Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4340
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4747
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4364
               

                З цього часу як занепав о. Гервасій, то до півроку так висох, що всі тільки й знали, що смерть йому пророчили.

               

                Вже й дух минув, і купайло, збирались люди жито жати, а о. Гервасій тільки по подвір'ю походить та й годі. Навіть до двора не міг ходити. Він і не лежав, лиш трохи, а все кахикав та й кахикав. Всяких бабів паніматка звозила, в коморі муки не ставало, що кожній то мисчину, то дві; а панотцеві все гірше та й гірше. Видимо смерть зближалась.

               

                — Та годі вже, — каже раз панотець, — тих ліків: вони тільки до кошту доводять, а користі з них кат-ма. От подумай-но лучче, чи не пора б уже по Антося послати; позавтру ж уже Кирика й Улити.

               

                — Ти тепер тільки здогадався, — озвалась паніматка. Я вже й на булки розчинила на вечір, і оброку наготовила, щоб завтра чуть світ і висилати.

               

                — Спасибі тобі, серце, — сказав панотець, — що-сь така добра та дбайлива! Без тебе й діти помиршавіли б, і я млів би голодом в своїй хоробі. Дай тобі, боже, щастя й вік! — Та й зітхнув, зложив руки до бога й почав молитись. Паніматка й собі хрестилась за панотцем.

               

                Прочитавши коротеньку молитовку, о. Гервасій заговорив:

               

                — Дай тобі, боже, віка та здоров'я, а мене вже поховаєш! Та лихим словом не згадуй, а помолись коли за свого чоловіка-гонителя! Бо я для тебе не добрим був чоловіком: як не лежав, то ходив, або й хати не держався, та ще не раз і над твоїм тілом знущався — то бійкою, то лайкою. Прости мені, то й тобі бог простить.

               

                З цим словом підточивсь до паніматки — вона стояла коло грубки, а він коло стола — й взяв її за руку та й цілує, кажучи:

               

                — Не довго вже цим рукам робити на мене! Душа чує, шо вже вмру: коло серця п'ялить, так п'ялить, що й не сказати! Коли б ще хоч з годочок було прожити, щоб хоч одну дитину до пуття довести: все б удовиці легше було. Та така божа воля!

               

                А паніматка слуха та й думає: оце ж то й єсть, що в святім письмі написано: як будете злі, то вкорочу вам. Та як заллється зразу слізьми, то аж жаль було б дивитись, якби хто побачив: сльози такі дорідливі, як дощ перед градом, одна за другою й покапали на поміст, наче горохом посипав.

               

                — Не плач, серце, — заговорив панотець, тільки голова розболиться, а мене не воскресиш, — не вернеться, що минулось, хоч хай сльози ллються, як Буг тече.

               

                Надійшла Текля, як огірочок викотилась, в зеленій спідничині, що зосталась торік від Масиної сукні з маминої одежини, то їй спідничку пошили. Опріч спідничини, Текля була тільки в сорочці; та замурзана така! сказано — дитина: чи їсть, чи п'є, то по грудях тече; а там мокре таке полізе на двір і бавиться в поросі.

               

                — Ходи до мене, дочко! — каже їй о. Гервасій. Підійшла вона. А батько обняв руками її голівку й каже:

               

                — Моя ти сироточко! моя замурзана! що тебе жде на божім світі — яка доля? Чи ти будеш проклинати мене, що не довів тебе до пуття?

               

                Текля мовчала.

               

                — Чого ж ти мовчиш? — пита батько.

               

                — А що ж я буду казати? — озвалась Текля.

               

                — Я тебе питаюся: чи будеш мене проклинати?

               

                — Ні, татку, не буду, — каже Текля.

               

                — О! моя ти щебетушечко! — заговорив батько, цілуючи її в голову, та так і вмивсь слізьми.

               

                Бачила Текля, що мати плаче, та вона те не раз бачила, то тільки скривилась; а як заплакав батько, то вона аж закричала.

               

                — Цить, доню! цить! — заговорила мати, взявши її на руки, — цить! чого ти?

               

                — А татко чого плачуть? — відказала вона.

               

                — Ні, татко не плачуть; то вони так собі.

               

                — Де ж Орися? — пита о. Гервасій.

               

                — О, цить, котю! щось татко кажуть. — Текля притихла, а паніматка питає: — що ти кажеш?

               

                — Я питаю: де Орися?

               

                — Чи то їй роботи нема? — озвалась паніматка.

               

                — Голубочка моя! — сказав панотець, — завсігда корпається де-небудь. От з кого буде господиня, — додав, втираючи сльози. А Текля знов як заплаче!

               

                — Чого ж ти? — каже мати. А сльози і в самої капають.

               

                — А татко ж чого плачуть? — озвалась Текля.

               

                — То татка очі болять. Цить, котю,цить! — каже мати, втираючи сльози дитині; поцілувала її й понесла з хати. Та йдучи, питає панотця: — Чи не хочеш чого їсти?

               

                — Не хочу, — озвавсь він, кивнувши головою, — минулося.

               

                — Ні, мамуню, я вже не плачу, — каже Текля за порогом, веселенько осміхаючись; а ви, мамуню, плачете? — додала, втираючи їй очі.

               

                — Ні, — каже мати, — то я так, я не плачу, — моя зозулько! — і поцілувала.

               

                — А чого ж у вас мокрі очі?

               

                — То так собі.

               

                — І татко так собі? — пита Текля.

               

                — Так собі, моя щебетушко, — каже мати, — так собі.

               

                Як вийшла стара з хати, о. Гервасій почав молитись, придержуючись руками за стіл, а там і ліг, стогнучи.

               

               

                               VII

               

Пошук на сайті: