Люборацькі – Анатолій Свидницький

З цього часу Антосьо й у церкві не дививсь на Тимоху, й де тільки міг, всюди розказував про його правду — і у лице, і поза очі. А час ішов та й ішов. Антосьо тільки прийде до хати: — дайте мені що з'їсти! — та й потягне за ворота, аби дома не сидіти; або ляже на соломі в клуні та й валяється; або сяде на колесах, що також в клуні стояли, та й виграє на скрипочку. Пограє-пограє, награється та й гойдається на колесі, задумавшись, і щоб за холодну воду взявся!

— Ти б хоч хати глядів, — каже йому мати.

— А разве я до вас за сторожа приехал? — І той своє, а вона піде собі, або й постоїть трохи, головою похитаючи, та татуняє.

Вже більш тижня минуло, що Антосьо наче не солоний: і не спиться, й не ложиться; ні йти, ні сидіти — як то приповідають: і в поле мене не бери, і дома мене не лишай. Ніхто не знав, чого це так, і він сам не догадувався, тільки нудився, марудився; чогось хотілось — і сам не знав чого. З нудьги оттак і потяг він за подвір'я, а там хтось їде, він назад. В хаті саме полуднувати сідали.

— Хтось їде! — гукнув він.

— До нас? — пита Текля.

— До нас! — каже Антосьо.

— Ким це розносила лиха година? — озвалась маті, хапаючи з Теклею, що там було на столі. А тимчасом двері стиха скрипнули на бігуні й ввійшла Галя. Аж дух Антосьові захватило, аж з лиця спав, як побачив її. Серце тьохнуло та й заніміло, в очах заблищало, замиготіло, і аж наче млості б'ють.

Вклонивсь хлопець та ще з таким подригусом, аж долівку здер, шарнувши ногою, та й став, як вкопаний, стоїть, руки потирає. Поки мати то за жнива з нею погуторила, то за спасівку, відійшли Антосьові зашпори, то й він вмішався в розмову.

— Як же вас тут бог милує на селі?— каже.

— Слава богу, ні на що скаржитись, — відказала Галя.

— Слава богу! — озвавсь Антосьо.

— Казати б, що й справді пан Антоній такий радий, що аж богові дякує…

— А думаєте?…

— Думаю, що ви там між городянками навчились компліменти садити, то й приїхали на село людей дурити.

— Я? приїхав людей дурити? Ха-ха-ха! Та й те сказати: хіба ви люди?

— А що ж?

— Дівчина, чи панянка!

— А це не людина?

— Хіба ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то кажуть на них: «якісь люди йдуть»; а як буде між ними жінка, чи молодиця, то кажуть: «ідуть якісь чоловіки і молодиця з ними, чи дівчина, чи баба».

— Та хіба ж ми не люди? — озвалась Галя.

— Хіба я кажу що? а люди своє знають… Мабуть, що не люди; а люди — тільки чоловіча стать.

— Ха-ха-ха! — засміялась Галя.

— Га-га-га! — засміявсь Антосьо.

— А воно й справді так кажуть, — заговорила стара. — Як жінка, то вже не люди, а жінка та й годі.

— Тим бо то! — каже Антосьо. — То як же я міг би людей дурити» коли між нами ні ока чоловічого, а все жінки.

Галя щось хотіла казати, та ввійшла Текля, що десь з хати виходила, і погедзкалися з нею. Антосьо зоставсь у хаті сам та й задумався і все пригадав, що думав, що робив, ще від позаторік. І наче тому півсуток, так все воскресло й стало перед очима. А серце так дрібненько та любенько тріпочеться, що бодай і до смерті, то не жалкував би.

З цього часу Антосьові й з голови не сходила дівчина: чи спить він, чи лежить — все перед очима. І якась нетерплячка бере, щоб піти хоч подивитись на неї, — хоч здалека оком глянути, мовби легше стане… От раз вдягнувся він і пішов — і сам не знає, куди — через греблю, за дільниці, на гору, мовби самі ноги несуть.

— Куди я йду? — питає сам себе і не йде, а біжить. — Куди ж це я? — каже.

А перед очима Кукілівка зеленим та квітчастим килимом розіслалась; і церкву видко, і попову хату, що так на узгір'ю стояла. На його подвір'ю кожен куточок видко, де навіть курка пробіжить, і те видко. Антосьо й почав роздивлятись. Аж в очі йому коле, а він дивиться, і зітхнув, і сам не знає чого. Аж от побігла через подвір'я дівчина в зеленім убранню.

— Галя! їй-богу, Галя! — мало не крикнув Антосьо. Зашуміло йому в вухах і в ногах таку силу почув, що покатав, як на поштарських конях…

Згодом вертавсь Антосьо з Кукілівки додому; вийшов за дільниці, оглянувся, а те платтячко ще зеленіло на рундуці: Галя як вийшла за ним з хати, то так і стояла, оком проводила.

— Отже вона мене любить! — каже собі Антосьо. — Їй-богу любить. Вже ж нічого їй стояти на рундуці. Щось то вона дума! може за мене? — І хутко-хутенько став терти рука в руку. — А! — каже з притиском, — а! браво, хлопче! — І мовби сміється, мовби плакати збирається.

Через скільки день Антосьо знов потяг у Кукілівку, там знов, і що кожен раз все більше та й більше кохав, все тяжче та й тяжче доводилась йому розлука. Не раз збиравсь і признатись: от-от! — та й на кінці язика задержиться, мовби йому мову замкне, тільки серце б'ється-б'ється, і так хочеться поцілувати! Не смів неборак признатись, бо ще кінець курсу вилами був писаний.

Так і вакації минули, що все збиравсь сказати, й нічого не вимовив, тільки ходив та й ходив. І вона йому нічого такого не казала, хіба по очах пізнавали одно одного; й вона радіє, як завважить по чім-небудь, що він кохає, а він радів, що вона.

Перед самим виїздом Антосьо ще раз був у Кукілівці; подивився любенько на свою дівчину та й каже:

— Не забувайте мене, а я вас не забуду. Осміхнулась вона, зажарилась, глянула на його таким оком, що лучче самого неба, й пішла в валькир — не всиділа. Незабаром вернулась і винесла капшук. З одного боку на йому галка вишита, а з другого пара голубів, що цілуються. Та воно й не голуби були, а лучче заморські пугачі, бо пір'я по них червоне та зелене тощо. Тільки, хай буде — голуби, бо Галя так казала і так думав Антосьо.

— Дарую вам на пам'ять, — каже вона. Схопив хлопець і аж йому очі заблискотіли; подякував і встромив за пазуху.

—Тут, — каже, —йому місце: — коло серця самого.

Незабаром знявсь додому.

Вийшов панотець на рундук, вийшла паніматка на рундук, а Галя потягла до воріт.

— Може б сюди через садок східніше, — каже панотець. Антосьо глянув на Галю, а вона каже:

— От я вас проведу. Ходім! — І пішли. Садок був давній та здоровий; німеччина до його не досягала, то й густий був. І пішли собі небожата стежечкою. Як вийшли, що вже Антосьо й сам дорогу знайде, почали прощатись.

— А!.. Анно! Анно! — почав Антосьо, — якби ви знали, щоб я вам сказав на прощання!..

— А що?

— Багацько дечого, — озвавсь він, потрясши головою й око пришкуливши.

— Та кажіть, бо нема часу чекати, скажуть: чого так довго не вертались?..

А тут і почав батько гукати: — Галю, Галю!

— О! кличуть, — заговорила дівчина. — Бувайте здорові! — Антосьо схопив її за руку і поцілував — щиро поцілував, а вона тільки глянула на його і пустилась садком.

— Почекайте, панно Анно! — заговорив Антосьо.

Стала дівчина, хлопець підійшов і, мовби не хотячи, цмок її в лице.

— Що це ви робите? — каже дівчина.

— Нічого, ангел мій, нічого! — І обняв її і поцілував в самі губи, і вона його, тільки мовби самі губи цілували, а вона мовби й не хотіла. Зажарилась небога після цього і рушила садком, як птах летить. А Антосьо подибав своєю дорогою. Галя ж бігла та долонями лице холодила, що горіло, як жар, і серденько так тріпочеться, й так гарно на душі, м'якесенько; а він дибав, похитуючись, і в саморадощах насвистував «Ты душа ль моя»…

Мовби й садок не так зеленів для Галі, і півні не так почали співати, мовби і собаки не так загавкали в Кукілівці після Антося — без його для Галі наче другий світ почавсь, і все на йому споганіло.

Йдучи додому, Антосьо видумав молитву до пресвятої богородиці. В ній пом'янувши се-те, просив пресвяту діву: «Моли сина твоего й бога нашого, та подасть мі руку Галі!». Цю молитву приточив Антосьо до всіх відомих і там то щиро кожен раз прочитував! Та мало, що рано й ввечері, ще й на день разів по сорок читав, і вночі, аби прокинувсь та спам'ятав, то вже: «Моли сина» та й «моли сина»…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: