Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 32)

                — Ні, — кажуть ті, — а як і виб'ють, то дадуть дві-три різки та й годі. Як не втечеш оце, то як смотритель приведе, так «на собранії» виб'ють. Тоді вже не обійдеться, як тридцятьма.

               

                — Чорт знає що! — говорив Ковинський, — не йди, не слухай!

               

                — Іди, йди, — кажуть ці, — бо будеш каятись. Не послухав Антосьо Ковинського, — пішов до класу. Чим довше йшов, чим ближче було, тим все біліший робився, а як увійшов у сінці, то як крейда став, і не йде.

               

                — Ну, ходім! — кажуть ті, що привели його.  Перехрестивсь Антосьо і пішов у клас.

               

                — Ты почему в класс не ходишь? — спитав учитель.

               

                — Нету сапогов, — відказав Антосьо тоненько.

               

                — А уроки знаешь? Антосьо мовчить.

               

                — Знаешь? говори! — гукнув учитель.

               

                — Не знаю, — відказав Антосьо чуть тільки чутно.

               

                — Ты же почему не выучил? Высечь!

               

                — Господин учитель! — закричав Антосьо, — я вже буду, ей-богу, буду!

               

                Та його не слухали. Відбув своє. Учитель і каже:

               

                — Стой там на коленях!

               

                Став Антосьо ще й на коліна, та й думає собі:

               

                — Щоб був знав, не прийшов би; хай би сключали, Ковинський же не боїться, що сключать. Як підходить учитель:

               

                — Люборацкий! — гука. Встав Антосьо.

               

                — Почему ты не учишься?

               

                Антосьо мовчить.

               

                — Ты же сирота?

               

                — Сирота, — відказав Антосьо.

               

                — Сирота и не учишься! на кого же ты надеешься?

               

                — Он с Ковинским в косточки играл, когда мы пришли к нему в квартиру, — сказали ті, що привели Антося.

               

                — Ты с Ковинским сошелся? Ты знаешь, что такое Ковинский?... Зараза!

               

                Як почав, як почав вговорювати, то Антосьо те згадав і заплакав. А в сінях чути: — гу! гу! — то б'ють.

               

                — Ковинського! Ковинського! — почали ученики.

               

                — Слышишь? — каже учитель.

               

                — Слышу, — відказав Антосьо.

               

                — То и тебе будет. Считай!

               

                Налічили і сорок, і п'ятдесят, і шістдесят.

               

                — Довольно! — хтось крикнув. І все стихло, тільки чути: о-го-го-го! о-го-го-го!

               

                — Считал? — питає учитель.

               

                — Шестьдесят, — каже Антосьо.

               

                — То и тебе будет, если не будешь учиться.

               

                — Буду! — каже Антосьо.

               

                — Смотри же! ступай на место! Антосьо сікнувся до первої парти, де попереду сидів, бо був п'ятим в первім розряді.

               

                — Куди? Куди? — заговорили ученики. — Твоє місце на Кавказі! — Кавказом звуть останні парти, де сидить «гебесня». Поки Антосьо чобіт шукав, написали нові списки і його знесли в третій розряд.

               

                Пішов Антосьо, понурившись, і сів та й думає:

               

                — Не буду ж я вчиться, коли мене тут засадили межи гебеси.

               

                Як виходили з класа, учитель наказав, хто поблизу живе коло Антося, щоб його мав на оці і конче привів у клас; то Антосьо прийшов і на другий день. «Спросив» його учитель, а він ні слова не знає; ні слова йому й не сказали, тільки вибили.

               

                Як цього тут натягали, Ковинський приходив до його станції: «дурак, — каже, — пішов у клас, коли ще не сховався». — На третій день Антося знов вибили, на четвертий знов. Так і щодень били до суботи. До суботи не бачився він із Ковинським, а тоді старші знов звели їх, — по черешні послали.

               

                — А що, — каже Ковинський, — як тобі здається, добре ходити в клас?

               

                — Та хай йому сто чортів!

               

                — Ото було мене слухати, а не «приліжних».

               

                — Вже не піду більше.

               

                — І добре зробиш!

               

                — А як сключать?

               

                — Та що? паламарем будеш, опісля вийдеш на дяка, там в стихар посвятять, там в диякона, а там і попом зроблять.

               

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4466
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4862
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4489

Пошук на сайті: