Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4458
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4857
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4480

               

                Прийшла Мася й оклякнула по-католицьки. А батько лежав на столі, як до служби вбраний. Згадала дівчина, що тільки сама так прибиралась, і може, саме в ту пору, як він конав, реготалась до розпуку — та й сум її взяв. А сльози не було: і за серце стиснуло, і соромилась.

               

                Над о. Гервасієм вже правило аж чотири попи, всі в чорних ризах: в головах йому поставник горів, а зараз під образом вінок висів: жнива були ранні, — вчора обжинки справляли, жито дожали, і покійний запрошував женців ще й на той рік. На вікні требник лежав з хрестом, в патрахиль замотаний. О. Гервасій в йому, було, з кропилом ходить, вивід читає, ходить сповідати. Кому тепер воно зостанеться?

               

                Не плакала Мася, та й паніматка не плакала, і Орися ніт. Паніматка ходила, як пришиблена, сама себе не тямивши: щось би робила, і тільки шупортається — те возьме, там покладе; друге возьме, туди понесе; те розіб'є, як кладе; друге само з рук випаде. І біла-біла, наче її крейдою хто витер. Орися й плакала б, та не могла: за серце стиснуло, аж мову замкнуло, і сльози наче зав'язав, наче каменем їх приклав у грудях, хоч би одна навернулась — так ніт. Текля ще дуже мала була. Ця почала плакать, та бабки її перевірили, що татуньо сплять, то й вона заснула; а як устала, то лиш допитується, чи скоро татуньо встануть?

               

                — Біжи, доню, буди!.. Хай встають! — казали баби.

               

                Піде маленьке й термосить тата: — вставайте, татку! — ось люди до вас прийшли! — І біжить назад, — не встають, — каже, — та такі тверді та холодні!.. а!...

               

                Так біга, жебонить, та й засне.

               

                Антосьо тільки побивався, що й не сказати. Цей бачив сиріт в школах, то знав, що й на його в світі очікує, і таки мав серце хлопчаче, що і в лещатах пищить. Цьому не збувало на сльози, та не довго: розболілась голова що куди, і він ліг десь в соломі та й думав-думав і заснув.

               

                Що вже людей ішло за гробом — і старе, і мале! Всі любили покійного, то всі й вийшли випровадить його до нової оселі. Та всі сумні і а невеселі; хіба старці, що чули «тлустий» обід. Ці тільки не сумували, бо як трапиться раз на віку така лахва, то й добре. Вони тільки голосно свої молитви вичитували: «а дай зе йому! та подай зе йому дусі спасенія, гріхів отпусценія». — А в душі думають: «а пироги гаряці, потрави кип'яці, та молосьну касю на братію насю»...

               

                — Ай-й-й! нащо ви татка землею пригортаєте? — закричала Текля, як у труну загрукотало, і стала пручатись у старости на руках... — Ай!.. Нащо ви татка пригортаєте?...

               

                Що вже їй не говорили, ніщо не подіяло: верніть та верніть мені татка! нащо ви їх землею прикидали, їм там тяжко буде! вони там задушаться!

               

                Так і додому принесли малу щебетушечку, що все плакала.

               

                Справили обід, як годиться: і хто пішов, хто поїхав забувать о. Гервасія; тільки дуже допізна чути було гомін по селі. То солодьчани згадували свого панотця.

               

                — Адже добрий був небіжчик?

               

                — Та хіба я що?

               

                — Та нічого, але панотець добрі були?

               

                —  Таже!

               

                — Оже не буде вже такого!

               

                — Мо, що й так.

               

                — Ге!..

               

                Горе всяким сиротам, а попівнам і біг забув. На Поділлю попи не мають жодних маєтків, хіба хату тощо, та й те на церковній землі; то того й дивись, що приїде новий панотець, збере суд і викидає з свого добра; або приймай свою хату з чужої землі. Одна ульга зосталась їм: просити архирея, щоб почислили приход за сиротами. Як це вдасться, то прейма свій куток матимуть до якогось часу, та руги який день і сяка-така капанина буде з парафії — то за треби, то з приносів.

               

                Так лучилось і з сиротами о. Гервасія: приход пішов за ними; паніматка згодила собі вікарого, старого-старезного вдівця панотця, що нічого не потребував, лиш притулку та хліба шматка; нічого не бажав, тільки молився богу, — в дорогу, значить, збирався — в далеку! аж на той світ, до бога!

               

               

                                VIII

               

                Ішли роки за роками. Минуло їх аж п'ять, а на щастя сиротам і не заснітилось. Правда, не бідніли вони: мали й хліба шматок, і голі не ходили, ні босі, — все мали, як ведеться; та талан не в їжі, не в грошах, не в одежі, — в сім'ї не було супокою. Ще батько на столі лежав, як Мася почала верховодити, і насамперед загадала «жалобу» шити.

               

                У наших русинів в тій стороні ось яка жалоба: по жінці та по дитині чоловік без шапки ходить скільки день; дівчата на знак жалоби не заплітають кіс, а тільки зв'язують волосся ззаду, щоб в очі не падало; хлопці й дівчата, там скільки треба, не співають, і не танцюють. Мася ж прийняла жалобу католицьку: казала пошить чорну сукню, обшила її білою стьожкою з-на цаль ширини. Це була перва додільна одежина в Масі. І хто примічав, приказували, що вона не матиме талану з свого дівування. Сестрам Мася також жалобу посправляла; навіть Антосьові понашивала стьожечки по сюртуці.

               

                — Що б оце вигадувати, — почала мати, — то воліла дати б ті гроші на молитви.

               

                — Ет! що ви знаєте! — гримнула Мася, — ось ідіть там до печі!

               

                — Що це ти, доню? то так до матері?

               

                — А хіба ви себе не пізнаєте? Коли ви моя мати, то я так до матері.

               

                — Опам'ятайся! Що тобі таке? — казала мати. — Чи ти сповна розуму?

               

                — Коли б ще й у вас такий був, — відказала доня, — то чого б ви хотіли! А коли не знаєте світові ладу, то не мішайтесь.

               

                — Бог з тобою, доню! нічого я тобі не скажу більше.

               

                — І добре зробите!

               

                З тим і розійшлися. Мася зробила по-своєму. З того часу і пішла своїм богом коло всього. Все з панами та з панами водилася; все їздила по костьолах та по кляшторах; до своєї ж церкви і носа не показувала — хіба на різдво та на Великдень, і то з польською книжкою в руках, і не молитись, а показатись. Вбиралась, як павич; останню краплю крові, як то кажуть, тягла з матері та все садила на крами. Що було б на чотирьох, то на одну йшло. І ходила, погойдуючись, та підківками поцокуючи. А ніколи і за холодну воду не бралась. З матері останні поти ллються, а доня каже:

               

                — На те ви — попадя.

               

                — Чим-то ти будеш, що смієшся з попаді?

               

                — Волію бути шинкаркою, а попадею нізащо.

               

Пошук на сайті: