Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4137
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4537
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4178
                — Дурна ти, і твій татуньо дурень був.

               

                — Та пуста річ сказати: дурна, дурень. Ще я — ну! Хай дурна, а що мої татуньо покійні, то дуже розумні були.

               

                О. Гервасій засміявся.

               

                — Ти смієшся? А ну ж скажи, кому в пеклі буде найгірше?

               

                — Тому, хто найбільше нагрішить.

               

                — А хто ж найбільш нагрішить?

               

                — От тобі й раз!.. А почім мені знати?

               

                — Бач — не знаєш, а покійні татуньо то й знали: піп найбільше нагрішить!.. А которий так не служить, не щиро править, а тільки язиком меле, тому язик висітиме аж до пояса, та такий чорний! І чорти гаками тягтимуть його за язик... Он то як!

               

                — Ану ще що?..

               

                — Буде з тебе й цього! Ти ж піп, ти сам повинен знати; а я неписьменна! — куди мені попа вчити? — цебто, хтіла похвалитись, що, мовляв, я й неписьменна, а знаю більш за тебе. — Е, якби то мої татуньо встали! — додала, киваючи головою.

               

                — То що б? то що б? — забалакав панотець.

               

                — Вони все б розтолкували, що до чого йде. Все було розказують, як і що. От як дивлюсь тепер на світ, то наче їх речі слухаю. Кажуть було: монахи житимуть, аки миряне; а миряне, аки невіра. Хіба тепер не так? — Кажуть було, що як зближиться страшний суд, то люди поробляться скнарами такими, та гроші любитимуть; один рів будуть засувати, а другий копати; ліси пообкопують!.. Все було покійні розказують! А тепер хіба не так? Та ніхто не бачить... Женитимуться, кажуть було татуньо, веселитимуться до останньої години; нікому й у голову не прийде, що ангел іде і печаті несе; кохатимуться, женихатимуться і гадки не матимуть: осліпить сатана. І блажен тільки той, кого обрящет бдяща, — закінчила паніматка і зложила руки до бога.

               

                Дійшло до смаку панотцеві, він і озвався:

               

                — Та й Мартин Задека пише багато. Він каже, що Москва взойдеть на височайший градус, що духовное владеніє прийдеть во ізможденіє, і закони ослабіють... От що! То я й думаю, що до того ще далеко.

               

                — Безпрестанно молітеся, — пишеться в письмі святім, — заговорила паніматка, — майтесь на осторожності, бо не вісте ні дня, ні часа, в огонь же син чоловічеський прийдеть.

               

                — В який огонь? то в оньже! — поправив панотець, — нібито: в котрий.

               

                — Говори! — озвалась паніматка, — хіба ти розумніший за мого татуня? А вони покійні було читають в огонь же...

               

                — Та я тобі книжку покажу.

               

                — Якби я вміла прочитати, то що іншого; тоді давай мені книжку. А тепер на що вона мені? Та й те сказать, що теперішні книжки переперчені, — давніх правдивих нема, попереводили.

               

                — Бач! тобі погано, що не вмієш читати, а Масю до науки не хочеш везти.

               

                — Вона ж уже вміє по книжці молитись, то чого ж більше?

               

                — Цього мало по теперішньому світі. От послухала б єси Росолинського, то не так би заговорила.

               

                — А він хіба з богом говорив?

               

                — Та дурна твоя голова жіноча, — сказав панотець, — хіба, як з богом не говорив, то вже й віри йому не няти?

               

                — А чого ж ти віриш у його, як турчин у місяць? хіба він знає, куди до раю навпростець?

               

                — Ет! кому що, а курці просо! — заговорив панотець з серцем, і аж сплюнув. — Дай-но чого перекусити, а то аж кишки сваряться, — додав далі.

               

                Не вспіла паніматка на стіл подати, бо приїхали гості — сусідський-таки панотець: була неділя, то для кожного вільний час. Почалась учта. А попи — народ учтивий, — куди! нікому не жалують хліба-солі. Випили по чарці, що один бог, далі по другій.

               

                — Що ж, — кажуть, — варт чоловік без пари?

               

                — Та бог в тройці пребуває!

               

                — Та хіба в нас не чотири євангелісти?

               

                — Е! як на руці чотири пальці, то каліка: треба щоб пять було.

               

                — Шість день бог творив світ.

               

                — А в сьомий почив од всіх діл своїх.

               

                — Та не так-бо, — каже Люборацька, — а ось як: премудрость созда собі дом і утверди стовпів сім.

               

                — Га-а-а! добре, мамуню! їй-богу добре! —заговорив гість, хитаючись і хапаючись цілувати її в руку.

               

                Поставили й «сьомий стовп»... А як долічились через дванадцять апостолів, чотирнадцять посланій Павлових та зближались до сорока святих, то й самі стовпами поставали. І на день засіріло.

               

                — Пора мені додому, — каже гість.

               

                — Та ще по чарочці! — заговорив о. Гервасій.

               

                — По одній, — додала його паніматка, — щоб знаєте... А! — додала, — хай нашим ворогам тяжко! — і держачи в руках чарку з «православною», почала приспівувати, а панотці підтягати:

               

                Зажурилися вороги,

                Що ми стали пити;

                Заболіли їх животи,

                Чим будем платити...

                А ми тут, вони там,

                Трасця їх животам...

               

                Та й заговорила, дивлячись на чарку:

Пошук на сайті: