Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 26)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4293
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4692
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4319
               

                — Спасибі, — каже, — а ночі тепер видні, і додому недалеко. Поїду.

               

                Не вблагала паніматка навіть закуски підождати: — поїду та й поїду. Тільки чарку горілки випив.

               

                — Хай же хоч хурман повечеря!

               

                — Хіба він голоден? і дома повечеря. Спасибі, не турбуйтеся. І поїхав.

               

                — То через тебе, — почала мати Масі вимовляти. — То ти йому щось зробила, згризото ти моя!

               

                — Що ж вам таке до його? а поїхав —хай їде на зламану голову!

               

                — Дочко! чого ти проклинаєш? Що він тобі винен?

               

                — Та хай йому сім чортів і все лихе; чи я ж проклинаю? І чого ви вчепились?

               

                — Чого ти людей розгониш? чому розуму не маєш? — почала мати.

               

                — Коло якого-небудь хапокниша я запобігала б! Ге! бач, чого забагається.

               

                — Ей, дочко! Схаменися! Що тобі такого, що так цензоруєш людських дітей? Хіба ж ти дідичка сама? Хіба твій батько не піп був?

               

                — Та що з того?

               

                — Чого ж ти така думна? чого погорджаєш поповичами? кого ти ждеш, кого сподієшся? чи не з отих голодранців кого, що так звиваються коло тебе?

               

                — Я нікого не жду, але й за поповича не піду: ні стати, ні сісти, ні слова сказати не вміє, а я б пішла!

               

                — Ей дочко! ей дочко! побачиш-побачиш!

               

                — Добре, добре, побачу! ідіть лиш собі, лягайте отам, то мені легше буде.

               

                — Осуда ти моя, нещастя ти моє — не дочка, — сказала мати і вийшла в пекарню дати пораду тим курам, що порізали. Орися там уже була; і Текля коло неї щось шупорталась.

               

                Зоставшись сама, Мася взяла польську книжку, оклякнула і почала вичитувати польські молитви.

               

                Отак не один богослов з облизнем поїхав. Лучалось і до Орисі, та старий звичай на заваді стояв:

               

                — В мене всі дочки рівні, — відказувала стара, — на вибір їх не маю; коли хочете, беріть старшу.

               

                Та старшої ніхто не хотів, і вона ні за кого не хотіла; та з-за неї й Орися сиділа. Людські дочки вже діточками батькам своїм кланялись, а сироти сидять та й сидять, ніхто й не крюкне.

               

                Ще поки Мася молодша була, то хоч вередлива була, та не осудлива; а як стукнуло вже за двадцять, то ту осудила, ту очернила, ту обговорила. У людей сусіди бувають добрі, добрим чоловіком прислужаться; а тут всі відцурались, всі відстрахались. Мало що терном не вросла колись битая доріженька до о. Гервасія. Один одним духовник о. Антоній їх не цурався і доріженьку протирав. Цей було прийде тугу розважити.

               

                — А що паніматіночко, — каже, — і вам лихо, і в мене не тихо; притопчім же біду кляту черевиками. Бо й я в черевиках же ходю.

               

                — Та що вам за біда? — озветься паніматка, — ви вже далі-далі онучат дружитимете, а в мене ще й діти мої сиріточки на в'язах висять!

               

                — Не тужіть, паніматінко, — якось-то воно буде.

               

                — Коли б мені хоч тих безщасниць притулити, а Антосьо і сам собі дорогу проб'є.

               

                — Над сиротою бог з калитою, приказують люди, — озвавсь о. Антоній. — Не тужіть!

               

                — Коли б він милосердний хоч нашого вікарого підняв, що лежить недуж; а як вкоротить йому віку, то я тоді зовсім пропаща.

               

                — Не тужіть! моліться, — може дасть бог, що й куца вивезе.

               

                Це тоді вже діялось, як в селі таки добре громада загула. Вікарій був немощний, то мало не за кожною требою мусіли вдаватись до сусідськіх попів. А чужий панотець, як чужий пан, як дерне, то аж пальці знати. От і загула громада: що воно таке є? хіба ми не такі люди, як і всі? Хіба в нас церква негарна, щоб свого панотця не мати? Подавайте супліку до архирея, щоб прислав нам попа хоч сякого-такого! Хоч такого, що б під носом йому не світає... Доки ж нам бідувати?

               

                І частувала паніматка, й просила — нічого не по-моглось. Як і благочинник заїхав, став вговоряти.

               

                — Якби ми бачили, — відказали йому, — що хоч яка надія є, то що іншого, а так... доки нам ждати!

               

                — Та може якій сироті бог долю пошле, — каже благочинник.

               

                — Ге! хіба це сироти, як у людей? Ось придивіться, що виробляють — не всі, а старша. Чи мало до них людей траплялось? а коли не хоче за попа, то хай же не заважає, хай з дороги вступається, бо викидаємо.

               

                — То майте бога в серці! згадайте о. Гервасія! Який він добрий був для вас, а ви для його сиріт такі нелюдяні! та його кості здригнуться.

               

                — Ми вже, панотченьку, пошанували пам'ять покійного батюшки. Дивіться сами: п'ять літ терпимо. То доки ж нам не мати голови в селі? Подамо супілку — хай дають нам панотця.

               

                — Пождіть ще з місяць; може дасть бог і сиротам, і вам.

               

                — Ну! ще місяць пождемо, однак тепер роботи надходять; а там — о! бог свідок, що подамо супліку до архирея, таки до самого архирея. А до жнив він, кажуть, і в нас буде?

               

                — Та буде ж.

               

                — От нам і на руку.

               

                Благочинник добре знав, що жениха не знайдеться, бо всі знали Масю, а мав надію, що архирей своєю властю скаже кому женитись, то хто-небудь і втопить свою голову. А справившись там, пішов паніматку вговоряти, щоб не зважала на старшу, а як лучаться люди до меншої, хай з рук не спускає. Тимчасом написали до архирея просьбу, щоб жениха прислав.

               

Пошук на сайті: