Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 31)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4137
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4537
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4178
               

                — Ходім же хоч чобіт пошукаємо, — каже Антосьо втихомирившись.

               

                — Це що іншого, — відказав Ковинський. Знялись і пішли. Що зосталось гороху, забрали по кишеням.

               

                Шукали-шукали того гною, шукали-шукали — нема, наче його й не було, і чобіт нема. На другий день Антосьо і в церкву не ходив, бо чоботи одні мав, і ті в гною пропадали. Після обід прийшов Ковинський, і знов пішли шукати; і все-таки не знайшли.

               

                — Що тут робити? —Антосьо зажурився. — І в клас завтра йти, й уроки вчити! — Та й аж заплакав.

               

                — Чого ти? — каже Ковинський.

               

                — Еге чого? а в чім до класа піду?

               

                — Не йди до класа, та ще й завтра будем шукати.

               

                — Чи можна ж?

               

                — Скажуть: «без сапогов».

               

                Успокоївсь Антосьо, і почали базікати. Ковинський все вичитував йому різні орації. Антосьо слухав, і собі щось розказував. Так і день минув. В понеділок пішли всі з кватири в клас, а Антосьо зостався — та такий радий-радий. Незабаром прийшов Ковинський босаки, і пішли чобіт шукати.

               

                — Ви чого босі? — пита Антосьо дорогою.

               

                — Не маю чобіт.

               

                — То й ви — «без сапогов»?

               

                — Да! — І потягли полем — та вже не гною шукати, а до криничок.

               

                — Куди ми йдемо? — заговорив Антосьо.

               

                — До криничок, — озвавсь Ковинський.

               

                — А чобіт шукати?

               

                — Як вернемось від криничок. — І потягли. Та де-то не вернулись! там і просиділи до самісінького обіду; говорили, різки плели, хльостали, плели верші з бруньок, — то час промайнув, що й не оглянулись. Пішли додому, як сонце стало серед неба, та Антосьо потяг дорогою, а Ковинський пашнями: навпростець, — каже, — піду.

               

                Дибав собі Антосьо, вихльостуючи різкою з жита, далі став, оглянувся; Ковинський, чуть видно, пішов долиною і щось ніс. Та Антосьо подумав, — мабуть горох; Ковинський, притягши додому, переліз через тин у садок, пішов на тік, постояв, подивився на всі боки і щось запорпав в ожеред, та й каже собі, йдучи до хати!

               

                — Ти попович, ти справиш собі, а мені де взяти?

               

                Та ще по вакаціях треба в Кам'янець за місцем, то не йти ж босака! А тебе ще не сключать цих вакацій, хіба маточники вичистять. Та виб'ють же добре, щоб з Ковинським не сходився! — І поскакав на одній нозі через подвір'я.

               

                — А що казав учитель? — питав Антосьо, як прийшли з класу.

               

                — Навіть не питався, — відказали йому.

               

                Так пройшов тиждень.

               

                Антосьо щодня слухав добрі орації від Ковинського і рад був, що познайомивсь; а то у тієї Волоської всі «приліжні» були, то й йому страху завдали. Про чоботи вже й думать забув; як сам Ковинський каже:

               

                — Ходім, чуєш, та пошукаєм чобіт.

               

                — Ходім! — каже Антосьо. І пішли.

               

                Зразу на той гній вийшли; а в долині салган.

               

                — О! — каже Ковинський, — ми й забули, що гній коло салгану.

               

                — Еге ж! озвавсь Антосьо. — Слава богу, —додав, — завтра піду вже в клас. — Та подивились: приміти стоять, а де були чоботи — тільки ямка. Затужив Антосьо, аж заплакав. Ковинський почав його вговоряти. А тут зараз і виполоч і заповідь цвіте.

               

                — Ходім, — каже Ковинський, — заповіді шукати! — І пішли витягати корінці, та такі різки поплели, що ну!

               

                — Оцею якби урвав! — каже Ковинський, простягаючи свою різку.

               

                — А цею? — Антосьо каже.

               

                — Та й твоя добра, але моя все лучча! — І почали хльостати. Там почали суниць шукати; і чоботи знов вилетіли з голови, й класи, й учення. Так і тиждень минув. Настала субота, прийшли старші і знов послали по горох. На цей раз пішов Антосьо з вискоком і вже не спіймався.

               

                Вже і черешні постигли, а Антосьо все «без сапогов», і все старші посилають його на промисли. Вже й звикся він, що в клас не ходить, і не вчиться, і вже не втікає в поле, а сидить дома. І Ковинський прийде, та й грають в «косточки», аж поки з класа не повиходять.

               

                Так раз сиділи вони та грались, як увіходять аж три второкласники.

               

                — Іди, Люборацький, в клас! прислав учитель. — В мене чобіт нема, — каже Антосьо.

               

                — Казав, щоб босого привести.

               

                — Чи йти? — пита Антосьо Ковинського.

               

                — Та не йди, — каже той, — будем лучче в косточки грати. А там що? не чув, як б'ють?

               

                — То й не піду.

               

                — Іди, дурний, — почали ті. — Що ти з собою думаєш?

               

                — А не будуть же бить?

               

Пошук на сайті: