Поспускали носи дівчата і пішли; за ними й Антосьо потяг.
— Чого ти такий мізерний? — поспитала його Мася.
— Я? — каже Антосьо. — Я не мізерний.
— Де тобі ні, — аж очі позападали!
— То чи добре тебе годували?
— Де вже добре! Дасть червоного борщу та пастрами і хоч — їж, хоч — дивися. Як в хату внесе, то хоч носа затикай.
— Того ж ти й мізерний такий, ще гірший, як на різдво був.
— Хіба ж я мізерний? кажу ж тобі — ніт.
— А то правда, що ви там нe доспите нічого?
— Це то правда, що спать не дають.
— А як же вони не дають?
— Хіба я не розказував вам, як був дома на різдво?.. Аби задрімав, то так і дасть в «кушку», або «пинфу» пустять…
— Що це воно таке? як то — в кушку? яку то пинфу?
— Ет! відчепіться! — озвавсь Антосьо.
— Скажи, любо, скажи-и! — почали просити сестри.
— Не скажу!
— Скажи, скажи-и-и!..
Засміявсь Антосьо і каже:
— То, маєте, так: як завважить старший, хто жупчики ловить, то й моргне на кого-небудь, а той візьме перо за два кінці, вигне та підведе до самої кушки й пустить: аж сльози покотяться.
— До якої-то кушки підведе? — питає Мася.
— З тобою балакати!.. до носа!
— А ніс хіба — кушка?
— У нас кушкою звуть, — каже Антосьо.
— А пинфа що то таке? — знов поспитала Мася.
— Пинфа?.. пинфа от що: візьме паперу та бавовни й скрутить папір в дудочку й в один кінець, в тонкий, завине ту бавовну, запалить, роздує. Як добре курить, то запаленим кінцем візьме в рот осторожно й подме. То так сапнеї диму, як голова завбільшки, висунеться під ніс. Ще й кожухом накриють, як на кроваті спиш…
— Та нащо ж це? — питають сестри.
— Щоб не спав!
— А воно ж не душить?
— Де то вже ні! так закашляєшся, що ну! бухикаєш та й бухикаєш! І сльози котяться, наче били.
— Хто ж це виробля?
— Хіба я вже не казав вам? — старший.
— А якби йому так?
— Йому? — ніхто не має права!..
— І б'ють вас добре?
— Ет! з вами не переговориш, — немовби з гнівом підказав Антосьо і почав чогось шукати.
— Чого ти шукаєш? — питали сестри.
— Ножа! Піду вудлище вирубаю.
— Скажи, чи добре б'ють, то скажу, де ножі, — каже Мася, — та ще в нас є такий гострий, що ну!
— Гляди ж, щоб дала ножа; бо як обманеш, то вже нічого не скажу, хоч проси й розсядься.
І розказав, як там катують: Мася аж перехрестилась, Орися й собі, і Текля за ними.
— То за що ж це? — питають.
— З ласки та на втіху: от або замужичиш, абощо.
— Як то — замужичиш?..
— Давай ножа!..
— Та скажи перше!
— Давай ножа! давай тобі кажу!
— Скажи, то дам.
— Давай, бо буду бити!
— Скажи, то дам!
— Е! — почав Антосьо з гнівом і підскочив з кулажами, — давай, бо так і вчистю.
Мася тільки усміхалась..
— Не даси?.. давай!
Мася все сміялась.
— То на ж тобі! — сказав Антосьо і з цим словом такого стусана дав, що та так й облилась сльозами. Орися й крикнула:
— Чого ти б'єшся, Антосю!
— Вже почали? — гукнув тато з покоїв.
Та Антосьо не чув. Він тільки вчистив Масю, то так і чкурнув з хати. А сонечко вже заходило. Поки Антосьо справився з сестрами, всі хлопці довідались, шо він приїхав. Були й такі, що не вірили, аж поки самі не побачили. як він вертався з поля з матір'ю.
— Антосьо йде! — стали кричать. І вискоком за бричкою — та не пішки, а все верхами на хворостині, та ще й загнуздавши її, бо коні все цугові, щоб не здуріла, не побила. А нащо ж так батюгою підтина? — Е! не знаєте ви! Щоб лучче басувала. — Аж копіт збили дорогою. Антосьо мовби духу коням піддав, бо всі тащать такими герцями, що мабуть і під самим гетьманом луччого коня не бувало.
Куди ж вони їдуть, молоді лицарі?
Просто дорогою за Антосьом. І як він повертав у подвір'я, хлопці гукали:
— А чи вийдеш?
— Побачу, — відказав той, і серце йому задріботіло в грудях, як тільки в такім віку й може.
— А як думаєш — вийде? — питали хлопці один одного, як Антосьо пішов до хати.
— Може вийде, а може й ніт.
— Пождім його, та тимчасом і коні попасемо!
— Ну, добре, — заговорили і поставили свої коні в ряд, повстромлявши голови їх у пліт. Другий споришу нарвав, посипав перед конякою: «їж, каже, насичайся… Ге! Чогось не їсть! мабуть, дорогу чує».
Поки отак коні стояли на попасі, верховці крізь тин позирали, чи не йде отаман. А він з сестрами справлявся. Хто дверима скрипне, тут все думають: от він. Аж ось і справді він.
— Сюди, сюди! — почали хлопці. Антосьо й побіг до них.
— Ге! — каже, — а в мене й нема коня. Переглянулись лицарі й мовчать.
— Нумо, браття, в коней! — заговорив Антосьо.
— Нумо й у коней! — Зараз поздіймали вуздечки, вв'язали віжки, стали впротяж і закурилось. Антосьо ззаду лиш поцмоктував, любуючись, як його коні басують.
IV
Промайнули вакації, як з батога тряснув, навіть Антосьо і в м'яча не награвся, і в коней не набігався, хоча бігав щонеділі, щосвята, і в м'яча грав щодня, як проти ватаги вийдуть. Як на зло — тільки розіграються, а тут чечуга і тне свого клуса — тюп-тюп! тюп-тюп! — і кургиче. Малеча, що сидить під тином, і почне: «ватага йде, молока несе, а що в цицьці — то мені!»…
Коли б хто мав силу Навина, так би й гукнув: «стій, сонце! ми ще не награлись!» Та ба! пора вівці вилучати. Та ще як трапиться, що ягнята злучаться, або телята! І без того крику, аж в небі чути, а так і бог забув.
Е! не хотілось Антосьові удруге до Крутих! Тут воля на все, і всього доволі, а там!.. І плакали, і молились, та таки попрощались. Поїхав Антосьо — та не сам, не з батьком, не з матір'ю, а духовник віз свого внука, то й Антося взяв. І тепер би дорога не минула Люборацької, та вона не мала часу: збиралась в Тернівку везти Масю до науки.
Пан Росолинський здержав слово: був на спаса в Тернівці, бачивсь із Печержинською і привіз панотцеві звістку, що в неї аж одинадцятеро дітей вчиться. Якби не жнива, Мася давно б уже була в Печержинської, тим більш, що дідич спокою не давав; та жнива були на заваді. Тільки ж під кінець серпня жнива минули і возовиця кінчилась, то на все було часу.
Довго паніматка не приставала віддати Масю в науку, а ще до шляхтянки: «нащо, каже, їй та наука? Ще й віри відцурається?» І вмовляв о. Гервасій, і все. І йому, правду сказать, не науки бажалось для дочки, не освіти; а хотілось, щоб і вона була, як людські дочки, як всяка панянка: чи навчиться чи ні — аби в учительки була, та по-польськи говорила, бо з «хамською», хлопською мовою, мовляв Росолинський, тепер вже нікуди соватись. Такий, значить, світ настав…
— Ні вже! Що не кажи, а анцихрист або вже народився, або скоро народиться, — заговорила паніматка. — Де таке видано, щоб дівчат учили, як хлопців?.. Ні вже! вже останні часи зближаються!
— Дурна ти та нерозумна з своїми часами останніми! — сказав панотець.
— Говори: дурна! — озвалась паніматка. — Вже та не розумніший за мого покійного татуня, а вони, було, все розказують, що так і так діятиметься, як зближиться страшний суд. І як загляну на світ, то акурат так і єсть, як було покійні розказують.
— Дурна ти, і твій татуньо дурень був.
— Та пуста річ сказати: дурна, дурень. Ще я — ну! Хай дурна, а що мої татуньо покійні, то дуже розумні були.
О. Гервасій засміявся.
— Ти смієшся? А ну ж скажи, кому в пеклі буде найгірше?
— Тому, хто найбільше нагрішить.
— А хто ж найбільш нагрішить?
— От тобі й раз!.. А почім мені знати?
— Бач — не знаєш, а покійні татуньо то й знали: піп найбільше нагрішить!.. А которий так не служить, не щиро править, а тільки язиком меле, тому язик висітиме аж до пояса, та такий чорний! І чорти гаками тягтимуть його за язик… Он то як!
— Ану ще що?..