Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 40)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4137
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4537
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4178
               

                Ідуть собі купами — то ніби семінаристи, то вже третьокласники, то четвертокласники; гуторять собі йдучи: як хто зодягнеться дома, бо вже в вищім класі буде; а семінаристи: як то гуляли б, якби не чортів екзамен в Кам'янці, що без його не пустять в семінарію. А попереду всіх їде віз-літерняк чорними волами.

               

                — То це до тебе коляса! — каже один Антосьові.

               

                — Може до тебе, то так; а до мене приїде четверня «лихих».

               

                Так сміючись, наздогнали й ту хуру. Аж вона і насправжки до Антося.

               

                — Ворочайсь додому! — гукнув Антосьо, — скажи, хай колясу пришлють.

               

                — Хай уже завтра, паничу, — озвавсь чоловік з воза, — хоч дайте волам відпочити.

               

                До вечора та через ніч Антосьо роздумав, що доведеться пішки йти, коли не поїде волами; то й намовив чоловіка:

               

                — Проси, каже, мене: я буцім буду не хотіти, а ти все проси; то я й поїду, буцімто твою волю вчиню. А за це тобі дорогою — знаєш!...

               

                Саме як зійшлося камбраття зо всієї «цеї магали», а хто і з тієї, щоб поглузувати з Антосьової коляски, як входить його хурман, кланяється чуть не в ноги, просить, молить:

               

                — Їдьте, паничу!

               

                — Та їдь уже, — кажуть камбраття. — Тут сорома жодного нема; хто знатиме дорогою, що то Люборацький іде, той самий, що на колясу засідав? А ти ще в сорочці їдь, то кожен подумає, що який шляхтюга в поле, або до млина. Ще й соломи наклади в драбини, то й поїдеш, як в колясі: ні стукне, ні гуркне.

               

                Трохи посперечавсь Антосьо та й каже:

               

                — Через вас, браття, тільки поїду та через просьбу цього чоловіка; а без цього — сучий син, що ні ногою з місця!

               

                На розпрощання поставили могоричу: той злотий, той два і зашуміло в голові. Почувши хміль, хлопці роз'ятрились — тільки б гуляти! та де в біса грошей взяти?

               

                Якби до кожного підвода була, то ще півбіди-лиха; а то лиш до Антося; а мати всього тільки карбованця прислала, щоб на дорогу було, а довги, на случай будуть, то просила духовника поплатить, як свого братиме з шкіл. Та Антосьо не задумався. Кинув оком на свій похвальний лист, що лежав на столі, і каже: «ось гроші!», схопив його в руки і аж головою струснув та й побіг з хати.

               

                — Куди ти? — гукають.

               

                — Пождіть минуточку, а я вернусь з могоричем. Не могло цим і в голову зміститись, як Антосьо через похвальний лист на гроші розживеться; а він потяг просто до Кромбера. Поздоровкавшись з купцем, як годиться, Антосьо почав:

               

                — Пані Орун! я в вас не раз грішми сипав, то ви вже знаєте, що я на копійку не жаден: маю, слава богу, не одну тисячу. Та ось що: перевели мене, бачите, в Кам'янець, то треба гульнути, а в мене, як на те ж, ось один карбованець в кишені. Цього мало й на закуску. Так будьте ласкаві, дайте мені вина на п'ять карбованців та ще й з десять карбованців грішми. Не сьогодня-завтра пришлють за мною підводу, то я вам віддам та ще й дам вторгувать; бо до мого сусіда приїхала підвода, то привіз звістку, що моя сестра віддається, і на вино мені гроші пришлють, щоб до Балти поїхати. Так я і в вас Балту знайду.

               

                — Хіба в Балті луччі вина, — почав купець, натягаючи пейси, — коли самі балтянські купці в мене вина беруть?

               

                — Та я це добре знаю, тим і кажу, що в вас Балту знайду.

               

                — Ще лучче, як Балту, бо вони беруть, що мені не годиться, — заговорив купець

               

                — То вчиніть же мою просьбу, —просить.

               

                — Гм, — подумав купець.

               

                — Коли ви може це або те, — бо яких людей в світі не буває, — то я вам дам свій білет в застав. А ви добре знаєте, що мені без білета з Крутих не виїжджати.

               

                — А покажіть той білет, — каже купець

               

                Антосьо вийняв з кишені похвальний лист, розвернув і дав.

               

                — А який же він мальований! — каже Кромбер. — Чого в вас такий мальований білет?

               

                — Бо це вже білет мені аж до Кам'янця, — озвавсь Антосьо, — з ним маю явитися перед самого архирея, а без його і в Кам'янець не пустять.

               

                — Ну! хай же він у мене полежить, а ми ходім до льоху.

               

                — Дайте, — озвавсь Антосьо, — я його заверну в що, бо знаєте, перед архирея з ним треба являтись, то щоб чистий був.

               

                — Та хіба я його дам дітям бавитись?

               

                — Та воно так, а все ж безпечніше.

               

                — І то правда, — озвавсь купець. — І вдвійзі завернули його в лист паперу. Кромбер заховав його в комоду, і пішли в льох. Тут Антосьо розпечатав одну пляшку вина і розпили, — каже: за мною хай буде.

               

                Через півгодини чи що у Пйотрової такий гомін піднявся, що куди-куди!

               

                Погуляли на прощання — добре погуляли! І Антосьо, паличкою вимахуючи, поважно пішов з компанією через місто, начеб «на ту магалу», ще й Кромберові що на рундуці ходив, вклонився, думаючи: «Оставайся здоров з похвальним листом, а я за якусь копійку з твоїх карбованчиків ще й на дорозі десь вип'ю за твоє здоров'я!» — Серце йому тьохкало, та аби за місто.

               

                Оттак ішов Антосьо, виштатуваний на останній ґудзик, а за ним тихою ступою чорні воли в возі, набитім соломою в драбини, і гейкав чоловік.

               

               

                               XII

               

                — А в нас, паничу, оце колись весілля буде, — заговорив хурман, під'їжджаючи під Солодьки.

               

                — Яке весілля? — питає Антосьо лежачи.

               

                — Та був архирей, то обіцяв прислать богослова.

Пошук на сайті: