — каже, — ще причешусь.
Достала самоділкової помади з-за шафи, розчесалась і заплелась в кулку (warkocz) та й знов до дзеркала; взялась в боки, постояла, подивилась та й назад обернулась і стала ощупуватись, та аж сплюнула: «чого я, — каже, — така молоденька! Та й рум'янцю мало!..» І ну щипать лиця. Нащипала донехочу і сіла, моститься: як то їй сісти, щоб ширше було, яку міну прийняти, щоб краще було? А на лицях аж синці знати, наче моравиця повиступала.
Якби за годинку перед тим Мася побачила, що хто робить такі штуки, сама просміяла б, а тепер ось як! Нагадав, кажуть, козі смерть… Лиця горять, зате гарно їй здається, зате хороше!.. Щоб панотець не кашлянув, обертаючись на другий бік, бо один вже заболів, то Мася ше сиділа б та пишалась; а так опам'яталась і втікла в сіни. Соромно небозі стало себе самої. Зачиняючи двері, знечев'я глянула на руки.
— А руки-руки! — каже. — Шерсткі та чорні! — І здумала полоскатись: «возьму, — дума, — висівок та витру добре, так витру, щоб аж злізла ця товста шкура — тоді білі будуть і хороші. Фе! які тепер погані, наче в молотника!» — Так думаючи, рушила в пекарню висівок шукати; та йдучи, спіткнулась на корито і аж у долоні плеснула: «лишенько моє! — каже — а кабани певно аж ревуть у сажі!» — Та хутчій за сікач. Де те й панство ділось і те бажання білих рук! Січе дівчина, а коси розмотались і мушки лізуть в очі; поправила і знов січе, а волосся знов розкудовчилось… «А бодай того панування ніхто не знав! — каже. — Доїли ж ви мені живих печінок! — Цебто на коси сварилась. — Не буду більше так заплітатися: хай йому цур і все лихе! Тільки й роботи, що поправляйся».
Надвечір прийшла мати з поля і не нахвалиться; сама трудяща була, дбайлива, то й любила, хто робить добре.
Почув панотець голос жінки, прокинувся, позіхнув: «ам-ам!» та й сів; поводив очима, чи нема води рот виполоскати й гукнув:
— Масю!
— Зараз, татку! — озвалась вона.
— Води мені дай!
Як вродилась дівчина з кухлем в руках. Став панотець пити, а Мася й каже:
— Вам треба було мамуні? Вже прийшли. Набравши води повен рот, панотець не міг поспитать словом, і тільки міною показав, що питається, і загув крізь ніс. Далі встав на ноги, розхристаний, нечесаний, тільки в шматті, і пішов на двір. Мася пішла в пекарню. На порозі зустрів він паніматку, що горщик весла.
— Гм! Гм! — загув, показуючи рукою, що ніби — зійди на бік. Посторонилась паніматка, а він чвиркнув водою через поріг, застогнав і питає:
— Чи не маєш, серце, що смачненького з'їсти?
— Та чого ж тобі?
— Так чого смачненького, — відказав, чухаючись одною рукою, а другою державсь за одвірок. Через годину панотець затирав сметану з свіжим сиром, випивши чарку оковитої. Таки добре підопхавши кишку, він згадав й паніматку, та й гука:
— Попаде, попаде!
— Та чого там? — озвалася вона. — Іди, серце, їсти!
— Їж, їж! — каже попадя. — На тім і скінчилось.
Вклав панотець півбуханця хліба та мисчину сметани з сиром, надяг підрясник і потяг за ворота, зоставивши мухам долизувати в посудині.
Вже паніматка і з робітникові вправилась і все, а панотця все ще не було зо двора.
Ми себе забули і своєї мови цураємось, а шляхтичі, — хоч які то вони на Поділлю: ні нашим, ні вашим, — не цураються своїх звичаїв, не соромляться… Та ще мало: вони думають, що наша правобіцька сторона — то Польща, і так діла повели, що там зовсім взяли верх. Якби в нас наука друга! — а так і не диво, бо сліпому що? — скачи, бо рів! Він і скочить, та в дуб головою… Хіба старі панотці свого не цураються; та й на них добрі сільця понаставляли; ще не так на самих, як на їх дітей.
О. Гервасій вчився по псалтирі і вийшов панотцем простим, людяним, почувався українцем і держався старосвітчини; та не знав більше світа, що в вікні. Росолинський, загнуздавши його, і сам того не тямлячи, почав огульну роботу: то на це, то на те подивляться в розмові; то на світ, то на світові потреби сьогочасні, і більше, й більше; звели й на дітей.
— А що, ksiezе, — почав пан, чи ви учите своїх дочок? Я не знаю.
— А як же? вчу: старша вже по книжці молиться, корови доїть, а їсти як зварить, то не від'їсишся!..
— Ха-ха-ха! — почав пан. — То панна Марія корови доїть, їсти варить? Ха-ха-ха! То це в вас наука?! Та це тільки мужикам пристало; а ваша дочка панянка, — як таки можна!..
Як на шпильки посадив бідного панотця; зчервонів неборак і каже:
— А доїть дочка корови, і вівці навіть доїть, і їсти варить… Ге! — додав — ви не знаєте, мосці-пане, що моя дочка права рука в попаді! Навіть і за мене інде справиться. Як стане роя збирати, то наче зуби з'їла в пасіці… Добра дитина!
— Ха-ха-ха! — й знов засміявсь пан, — рої збирає!… хіба в вас пасічника нема?
— Та нема ж!
— Чому ж було не сказати? — заговорила панія.
— Та я й згадував колись, тільки не для того, щоб просить, — говорить панотець і, як заєць між хортами, так позира на субесідників, немов питає очима: хіба це що?.. немов каже: така й моя мати була, така й теща, така й жінка, така й дочка вдалася. І баба, прабаба така ж була, то чого ж тут?.. А серце йому так і тьохка, наче яке лихо віщує. О. Гервасій нічого так не боявсь, як божої кари за недолю дітей; і неба їм прихилив би, та був тяжко лінивий, то все відкладав та й відкладав.
— Я думаю, — почав далі пан, — що ваша дочка й по-польськи не вміє?
— Та ні ж, — каже панотець.
— Це мені не диво, — заговорив пан, — ви нігде не буваєте, нічого не бачите, що в світі діється, як і діди ваші, — то й дочку свою провадите, як вони своїх. Тепер не той світ настав: тепер як по-польськи не вмієш, то куди? Ні на торг, ні в гості… Ось подивіться! — І почав вилічувати попа за попом, що дітей повіддавали в науку і дома балакають все лиш по-польськи. — То чого ж ви ждете? — додав. Хочете, щоб ваші дочки й посивіли в дівоцтві? Кого ж бог каратиме за їх недолю?
Спроквола добираючись, заплутав панотця, як павук муху.
— Спасибі вам, — заговорив він, а сам як не плаче, — спасибі вам за добре слово! — і поклонився. — Дасть бог осінь, безпремінно відвезу Масю, а ті ще підождуть.
— Здайтесь, ksieze, на мене. Я вас люблю, шаную; то з хіттю возьмусь відшукати добру вчительку. Для ваших дітей і я не менше за вас щастя бажаю… Ага! може ви чували про паню Печержинську?.. — заговорив далі, мовби здогадавшись.
— Що в Тернівці?
— Еге ж.
— Та чув, тільки…
— Дотепна учителька, — перебив пан, — вмілая, і особа zacna. Я сам її знаю. І компанію там панна Марія матиме, бо дітвори в пані Печержинської чимало в науці, — сказано, дотепна учителька! А я, ksiezuniu, там сам буду на спаса на ярмарку і переговорю, щоб не дорого з вас взяла.
І знов подякував панотець за доброчинність і пішов додому, твердо вірючи, що всі предки його були хамство, дурні: не знали добра і не варті доброго слова; що попівна, як не вміє по-польськи, то не варта й того, щоб на неї сонце світило. І тяжко йому було, що дав дочці вирости до чотирнадцятого года, а не навчив і слова сказати по-людськи; і молився: «Господи, прости моєму невідінію!» — Отож і сумував так, додому йдучи, а на вечір знов потяг до двору на пораду.
Ніхто не бачив, як о. Гервасій вже на цей раз вертався з двору — чи смутний, чи веселий; а за ним два дворяки йшло: один ніс кошик з огірками, диню і кавун, а другий — пляшку вина і дві рому доброго. В руці у панотця ще був квиток на три сажні дров. Квиток треба показати лісничому, де є, а де нема лісничого — то лісному отаману. В квитку пишеться, скільки хур дозволено вивезти, кожна назначена оником (о): скільки хур вивіз, стільки онів проколе отаман. Поставивши отаманові око горілки, а козакам друге, можна вивезти втроє і вчетверо більше. Квиток до ліса — великий подарок для попа, де все під панами, що як не купиш, то й кілка ні з чого затесати. І рад був о. Гервасій, що пан так роздобрухавсь, і йшов, вилічуючи, скільки треба дати козакам, щоб вивезти ліса на клуню. Ще тепер, від літ десяти назад, панотці повинні мати хату з громади, а тоді все своє, — а де його взяти?