Відчинив інспектор двері, постояв, засичав і двері зачинив. Все заворушилось, і Антосьо виліз з-під парти, червоний, аж посинів: — а де він? — питає. — Один нишком відхилив двері, подививсь одним оком, потім голову висунув, далі й ввесь хотів висунутись, та й хіп назад: — «цсс! на вловах!»
Там два доми підряд: в однім класи, а в другім інспектор живе тощо. Між цими домами вузенький прохід, що тільки проїхати. На вулицю тут брама, та вона все зачинена стоїть, тільки дверці відчиняються. Другого проходу нема, то всі семінаристи та ще й поодинці, лазили в ці двері. Інспектор, було, тут ходить то взад, то вперед і ловить, хто спізниться до класа, записує й покуту завдає. Ці штуки інспекторські семінарія зве вловами — «на влови ходить». І оце інспектор тут походжав, що той каже: « на вловах».
Згляньте на семінариста! Замліле-заплісніле, на людей позира, як дичак який; і життя йому не життя, а нудьга, скорбота. Підіть же де треба вимотатись, то такого тумана впре, що й наймудрішого німця одурить, — і то не думаючи, не гадаючі! От і Антосьо, поки не сказали, що інспектор на вловах, сидів як зварений; а як почув, то наче в його другий дух вступив: зараз же шапку в руки й каже:
— Мав би хто поспитати, кажіть, браття, що ще не прийшов.
— Не будеш хіба? — питають.
— Ні, буду! тільки треба на часинку тут до одного знакомого.
— А інспектор?
— Я крізь реторику.
Семінарія тилом виходить в цвинтар до собора. Тут само собою семінарської сторожі й зазору нема; то хто хоче втікати, йдуть в реторику та крізь вікно й махають. Так зробив і Антосьо, та ще попереду позичив бурноса у одного ретора, йому ж оставив шинелю, а мав її синю. Ретор же мав оставатися в класі, то й каже: — беріть мій, бо я однак не піду на обід.
Подякувавши, поліз Антосьо крізь вікно. Побачивши себе за семінарією, вільніше дихнув, зробив ступнів з десять, а там брама з цвинтаря й за брамою купу снігу намело. От і пішов він за браму та так натирає чуба снігом, так натирає. Натер аж капає, причесався і пішов на вулицю. Та не йде куди, а кругом повз семінарію і в клас. Став коло фірточки, подививсь і сховавсь назад та й киває на тих, що ще тільки в клас тягли — дає знати, що інспектор на вловах. Через мінутку, виждавши, як інспектор сюди тилом обернувся, Антосьо шурнув у фірточку та навшпиньки, тихенько побрів уперед; як зрівнявсь з сінцями, то так і полопотів…
— Стой! стой! стой! погодиі — закричав інспектор. Антосьо й став, шапку зняв.
— Ступай сюда! — гукнув інспектор. Антосьо й прийшов; чуб йому мокрий, аж по лиці тече, наче тільки що вмивався.
— Цссс, — каже інспектор. — Только что из-за туалета!
— Виноват, — озвавсь Антосьо, — заспав. А в душі йому, як в Камчатці, аж дрижки скачуть.
— А как тебя звать? — питає інспектор, уже наготовивши «книгу живота», себто те шпаргалля, куди помічав, кого де зловить. Так звали й семінаристи. В семінарії класовиків чимало, то інспектор мало кого зна, і кожного питає: «а как звут?» Хіба вже на словах з ким добре познайомиться.
— Люборацький, — каже Антосьо.
— Антоний? — пита інспектор, докопавшись до його.
— Антоний, — каже цей.
— Э-ге-гe! — заговорив далі інспектор, — да ты сегодня трубку курил в классе?
— Я? — каже Антосьо, мовби здивувавшись, — трубку курил? да еще в классе?.. Вы же сами изволили заметить, что я только из-за туалета. Я только в класс иду, — каже далі, стенувши плечима, — а здесь уж курил! Это верно кто-либо другой…
— Постой здесь, — каже інспектор, а сам пішов у філософію і питає: — был Люборацкий в классе?
— Нет! — кажуть йому. З там і вернувся, тільки спльовує з серця, шо такий звірок з-під носа умкнув.
— Ступай! — каже далі Антосьові, — постоишь там у порога.
— Постоять-то я постою, озвавсь Антосьо, — но вытрите, что будто я трубку курил…
— Ну уж! — заговорив інспектор, витираючи, що знав в «книзі живота», — ну уж! поймаю я в свои руки эту синюю шинель! — Не спіймаєш! — дума собі Антосьо; а інспектор каже йому: — ступай!
Поклонивсь хлопець і пішов, думаючи: — чорта із'їси, що я тобі й коло порога постою! З цим увійшов і в клас.
— Що ти там так довго розмовляв з інспектором? — питають його.
— То він розпитувався, де я був, — каже Антосьо, — а я кажу, що в такого-то пана генерала. Він не вірив, а я доказував.
— Чого ж він приходив питаться, чи ти був у класі?
— Так собі, — каже Антосьо.
— Як то так собі?
— То… — хотів щось збрехати Антосьо, та прийшов професор.
На переміні допитувались браття, чи він же знайомий з тим генералом.
— А як же, — каже Антосьо. — От такий-то граф мене рекомендував.
— Бреши лучче!
— Не вашого роду, — каже, — щоб брехав. А не вірите, то й не силую; мені все одно. — І почав учитись.
— Що за диво оцей Люборацький, — думали собі його соучні. — З ким не зарви, все знайомий, все дружить; а тобі хоч би з собакою якою подружитись, так і то не вдасться. Тьху! чорт його зна! А такий же семінарист, як і кожен… — Другі думали: та й гладко ж бреше! — а проте й цим заздрісне було, що в Антося стільки знайомих.
Як виходили з класа, інспектор на дверях стояв, виглядав синьої шинелі, та всякі були, а синьої нема. Антосьо ж ще на переміні казав тому не виходити, поки він бурноса не віддасть; і як виходили з класа, то пройшов мимо інспектора в бурносі, а опісля подав йому крізь вікно.
Відоме діло, що синій шинелі не їсти було хліба після цієї штуки. І не їла вона його: Антосьо, взявши її крізь вікно, пішов улицями та проулками, та на тандиту; додав скілька карбованців і взяв шинелю на славу.
Отак Антосьо ману пускав і камбраттям, і перед урядом, і по селах. Камбраття дивувались, яким побитом він всюди втреться; начальство хропло, пазурі гострило, та не могло нічого вдіяти, бо не вловить; панотці тільки поцмоктували: — От дав бог дитину! От дав бог зятя!.. — І звернули до його за проповідями: — вже будьте ласкаві! — просять. — не відкажіться. А я вам гостинчика привезу й могоричу поставлю; на таку-то неділю мені «слово» напишіть. Я й сам міг би, — каже, — та часу нема, ні чорнила; до того таки хіба квиток пишучи до шинкаря, щоб дав горілки на борг, держиш перо в руках, то забув до тристенного, як і сідати за проповідь. То будьте ласкаві!..
— С моим большим удовольствием! — відкаже Антосьо. — Навіть без гостинця.
— То де вже без гостинця! — озветься панотець, — коли хочеш алілуї, то руку вгобзи.
Засміється Антосьо: «го-го-го!» Засміється панотець: «га-га-га!». Як де, то й паніматка підсобля: «ги-ги-ги!». Часом то й панянки: «гм-гм!» І панотець, як у гору впреться, а Антосьо й сяде за роботу, а як коли, то й підсяде до якого з умілих; — напишіть, — попросить, — слово, чи бесіду, чи що, будь ласка! Тут один панотець, добряча душа, просив. І сам, — каже, — і міг би, та часу немає. Будь ласка, напишіть! А я вже могоричу за те на славу!
— Добре! — озветься той. — А ви ж мене возьмете туди з собою?
— С моим большим удовольствием! — відкаже Антосьо. — Я сам хотів не раз уже вас просити, щоб — не угодно ли; та якось то часу не було зайти, бо так коні пришлють, що не встигнеш; або духу не ставало — ану ж, думаю, ще й налає!
— Та за що тут лаяти? Хіба я з тих, що й алгебру вчать? Ні, брате, я не з тих, щоб гриз книжку, як заєць щепи.
Засяде сей на скільки ночів; Антосьо купить свічок, поставить для духу з півока; й проповідь як виросла.
— Ану, горобчику, перепишіть мені оцю штучку, — попросить тоді Антосьо якого ретора. —Я вам тютюну за те.
— А дасте ж? — питає ретор.
— Чому ж би я не дав? — озветься Антосьо. І прийде ретор, пише. Антосьо йому поставить тютюн з коробкою, булку, ковбасу, й на кінці дасть цілого півфунта тютюну, та ше й попросить послухати, як гратимуть.