Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4137
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4537
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4178
                — Ей, доню! будеш плакати на свій дурний розум!

               

                — Аби ви не плакали, а за мене не журіться! Як ви не бачили більш печі та коцюби, то думаєте, що тільки й світа, що в вікні! Я вже виросла з цих.

               

                — Дай тобі, боже, щоб ти добра дійшла.

               

                — О! яка ж богомільна! — подумала Мася. А мати пішла, згадуючи свого татуня, як то покійні розказували, шо як зближиться анцихрист, то встане мати на дочку, а дочка на матір свою.

               

                — Оце ж, — каже, — і моя доня так. Верховодила Мася над матір'ю, та й сестрам доставалось: вони були їй за наймичок, всюди ними попихалась; а сама, як пані, тільки погукує: «а це подай, а те принеси, а те зроби, а туди піди». — Чому ж сама не піде? — не смій й рот роззявити: так зразу й зацабанить, або ще й поб'є, добре, аби лиш подужала.

               

                Кому-кому, а Теклі доставалось. Та й піде плачучи: «мамуню, — скаржиться, — а Мася б'ється!» — То мати й прийде: — «чого ти, дочко, б'єшся? тільки й чуєш, що скарги на тебе».

               

                — Нехай свиня знає своє стійло, — відкаже Мася.

               

                — Що ж ти таке? Чи ти в мене не така дочка?

               

                — Ні, не така, — каже Мася.

               

                — Ей, доню! ну-ну! догуляєшся ти з своїм розумом!

               

                І піде. А Мася дума: «чого б точитись оцій попаді? Отам корпалася б, коли має в чім. Так ніт же! Всюди їй треба! То-то вилаю колись, аж чорти сміятимуться».— Вона все по-польськи балакала.

               

                Не можна сказати, щоб вона й зла була. Ніт, тільки така горда та пишна, і себе так високо ставила, що всі проти неї, як горошина проти скали якої. Тим вона й верховодила, тим і не слухала нікого, що себе мала за найрозумнішу. Одна тільки Печержииська де в чім була розумніша за Масю, та й то, як роздумається, то й вона ні-по-чому: — «дурна, — каже, — і Печержинська! й усі дурні! Ось воно як повинно бути, а не он як!»

               

                І губу Мася мала виправлену! Що які вже витресовані оті скарбові підпанки, що якби не вмів брехати, та ще й гладко, то не мав би й рубця на плечах, не то сорочки, — й тих Мася в шуршу заганяла: не смій і рот роззявити, бо напечеш раків на день і три ночі.

               

                Справна була! ніхто з нею не справлявся — та й не думав, бо не почувався в силі. Чи осміять кого, чи розказати що — тільки подай, то всі аж за боки беруться. Й загорділа вона; не знала небога, що не туди до щастя дорога, куди люди справляють, а куди доля поведе.

               

                Раз сиділа Мася у себе в хаті, сама втішалась і других потішала; два паничі цілували її в руки. третій, як цуцик, служив перед нею. А була половина курсу і саме жнива.

               

                Може кому невідомо, що то половина курсу? Ось що: в духовних школах в кожнім класі треба сидіти два роки, то як рік пройшов уже, а ще рік остався — то й вийде, що була половина курсу. Богослови, значить, ще мали рік вчитись, нім матимуть право на попів святиться. Богослови опівкурса, хто заможнішого батька син, вже їздять, чи не натрапить де на суджену.

               

                А був поблизу від Солодьків панотець Собальський, і мав сина Івана в богословії. То цей і шатнув по селах, і заїхав до Люборацьких. Сказано, семінариста: ані сісти не вміє, ні вклонитись, ні слова до ладу сказати, — нічого: все вимучать, все видушать. Як побачить панянку, то аж острах його візьме, — і сказав би, і боїться; приступив би, і не сміє. Поїхать такому між дівчата, то рівно з головою. І Собальщенко не поїхав би, та його батько був скількись літ благочинником, то всі сусідські панотці були йому знайомі, а в Люборацьких він таки не раз був, — ще за життя покійного о. Гервасія. От і приїхав пан богослов. Добре йому знайомі були ці пороги, та переступав він їх ще «пімперлям», а тепер — Іван уже, як думав він, голова на всю околицю, чоловік на всю губу, молодець, хоч куди; де ж пак — богослов! а богослов... буде й того, що вже богослов, та й годі! З-за такого сина і матері честь: «богослова родшую» як не поважати? Ото ж виходить він до хати, шарнув ногою, як умів, і щиро поцілував панну Марію в руку, бо аж ляснуло. Тоді обернувсь до паничів і рекомендується що так і так: ученик богословії — просю любить і жалувать — Іван Іоаннович Собальський.

               

                — Ученик богословії! — підхопив один панич, — га! ученик богословії! дуже раді-сьмо! — А другий: — просимо сідати! просимо! будьте ласкаві! ге!.. Та й до третього: — проси, хай садовляться! — Кинувсь і третій: — та сідайте, будьте ласкаві! ощасливте нашу компанію, — просить.

               

                І щоб вам котрий вусом моргнув, абощо, мовби й насправжки вони так раді, що уздріли богослова.

               

                А Собальський ходить по хаті, відкашлюється; викашлявся і сів — та де ж? коло самісінького порога — і почав придивлятись на образи, хоч бачив їх і придивлявся не десять і не двадцять раз, а пиши — сто або й більше.

               

                Всі мовчали, дивились, мовби ждуть якого змилування божого. От богослов й почав:

               

                — А у вас чудо — не образи, панно Маріє!

               

                — Niczego sobie, — відказала Мася.

               

                А паничі і собі кинулись дивитись на образи, і один одного торкають: — бач, кажуть, бач! ге! що то богослов! зараз і завважав! не ми, сліпота! —І на богослова повитріщали очі, що то він ще скаже. От він й почав:

               

                — Я нігде такої живописі не бачив.

               

                — А ти бачив? — спитав один панич у другого.

               

                — Ніт, — каже цей, — не бачив.

               

                — А ти? — питають третьего.

               

                — І я ніт, — каже той.

               

                — Бач! а нам й в голову це не приходило! — заговорив первий, — що то богослов!

               

                Мася нічого не відповіла на слова пана богослова. Він і пішов далі, таки довгенько помовчавши:

               

                — А це, панно Маріє, богородиця, — показав, — точка в точку ваш портрет!

               

                — Еге ж! — озвались паничі. — Що то окої богословське око, та й годі!

               

                Мася мовчала, тільки дивилась. А богослов підійшов до того образа, подививсь та й каже:

               

                — Позвольте свічкою присвітить! — І простяг руку до свічки. Та якийсь панич вже й присвічував. І всі очі повитріщали. Дивились всі, тільки Мася ніт; довго дивились мовчки, аж один з них каже: — «красавиця!»

               

                — Совершенная красавиця, — озвавсь богослов.

               

                — Бач, — почали паничі проміж себе, — красавиця! га! бач! що то богослов, а ми й не завважали.

Пошук на сайті: