Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 39)

                Взяв цей пляшку й почав лити тому саме в губу.

                — Брр-бр! — почав той — бррр! всемирний потоп! Гвалт! — і обернувся потилицею до гори й маца попід кровать: — Святий Миколаю! рятуй! — А той на потилицю ллє та й ллє.

                — Що ви робите! — почала хазяйка, — ото гарно! Й образи познімали! А! люде-люде! А поналипали! — ото! А той що робить? вже джмілів слуха? Гарно!

                — Молчать! молчать! — почав Антосьо, — я тут хозяин.

                — Такий мені хазяїн красний, що хазяйці й чарки випити не дав...

                — Є! є! ще вип'єте й дві.

                Через годину й хазяйка пристала до гурту, й всі разом співали. Та вже не тут, а полізли на горище, бо почала дітвора сходитись.

                Не раз отак пили вони та приспівували. А стара Люборацька раз збиралась до міста: треба було Орисі хутро справити, — ще й не справити, а верх набрати, бо блам (міх) був готовий з Масиного хутра. То вже для Масі що іншого — для неї треба було й блам купити й накриття, бо вона старша; а Орися менша, ще й в переробленім походить.

                Збиралась паніматка: й коні вже запряжені стояли коло порога, вже й пообідала на дорогу, — зовсім готово. тільки сісти. Коли до грошей, що в скрині були, а там щоб копійка!

                — Нещастя моє! — заголосила. — А хто ж тут так господарював? — Найперше до Масі вчепилась: — то ти, каже, вкрала? — Та ця не далась: зараз відгризлася. Потім до Орисі, — ця плаче, присягається: — нащо мені? — каже.

                — Чи не брала ти, дочко? — питає Теклі.

                — Ні, мамочко, їй-богу ні!

                — Не святі ж злізли з неба та гроші вкрали, — озвалась стара, — хто-небудь та взяв же їх!

                А плачу було та клопоту, — не доведи господи! На Антося ніхто й не подумав. Далі до ворожки вдалися. Ворожила вона, ворожила, та й каже: «таки з ваших хтось, та його нема дома: чорнявий, невисокий, ще молодий».

                — То чи не Антосьо? — каже Текля.

                — Де ж би таки Антосьо крав! — каже мати.

                Проте, подумавши, порадившись, запрягли коні та й поїхала до Крутих.

                П'ють четвертокласники, та кавуни їдять, та родзинки, та всякі ласощі; а Антосьо лиш погукує на менших: сбігай до міста! та бігай!» І цибухів накупив, і тютюну.

                Хазяйка догадувалась, що щось-то воно є, та не сміла сказати ні старшому в очі, ні смотрителеві, бо як неправда, то буде їй лихий світ. Як тут Люборацька — рум, як пить дало.

                — Що мій син тут поробляє? — питає.

                — П'є та гуляє, — відказала хазяйка.

                — А де його скриньочка?

                Показала хазяйка, — скриньочка стояла й не замкнена. Коли до неї, а там всього-навсього п'ятдесят карбованців.

                — Бідна ж моя головонька! — заголосила мати, — ото шатнув!

                — А скільки було? — питає хазяйка. Вже догадалась.

                — Та вже! скільки не було, а назад не вернеться. Як прийшов і Антосьо з класу. Напалась мати на його; лаяла-лаяла, а він і губи не роззявив. Аж напослідку каже:

                — Ото треба було справити мені сюртук.

                — А ти ж справив собі його?

                — Ніт, — відказав Антосьо, хлопнув дверми й вийшов.

                Так мати й поїхала, що він і не показавсь їй на очі.

                Бідна мати! виїжджаючи, ще просила хазяйку, щоб не розглашала: — своя праця, каже, своя й дитина. А як треба буде Антосьові грошей, то вже будьте ласкаві, каже, до п'яти карбованців не позичайте.

                Розсердився Антосьо, що мати крадені гроші одняла, й хоч присилали за ним підводу на різдво, не поїхав додому.

                — Що мій Антосьо там поробляє в чужині, — згадувала мати на багату кутю за столом, — чи має хоч хліба доволі?

                А Антосьо й вухом не вів: підцапивши гроші, порозпозичав, а після лиш відбирав та гайнував. І на великдень не поїхав. Та на цей раз мати вже не посилала підводи від себе, а просила о. духовника, як їхав за своїм, то щоб і Антося привіз. Та дарма, — Антосьо й не подумав їхати, а поїхав тільки сам духовниченко. Син сердився, що мати крадені гроші відібрала, а мати бідкалась, побивалась: і сорочечку синові, і грошенят, і маслиця, і медку — всього посилала, аби тільки брав духовник. А духовник був чоловік, яких рідко, то й набере для Антося повну бричку, що й сісти нігде було.

                — Чому додому не їздиш? — питають Антося камбраття вже перед другими вакаціями.

                — Як мені їздить на чужих? або й на своїй тарадайці? Як пришле мати коляску, то поїду.

                Люборацька й справді купила криту бричку на ресорах; вже сподівалась богослова, бо це курс кінчали, то готувала придане. Антосьо довідався, то дув на коляску.

                — Доки не пришле коляски, то — сучий син, коли поїду!

                — Та поїдеш ти й верхом, пішки коло палички, як стара матиме розум та нічого не пришле; або й пришле, як до других сиріт присилають, підводу з торбинкою на плечах, щоб дорогою не боявсь.

                — Та я не Люборацький, коли поїду, як не в колясі.

                Таку розмову вели четверті класники вже перед публічним екзаменом, перед «промоцією» в семінарію. Через день і списки прочитали, й Антося назначили в семінарію; кому й похвальний лист дали — такий розмальований та золочений, і Антосьові дали його.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Anatoly_svidnicky_luboracki.docx	305 Кб	4466
Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2	702 Кб	4862
Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf	5158 Кб	4489