— Буде з тебе й цього! Ти ж піп, ти сам повинен знати; а я неписьменна! — куди мені попа вчити? — цебто, хтіла похвалитись, що, мовляв, я й неписьменна, а знаю більш за тебе. — Е, якби то мої татуньо встали! — додала, киваючи головою.
— То що б? то що б? — забалакав панотець.
— Вони все б розтолкували, що до чого йде. Все було розказують, як і що. От як дивлюсь тепер на світ, то наче їх речі слухаю. Кажуть було: монахи житимуть, аки миряне; а миряне, аки невіра. Хіба тепер не так? — Кажуть було, що як зближиться страшний суд, то люди поробляться скнарами такими, та гроші любитимуть; один рів будуть засувати, а другий копати; ліси пообкопують!.. Все було покійні розказують! А тепер хіба не так? Та ніхто не бачить… Женитимуться, кажуть було татуньо, веселитимуться до останньої години; нікому й у голову не прийде, що ангел іде і печаті несе; кохатимуться, женихатимуться і гадки не матимуть: осліпить сатана. І блажен тільки той, кого обрящет бдяща, — закінчила паніматка і зложила руки до бога.
Дійшло до смаку панотцеві, він і озвався:
— Та й Мартин Задека пише багато. Він каже, що Москва взойдеть на височайший градус, що духовное владеніє прийдеть во ізможденіє, і закони ослабіють… От що! То я й думаю, що до того ще далеко.
— Безпрестанно молітеся, — пишеться в письмі святім, — заговорила паніматка, — майтесь на осторожності, бо не вісте ні дня, ні часа, в огонь же син чоловічеський прийдеть.
— В який огонь? то в оньже! — поправив панотець, — нібито: в котрий.
— Говори! — озвалась паніматка, — хіба ти розумніший за мого татуня? А вони покійні було читають в огонь же…
— Та я тобі книжку покажу.
— Якби я вміла прочитати, то що іншого; тоді давай мені книжку. А тепер на що вона мені? Та й те сказать, що теперішні книжки переперчені, — давніх правдивих нема, попереводили.
— Бач! тобі погано, що не вмієш читати, а Масю до науки не хочеш везти.
— Вона ж уже вміє по книжці молитись, то чого ж більше?
— Цього мало по теперішньому світі. От послухала б єси Росолинського, то не так би заговорила.
— А він хіба з богом говорив?
— Та дурна твоя голова жіноча, — сказав панотець, — хіба, як з богом не говорив, то вже й віри йому не няти?
— А чого ж ти віриш у його, як турчин у місяць? хіба він знає, куди до раю навпростець?
— Ет! кому що, а курці просо! — заговорив панотець з серцем, і аж сплюнув. — Дай-но чого перекусити, а то аж кишки сваряться, — додав далі.
Не вспіла паніматка на стіл подати, бо приїхали гості — сусідський-таки панотець: була неділя, то для кожного вільний час. Почалась учта. А попи — народ учтивий, — куди! нікому не жалують хліба-солі. Випили по чарці, що один бог, далі по другій.
— Що ж, — кажуть, — варт чоловік без пари?
— Та бог в тройці пребуває!
— Та хіба в нас не чотири євангелісти?
— Е! як на руці чотири пальці, то каліка: треба щоб пять було.
— Шість день бог творив світ.
— А в сьомий почив од всіх діл своїх.
— Та не так-бо, — каже Люборацька, — а ось як: премудрость созда собі дом і утверди стовпів сім.
— Га-а-а! добре, мамуню! їй-богу добре! —заговорив гість, хитаючись і хапаючись цілувати її в руку.
Поставили й «сьомий стовп»… А як долічились через дванадцять апостолів, чотирнадцять посланій Павлових та зближались до сорока святих, то й самі стовпами поставали. І на день засіріло.
— Пора мені додому, — каже гість.
— Та ще по чарочці! — заговорив о. Гервасій.
— По одній, — додала його паніматка, — щоб знаєте… А! — додала, — хай нашим ворогам тяжко! — і держачи в руках чарку з «православною», почала приспівувати, а панотці підтягати:
Зажурилися вороги,
Що ми стали пити;
Заболіли їх животи,
Чим будем платити…
А ми тут, вони там,
Трасця їх животам…
Та й заговорила, дивлячись на чарку:
— Пройшла єси вогонь і мідні труби, і пляшки й келишки; всюди їздила, то піди ще й пішки!
І випила, скривилась, зморщилась, налила для гости і дає:
— Проше, вашеці!
Взяв він і приглядається, а Люборацька співа, в долоні припліскуючи:
А випийте ж, кумцю!
Там горілочка смачна.
І за нас, і за вас,
І за тую неньку стареньку,
Що навчила нас, нас,
Хороше ходити, горілочку пити.
Останні слова вже притоптувала.
— Та «кумцьо» таки не випив.
— Чи п'єте ж?
— Попо-попождіть! попо-ждіть, мамуню! Зараз — і заляг, рукою вимахуючи: — До-сто-йно єсть я-ко воістину…
О. Гервасій за ним, а паніматка й собі… Далі поставив гість чарку і вдарив поклона, а за ним і всі. Співають та б'ють поклони, а на дворі вже сірий день.
— Пора їхать! Пора! — каже гість, як проспівали і сльози обтерли.
— Пождіть, кумцю! Ще хвилиночку! — просить паніматка.
— Ні вже! бувайте здорові!
— Та сядьте-бо, щоб старости сідали! Та ще вишнівочки…
— Ні, спасибі!
— Ну, дулівки…
— Спасибі! Поїду.
— То сибіряку, або слив'янки, або яблунівки…
— За все, за все списибі! Поїду — і поплентавсь на двір казать коні запрягати.
Поки запріг попівський наймит, то вже й небо червоніло; поки виїхав, то ще не пізно було, бо сонечко тільки з-за гори викочувалось.
— А тепер, жінко, спати? — заговорив о. Гервасій.
— Тобі добре спати, а мені хазяйство…
Через годинку панотець хріп, а паніматка товклась по перині.
Не часто траплялись такі оказії в Люборацьких, та все ж бували; тільки не за кожним разом таку палю забивали, хоча й насухо ніхто не виїжджав. Такий уже звичай.
Тимчасом зближалась друга пречиста, а припадала в суботу; в п'ятницю ж у Люборацьких така колотня була в двірку, що й не сказати: паніматка ходила з заплаканими очима та бідкалась; Мася немовби плакать збиралась, а панотець тільки руки потирав, кидаючи оком на вузли, вузлики, вузлички, що рядком понаскладали, наче на край світа в дорогу збирались. Не так чого понабирали, як їжі: скільки печених курок, ковбас, сухариків, сущиків і всякої всячини. Наймички аж повпрівали, бігаючи то з пекарні, то в пекарню; паніматка також потом обливалась обв'язуючи, замотуючи; тільки Мася ні в віщо не входила.
— Чому ж це так? Чому паніматка не нажене їй холоду? Ге! Вона вже останні години добуває дома — в науку поїде, то хай погуля.
Глянула паніматка на все, чого понаготовляла, і задумалась: — коли б, каже, чого не забути, щоб дитина не мліла голодом в чужині; бо не дурно ж мої покійні татуньо розказують було, що будуть не ученики, а мученики… Боже мій! Боже! — додала вголос, — лучче було не родитись, аніж бачить, що тепер діється на тому світі божому.
Взавтра вже мала виїжджати Мася, й як всі полягли спати, а в пекарні ще начиння милось, вона кивнула на наймичку Ганну і пішла на тік, стала в кутку між стіжками і почала гуторить. Все село знало, що діялось у панотця, то слуги й подавно, тільки ніхто не знав, чому батько хоче, а мати ні.
— Тим, — каже Мася, — матуся не хочуть, що там запанію.
— То не панійте, — каже Ганна.
— Е! мене ж задля того й везуть.
— То прикиньтесь, що запанієте, а справді не панійте.
— Не вмію.
— Біда! — каже Ганна. — Тоді вже не станете зо мною до розмови, як тепер; тоді вже, може, битимете, як і подивлюсь на вас, тоді…
— Не знаю, — перебила Мася. — Може, з мене вийде така яга, що й пальці слугам підрізуватиму.
— Не дай боже, щоб ви перемінились! Тепер я вас, панно, так люблю! Всі дівчата вас люблять, все село, а тоді зненавидимо, що й зустрітись противно буде. Не панійте! жаль вас буде. Тепер і співаєте з нами, і все; і за дружку стаєте, а тоді… Ви обіцяли мені вінок виплести до шлюбу, — вже не виплетете, вже запанієте. — Останнє слово Ганна вимовила так жалібно, що аж сльози покотились. Мася й собі заплакала, не знаючи чого.
Вирісши між простими дівчатами, хоч не в розкошах та й без нужди, Мася надивилась на горе гірке й викохала добре серце, бо й своє лихо навчало і чуже. Від простої ж людини вища, розумніша нічого злого не перейме, а ще й ту за собою поведе. Тільки й перейняла Мася від дівчат, що пісень понаучувалась; та кому цей скарб на заваді! Навіть не набралась ненависті до панів. Лучалось, що кляла їх, — та й своє лихо забувається, а чуже й голови не держиться. Не знавши жодних витребеньків та викрутасів, була вона проста та щира; нічого не крила в собі, бо й нічого було, як квіточці гожій в зеленім гаю. Панування прилещало небогу, і їй кортіло запаніти, та в душі жаль було тієї простоти, тієї невинності, що вона збиралась кидати, сама не знаючи, чого шукає, що кидає. І щиро плакала, сама не тямлючи, чого сльози ллються.