— А що? — каже Антосьо, впаковуючи свою панянку.
— Нічого собі, — кажуть, коли це вона.
— Та! їй-богу, та! — каже Антосьо. А цьому до правди, як людям до сонця.
Антосьо любив почванитись і де треба було на свому поставити, то сочинить і забожиться. Так і тепер: взяв десь печатувану картинку і видає її за поличчя тієї дівчини, шо йому капшук дарувала, а капшук йому подарував якийсь панотець, а не панянка. Де ж цей взяв його, Антосьо не мав цікавості й запитати: подякував та в кишеню. Чого ж божиться? Антосьо знав, що гріх призивати ім'я боже всує, то знав як і божитись. Не казав сяк або так, а каже: «та». А яка? Та сама, та, на картині, що намальована, — не друга ж!
Не кожному й по чарці стало, як пляшка й спорожніла.
— Е, це вже негарно, — каже Антосьо, — люди добрі зійшлись та насухо повинні виходити, чи що? — й дав ще на око.
— Та мало буде, — кажуть. Антосьо дав і ще на око.
Поки принесли, то тут трощили все, чого понавозив Антосьо: кури, гуси, ковбаси. Навіть хліб їли з таким смаком, наче промолотились. Тимчасом і смерклось.
За другим разом зашуміло в голові, то вже лиш подавай. І тут так сталось. Розворушилось заморене, і один гукнув:
— Ану, панове, по шажку! — і підставив кашкет. І посипались гроші, та не шагами, а гривнями; другий і злотого викинув, і чвертку, а Антосьо півкарбованцем брязнув. Були й такі, що тільки плечима здвигали.
Тільки чи не пізно буде? — завважив один; а другий: — Та втік, не втік, а побігти можна. — А третій: — А поляки приповідають: "Кupic, nie kupic, a targowac wolno". Пішли по «православну» так собі на вдачу, — на щасливого долю, як то кажуть; а ті, що зостались, ждали не так горілки, як бажалось довідатись, чи встане шинкар, бо вже таки добре пізно було. А поки що курять та й курять; дим стовпом стоїть, а вони ще й підчадюють. І язик розв'язався, що гомонять, та й гомонять; вже й не грали, тільки гуртом співали й церковних і всяких. Ніхто про уряд і не згадає, а субінспектор уже в хаті — тільки придивляється. Далі один по одному і запримітили та хіп куричку з рота та в рукав, і стане, витягнеться.
— Ти! ти, здається, курив? — каже «суб» Антосьові.
— Хто? я курив? — озвавсь Антосьо, — та я зроду й в губу її не возьму; і сидіти не буду там де накурено…
— А тут чого сидиш?
— Бо це моя станція.
— Ти ж кажеш, що не можеш сидіти, де накурено?
— Бо й таки правда!
— А хіба ж тут не накурено?
— А вже ж ні.
— А поглянь на хату! що це? не дим? Поглянь!
— Та я вже дивився.
— Що ж то? Дим? га?
— Та дим же!
— Ти ж кажеш, що тут не накурено?
— Бо таки ні.
— А звідкіль же дим узявся?
— Сам накурився. З груби, значить, — додав Антосьо.
— Чого ж тютюном чути? — каже суб.
— О! — підхопив басиста. — Казав би й справді! Хіба ж тут тютюном чути? зовсім соломою, а ви кажете — тютюном.
Субінспектор заживав табаку, так йому попід ніс хоч і квачем вози, то не почує.
На мову басистого суб ні півслова, а причепивсь ізнов до Антося:
— Дай люльку!
— Яку? — питає Антосьо.
— Яку маєш, — каже суб.
— Панове! — заговорив басиста стиха. — Десь тут люлька нашого «крючка», дайте! Господин субінспектор покурять. — Поліз кларнетиста за люлькою в куток, а басиста взяв капшук з стола, затим і люльку в руки, і підносить субові з поклоном: — Ось, — каже, — покуріть, коли хочете.
Суб тоді шарив у Антося по кишенях.
— Та які в мене кишені? в мене — діри. — каже Антосьо.
— Покажи ті діри! — І шурне рукою, та аж до коліна достане.
Як ото піднесло басистого.
— О! — гукнув суб і бере з рук та й подає старшому і каже: — запиши. Чиє то? — запитав у гурту.
— Та тут канцелярський живе, так то його.
— Врёшь! то твоё.
— Ні, не моє. Я думав, що ви покурите, та й дав. Ви ж самі бачили, що ми так довго шукались за цим добром.
— Запиши, старший! — гукнув суб, — що курили та ще й глузували; а розберемо послі.
Тимчасом хто тут був з чужих, пробирались за двері, щоб звідсіль умкнути і таки бути дома, якби мав і до їх станцій забрести.
— Хто там? хто то? — гукав урядник.
— Хто ж його зна! мабуть, чи не вітер грюкає!
— Я бачив, що людина.
— Хто ж його зна! мабуть, чи не хазяїн забратого вами добра.
Як і справді входить якийсь канцелярський. Поздоровкався, роздягнувся і до старшого:
— Позвольте, — каже, — люльку!
Віддав старший, а суб і питає:
— То ваша-с?
— Наша-с, — каже канцеляриста та й до старшого: — може й капшук взяли? Віддає старший і капшук.
— І то ваше-с? — питає суб.
— Наше-с, — каже той, і почав цибух продмухувати.
— Не куріть тут, — шепче йому Антосьо, а на пів-голосу: — ви ж знаєте, що мене душить.
— Ні, не буду. — каже він. — Я вийду на двір. Облизавши отак макогін, суб уже обертавсь іти, як вскакує один з тих, що по горілку пішли, й на радощах: «Є!» — гукнув, потрясаючи пляшкою над головою, та й запримітив гостя і хіп руку вниз і тільки відкашлюється, а камбрата торка: — на, ніби, її до тристенного!
— Що є? що є? — підхопив суб.
Відкашлянувсь той:
— Еге-е! то я, — каже — так-еге-ем!.. Кажу, що є… кого мені треба…
— А кого ж тобі треба?
— Люборацького… Кажуть, він мені письмо привіз.
— То не можна було завтра прийти вільним часом, а конче сьогодні?
— Завтра я подаюсь в больницю.
— Чим ти болєн?
Почухавсь той та й каже:
— Короста.
— Мерзость! — озвавсь суб.
Тимчасом пляшка пішла з рук в руки і опинилась аж під кроваттю. Тоді тільки урядник каже:
— Та ти брешеш! Скажи, що ти приніс?
— Нічого, — каже, — я не приносив.
— А покажи руки!
— Я покажу, — каже той, — але як нема нічого, тільки короста, — то що?
— Гадость! — сказав суб і вийшов.
Богослов випровадив його аж за ворота, щоб гаразд оком провести, а в хаті дякували тому канцелярському, що потурбувався до них і спас від халепи, та раділи, що все так гладенько спливло.
Хто перекривлявся з суба, як він буде кривитись, що дарма тільки теліжився аж з города; другі сміялись; а там згадали й горілку й того, що втік:
— А той де? — питають
— Та тут десь зник, — каже той, що приніс — отут під самим порогом. — То був моторніший за цього і, почувши, що в хаті тихо, притаївся в сінях, а там як почув голос суба, чкурнув поза хату.
— Де ж би він дівся? — додумуються. А він і йде і стогне, ніби йому тяжко горілку нести.
— О! за вовка помовка,—заговорили хатні. А той: — Голубочко моя, — примовляє до горілки, ставлючи її на стіл, — зозулько моя! через тебе я мало в ополонку не влетів. То поцілуємся ж за те! кете лишень чарку!
Справді він мало в ополонку не залетів: як чкурнув з сіней, то погнався, як несамовитий, і дав такого сторчака, що аж посунувся. Щоб не розбити пляшки, бо хазяйська була, підняв він її вгору й посунувся на ліктях аж на лід, бо гримнувсь над самим Смотричем.
Почали помаленьку вертатись ті, що повтікали і наново почалось, що й поперед було.
Через скілька день хто тут був і не втік, стояли коло порога за те, що вештаються «в учебне время».
Під час цієї покути Антосьо отримав листа від матері з поклоном від Галі. То вже був забув її, а це разом воскресло прошле, й дівчина, як намальована, стала перед очима і не вступається; чи чита Антосьо, чи пише — вона тут та й тут.
III
Незабаром після цього, ще Антосьо і не вчився в Кам'янці, а вже сидів у кутку і мимрив з «Православного Исповедания». Сердиться, лається, а вчити треба, то полає та й знов мимрить. Як от входить той самий канцелюра, що визволив оце з біди й просить музиків десь там вечір грати. І досі в Кам'янці той звичай є, що дрібніші пани, як хочеться вечір видати, вдаються до семінаристів — музикантів. І ці йдуть, хоч і в незнайомий дім, і обоє скористують: панок має добрих музиків, а семінаристи погуляють досхочу. От і пішли вони, і Антосьо хоч і не перший раз, проте дичарем таким, шо ну.