Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 27)

                Дивне це діло! дівчата просять: пришліть нам жениха; а вдивишся, то нічого дивного нема. Хто топиться, й за бритву вхопиться. А попівнам сто раз лучше втопитись, аніж зостатися дівочити при матері вдовиці; і мати пропаща, і діти зведуться нінащо. Безнадія і розум одійме, і серце, і вийдуть з них не дівчата, а клоччя; не людина, а пшик — без волі, без всього: тільки й знає, що на бога звертати: чи гріх, чи сором — все божа воля. Свою недолю вони дуже добре знають, і не одна безщасниця мати просила й просить жениха для свого дитята, бо їсти нічого; не одна безщасниця-попівна за тим же для себе й своєю персоною з'являлась до архирея, та не одна й буде з'являтись, нім здогадаються, що вони не щенята; нім подивляться й на них людяним оком. Вона плаче, що сором, а архирей каже: «слезно просила» — і посила якого бідолаху, що ні кола, ні двора, — ні роду, ні плоду. Той встрягне, де й покажуть; а там п'є-п'є, аж вухами ллється! Або трапиться який урвиголова, що знущатиметься цілий вік; найбільш посилають тих, кого ніхто не хоче, а сирота мусить, бо то воля владики.

               

                У Люборацької був брат панотець — людина добра і на розум йому не збувало. От він і каже:

               

                — Що ж, сестро! не штука випросити в архирея богослова; та силою колодязь копавши, не пить води з його. Чи не лучче було б ось як далі попитати: я однак -бездітний, жінку маю добру, спасибі їй, то ось як чи не зробити б? Поїду я до Кам'янця та подам у перевод на вашу парафію. Воно все на одно вийде: зараз дадуть бумагу в семінарію, чи «не согласен» хто женитись з такими-то сиротами, бо на їх приход подається такий-то панотець? Якщо судилась доля, то озветься; а як ні, то честь ваша при вас: ніхто не скаже, що докучило дівувати — аж просяться заміж, та не беруть. Ти ж, сестро, знаєш мене: я тобі не стану в кривду. А коли дасть бог жениха послі, то вступлюсь. Так і просьбу подам. Вигода, — каже, — та з цього, що не сяде хто чужий, як не знайдеться охочого.

               

                Подумали-подумали, та й написали прошеніє, і о. Яким поїхав до Кам'янця.

               

                Не день, не два теліжився о. Яким, ніж забриніло перед ним Кам'янецьке кладбище, що стоїть верстви за півтори перед підварком — Польськими фільварками. Тепер вони, ті фільварки, подібні до людей, а тоді десь-не-десь дімок стояв, а то порожні місця були й заїхати нігде було. То о. Яким потяг прямо в город і остановивсь коло самої вітряної брами; звідсіль почав і діло робити.

               

                А з неділі вже й Петра. Тепер мали жати пани богослови, що сіяли та й сіяли; наступив останній екзамен — і вінець або конець. Богословія вже не ревла, не скакала, як другим часом, а кожен поважно ступав, як індик, натягаючи волосся, що на підгарлі повідпускали, і як джмілі гули: все баса говорили; хто говорив, а хто й мовчки дибав вздовж і поперек. Були й такі, що по кутках товкли свої «пенни» — тільки й чути: «вур-вур-вур». В других класах (філософії та реториці) кричали, скакали; а тут, як в казані кипіло, тільки крику не було, і чутко було, як чобітьми цокають, та ще й чоботи робились тоді на рипах. Це все женихи, і доходювали свої сюртуки тощо, щоб по жнивах надіти рясу і підрясник. Як входить письмоводитель — попович і семінариста — не бува в класі, а пише в правленії; зате має хату, харчі і скільки карбованців грішми. В письмоводителі вибирає сам уряд, зважаючи, хто добре пише; і хто в письмоводителі попав, то конче попом буде, хіба сам не схоче. Вони, як ніколи в класі не бувають, то й виходять на попа без всякої науки. В семінаріях вони чепурно зодягаються і народ все обтертий.

               

                Оттакий-то пан письмоводитель прийшов в богословію з папером в руці і дав гасло, щоб мовчали.

               

                — Цс! — засичали, хто завважив; а письмоводитель сказав:

               

                — Панове! хапатня! — І дав папір. Богослови самі добре знали, що з тим папером робити і письмоводитель тільки попрохав, щоб не покапали, та й пішов собі.

               

                Як всюди по школах, так і в духовних, і в самій богословії кожен має своє прізвище; і був там один, що його прозвали Малпою, швидкий та верткий, що й з-під ступіря викрутиться. Ця Малпа схопила той папірець у зуби та брик-брик по класу, і вискочила на стіл.

               

                Круг стола стовпилася вся богословія і почали: — «ну! читай!». Малпа і почала вичитувати, що там-то й там-то, в такім-то повіті, такого-то класа парафія Солодьки, єсть три дівчини: одна Марія, літ двадцять два.

               

                — Шш! — почали слухачі, — заматорівша во днех своїх! — Малпа пішла далі: — друга Орина, вісімнадцять літ.

               

                — Шш-ш! — почали знов.

               

                — Та чого ви шикаєте? ще ж молода! — хтось гукнув з гурту.

               

                — Шш-шш! — розійшлось по класу ще гірше. — А що має? шо має? читай! — Малпа: третя... третя, одинадцять літ.

               

                — Шш! — А що мають? — почали. — А Малпа: все хазяйство й грошей в приказі тисяча карбованців.

               

                — Якби всі за одною, можна б руки погріти! Давай лиш папір! — кричать зо всіх боків. А Малпа пішла вихилясом по класі. Піднявсь такий стук, наче сто коней біжить; сміх, нявк, регіт, біготня; бо знайшлись і хорти, й мисливці, й шпанці, й всяка птиця і звірина, а циган зануздав кобилу і ньокає; там ведмідь реве, — всього було.

               

                І таки Малпу спіймали, почали мняти, а вона княвчить. Другі тимчасом взяли той папір від неї і пішли до стола та й почали гукать: хто там близько, хто там близько, ходіть сюди!

               

                Обізвавсь Собальський:

               

                — Я! я близько! Я навіть бував у них.

               

                — А! Мелнику-голубчику! ходи ж сюди!

               

                — Ще й Ситник знає, — озвавсь Собальський.

               

                — Ситнику! Ситнику!— почали кричати, — де Ситник?

               

                — А чого ти, Чорногузе, хочеш? — озвавсь той, що Ситником прозивали.

               

                — Чи не маєш підситка доброго? продай.

               

                — Проси Струцького! — озвавсь він. Струцького прозивали Решітником.

               

                — Та ні! — озвавсь Решітник, — то треба справки навести! ходи сюди!

               

                Так зібрались всі, і почав насамперед Собальський:

               

                — Багатенькі, — каже, — нічого сказать; мати добра, менша Орися тож нічого; а Марія така, що ні слова по-нашому не скаже.

               

                — Ну, валяй її по-боку! — заговорив Кобилка.

               

                — Та вона таки й не піде за нашого брата. Насватувавсь якийсь київський, та вона, кажуть, такою чимерицею попоштувала, що чхатиме, доки не вмре: книшем назвала, розказують люди, а до самого й говорити не хотіла.

               

                — Та ця набік; а Орина?

               

                — Була нічого, а тепер, кажу вам, не знаю, — а Текля ще недоліток.

               

                — На ж тобі, пиши, а ми за тобою, — кажуть Собальському. Собальский взяв папір, крикнув на Німця, щоб дав каламар і думає: «я ж вам тепер віддячу: було не сміятись!» Та й черкнув первий: «согласен без взятия». Це значить, що згоджується взять парафію без панянки. Черкнув і відступився від стола. Тоді по колії підходили й другі, і кожен розписувавсь, та жоден не написав: «согласен со взятием», а всі — або «согласен без взятия», або просто «не согласен».

               

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4466
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4862
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4489

Пошук на сайті: