Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 34)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4453
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4852
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4472
                Так і зріс він ні до чого. Що в йому кипіло, зараз виявилось, як тільки «попромували» його в четвертий клас. Та до цього ще далеко було. Не було другого Ковинського, щоб стать вище Антося, то на друге літо вже він перед водив: ні горох, ні садок від його не виховались, бо мав уже цілу компанію; а сам був хлопець ручий і на всі вигадки митець. Дав бог дарования, та лиха доля лиху дорогу показала, то й пропадало воно над різними штуками. Ще торік він показав себе, як вели з горохом до смотрителя, а на цей рік нових штук наплатав, що й не нарозказуваться. Чого вже молдавани не придумували, а спіймать його жодним способом не могли. Та раз таки застукали на дереві — ще й не самого, а з компанією.

               

                — А ви сякі-такі! — закричав молдаван і вчепивсь до одного.

               

                — Ось-де я, дядечку! — заговорив Антосьо з яблуні. Йому аби тих вимотати, а сам викрутиться.

               

                Всі вже знали Антося й напосідались на його, та молдаван, пустивши того, кинувсь сюди:

               

                — От я тобі, — каже, — ти думаєш, що й мене здуриш, як других! Злазь, — каже, — злазь! . — Здійміть мене, то злізу, — озвавсь Антосьо.

               

                — Злазь, тобі кажу! — гукнув молдаван.

               

                — Здійміть, то злізу; а сам не можу, бо дуже об'ївся ваших яблук. Та славні ж вони у вас!

               

                Погукав той, погукав, та й лізе на дерево; а Антосьо все вище. Як побачив, що молдаван вже не скочить, бо високо виліз і в гілля вбрався, тоді сам по гілляці та до сливи, вчепивсь за верх і з'їхав на землю.

               

                — Бувайте здорові, дядьку! — каже. І лиш закурілось.

               

                — Бач! Га! отак одурити старого! — заговорив молдаван на яблуні. — Це чорт, не дитина! Дух святий зо мною! Кому б оце в голову прийшло?

               

                Так чоловік кметував, поглядаючи, а Антосьо ровом поза садками та в пашні; свиснув на братію, і пішли гуртом, виспівуючи.

               

                Любили старші Антося за його штуки, піддавали йому духу, а він і пішов та й пішов по слизькому: все тільки штуки витворяв, а в книжку і не дивився. Проте таки перейшов у третій клас. Був би він попас, та ось що трапилось: прислали нового учителя. На первий же клас він «спросив» Антося, а цей ні в зуб.

               

                — Аж мені встидно! — каже учитель. — Сідай та й не кажи нікому, що тебе «спрашували».

               

                Колупнуло Антося за серце, аж заплакав. З цього й почав учиться, і яблука занехаяв, і все. Тим-то й «попромували» його в третій клас.

               

                Тут було вже два учителі й наче один одного хотіли перейти в жестокості: той б'є, а той ще лучче. Та пройшов місяць — Антося не вибили, проходить і другий, а його не б'ють. І вчиться він, аж всі дивуються. Та нема такого, щоб не битим вийшов з духовних шкіл — не за одно, то за друге, або просто за те, що не битий, розтягнуть і дадуть, аж не присядеш.

               

                В духовних школах після обід, поки ще ходили, пишуть, було, «упражнєнія»; або з латинського чи грецького на московське перекладають, або з московського на латинське чи грецьке. І боже сохрани помилитись: в той день, як після обід писати, як роздаватимуть тетраді, набереш, як убогий в торбу. Латинським учителем був вже немолодий чоловік, Заторський звався; ходив «з бакенами» і сік, доки теплий. Його духу боялись ученики. От і принесли в понеділок латинські «упражнєнія», та не роздавали, а поставили на столі, щоб то суд видати.

               

                Опріч «упражнєній», там завдають на неділешній день писати «окупації»: що-небудь з книжки на одну неділю по-грецьки, чи по-латинськи, а в другу те ж саме по-московськи пишеться.

               

                Хто не бачив «окупацій», той не зна, що вони за штука; а це от що: з білого паперу зшивається тетрадь в лист і обрізуються «кантички», себто спідній край з-на два цалі, щоб тетрадь вийшла трохи що не квадратна; лінується її, і пишуть. Для «окупацій» особне й чорнило роблять — «лисньонце», як там звуть, себто лискуче таке, як дзеркало. І вже не пишеш, а печатаєш; і всіх святих спросиш до помочі, і самого бога, і кого знаєш на небі, щоб тільки добре написать. Бо як зле напишеш, або хоч і гарно, та помилишся, то вже прощайсь: в суботу як не заєць, то коні, так і присняться. То от і дадуть — та як зайця, то ще нічого, а вже як до коней дійшло, то й бог забув. Нещастя оті сни! кому присниться таке диво, то вже й плаче.

               

                — Чого ти плачеш? — питають.

               

                — Еге чого! коні снились! — відказує.

               

                І ніхто не подивує, що того плачеш, бо кожен зна, що віщує такий сон; бо й самому не раз таке снилось. Кажуть — не вір в сон! — Ніт, в сон треба вірити! — скаже кожен школяр. — Я вже, скаже, сам перевіривсь, що як сняться мідні гроші, або що яйце їси, або яблука, вишні, — то будуть бити. Ще це іноді віщує тільки сльози, що «в пилю дадуть», або на коліна поставлять; а вже як присниться заєць, або весілля, або коні, то таких дадуть гарячих!.. І вже зараз знати, кому таке снилось: як зварений іде в клас. Другий бідняка не видержить і втече з класу; то дивись — приведуть, і збудеться сон.

               

                Найчастіше сниться оце перед суботою, бо тоді, мовляв, «окупації» було роздають, або в понеділок, бо тоді «упражнєнія» приносять, а в неділю учитель має час перечитати.

               

                Лучилось так, що в суботу «окупації» Заторського роздавали й вибили Антося, що погано написав: боявся, трясся — то й не вдалось. В понеділок принесли «окупації» подавати. Як передзвонили «на места», понесли їх до учителя, як звичаєм бува; та незабаром і «окупації» назад. Тепер би подивитись на дітвору! На жодному не було свого образа: всі білі — аж зелені. Зараз кинулись до книжок, а найбільше кому коні тощо снилось.

               

                В класі тихо, що чути, як муха летить.

               

                В таку тишу в сінцях, чути, йде хтось. Один, кому ближче було, подививсь у двері крізь дірочку й вже лиш пальцем махнув та й сів. От двері хлопнули, і показавсь Заторський у своїй сірій шинелі з плисовим коміром. Загрукотало, що всі на ноги схопились, і один як дзвінок прочитав: «Царю небесний». Хто, кажуть, не був на морі, той не молився. Ніт! мабуть і моряки не моляться так щиро, як оця бідна дітвора. Єсть і такі, що, ввійшовши в клас, б'ють поклони, щоб господь помилував. А вже як читають «Царю небесний», то й перед смертю щиріше не помолишся.

               

                Прочитали молитву; учитель тільки кивнув. Це вже мали за знак, що сердитий, і примічали. Як же скаже він: «садитесь», то з душі як вітер повіє; як скаже: «сядьте», то трохи відійде, а не зовсім; як же тільки махне рукою, або головою кивне, то всі позавмирають. І оце лиш головою кивнув.

               

                — Горе ж нам! подумав кожен третьокласник, та жоден жодною міною цього не показав; всі повнурювались в книжку і нічичирк; щоб котрий або плечем здвигнув, абощо: як статуї сидять. А учитель походив по класі і до «цензора» («спекулатора»):

               

                — Есть розги?

               

                — Есть, — відказав той. В «спекулатори» назнача сам учитель кого ледачого та здорового. Цей уже не боїться, що битимуть, бо їх ніколи й не «спрашують»; і тільки й зна він, що різок наготовити. Вони в класі старшинують, і їм ніхто нічого, бо кожен боїться: ану ж, дума, розсердю, то відразу до самого серця добере! — На різки там складалися: кожен по шагу; а давали й побільше, щоб придобритись цензорові. Це звалось «кубана дать».

               

                Та «кубан» все одно, що й хабар; то його й перейменували: замість кубана стали давать «приїздного», то «від'їздного». І рідко такий знайдеться, щоб не дав, а ще рідше такий, щоб не старавсь підлизатись до цензора. І вони там голова в класі. Як зійдуться писати, то цензор ходить попід парти «ану мені перця, ану мені». І другий сам не має, чим писати, а йому віддасть. Або чорнила просить. Навіть «диктурою» не відмовишся. Щоб не розливалось чорнило, дітвора напиха бавовни в каламар.

               

Пошук на сайті: