Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 41)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4458
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4857
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4479

               

                — Як то?

               

                — Та так: був у церкві, панни під благословенство підійшли, він і питає: то це ваші сироти? — Це, — відказав благочинник. А о. духовник, кажуть би то й попросив, щоб жениха, мовляв, прислали; архирей, мовляв, і обіцяв.

               

                Антосьо слухав цю мову, а вона йому й голови не держалась: он по жнивах до Кам'янця на екзамен, то не до весілля.

               

                — О. Яким вже й не перевозяться, — заговорив далі чоловік.

               

                — А як же? — запитав Антосьо.

               

                — Та так. Доїжджають з тієї парафії. Кажуть би-то, подали прошеніє назад на своє місце.

               

                Справді, о. Яким як почув, що архирей обіцяв жениха, то й не став перетрясатись; а що перевіз — тут було, а решта й на тій парафії: що ж, — думав, — не встигну перевезтись, а там і вибирайся. І вже сидів, як горобець на колі, поки не зженуть.

               

                Настала перша пречиста. День був чудо що за хороший: сонечко гріло, легенький вітрець подихав, на небі ні хмариночки! Селом дівчата все в квітках та в білих-білющих вишиваних сорочках. Якби це в гетьманщині, то співи не вгавали б, а там цього немає: ходять, жартують, сміються, — здорові, то й веселі; хороші, то й щасливі.

               

                А в двірку паніматки Люборацької, як на похороні; тільки гуси кричать під порогом та чечуга реве. Іноді вийде дівчина-наймичка, «гиля!» крикне і побіжить через подвір'я. О. Яким ще з церкви не вийшов; Антосьо ходив по хаті та люльку курив; стара також у церкві була; а Мася з Орисею гиркались, — та каже: «тобі жениха пришле архирей», а та каже: «тобі».

               

                А селом невідомий іде, точка в точку коробейник: і на тім'ї йому розділено, і потилиця підголена, і в китаєвім ормяці, в личаках; через плечі, замість коробки, чамайдан висить невеличкий; борода тільки пухом поростала, а в руках палиця далеко довша за самого.

               

                Збіглась в гурт дітвора, хто був на вулиці, а хто й з дому вибіг.

               

                Мовчав він, то дітвора обісмілювалась, і підійшли до його ступнів з-на десять.

               

                — А где ваш поп живет? — поспитав він.

               

                — Он! он! — показала дітвора. Назустріч люди з церкви йшли, і кажуть.

               

                — Панотець у нас доїжджає; а живе на парафії вдовиця. Он і двірок! — показали. Невідомий потяг далі, а люди своєю дорогою.

               

                О. Яким тільки що відпуст прочитав, не вспів і поздоровкаться з попадею, як той чоловік суне через поріг; разів з-по десять перехрестивсь в обидва кутки та й питає, показуючи під грубу:

               

                — Чи можна чамайдан вон туда?

               

                — Можна, — озвавсь о. Яким. — А ти купуватимеш що, чи так звідкіль бог провадить?

               

                — Увидишь, — відказав він, розпрягаючись, гримнув чамайданом об землю і ногою підсунув у куток; застогнав і каже:

               

                — Теперь, бачка, позволь рекомендоваться.

               

                — Изволь, — озвавсь о. Яким.

               

                — Честь имею рекомендоваться. — Тульской духовной семинарии кончивший курс Тимоха, Егоров сын, Петропавловский.

               

                Глянув батюшка на свою жінку, а паніматка на свого чоловіка і ждуть, що далі буде.

               

                — Точно отрекомендовался, как єсть. — додав Тимоха, — не сомневайся, бачка!

               

                — Как же ты попал к нам? — пита о. Яким.

               

                — Владыка, значит, дядька мне, так я и прибыл. Он изволил послать меня сюда женихом. Вот те и билет...

               

                З цим словом вийняв папір із бриля і подає.

               

                — Эта деревня, ведь. Селедки зовется, — додав далі Тимоха.

               

                Не втерпіла попадя, зареготалась і пішла в валькир, як там звуть.

               

                — Ишь, баба! — каже Тимоха. — зубы скалит) — і додав: — У тебя ведь, бачка, девки-то есть?

               

                — Та єсть же.

               

                — Нутка выводи! Аль нету! дай одеться.

               

                — Изволь, одевайся! — озвавсь о. Яким, і дума собi, — що то з цього вийде?

               

                Сів Тимоха на помості і став розмотувать волоки; скинув личаки, далі ормяк, зоставсь в одній сорочці. Тоді до чамайдана, сюди-туди потяг ремінячча і вийняв чоботи та й взувся: за тим сюртук вийняв і решту вбрання; вдягнувшись, як належить, попросив гребінця. Дали йому гребінця. Як зовсім причепуривсь, тоді каже:

               

                —Ну! теперя что? брав молодец? Нічого собі, — озвавсь о. Яким.

               

                — Вестимо ничего! А девкам-то твоим полюблюсь?

               

                — Це вже побачимо.

               

                — Нутка показывай их и побачим. Мой дядя, владыка то-ись, изволил похвалить их — хороши, мол, бери, — говорит.

               

                Відхилив о. Яким двері в сіни і гукнув;

               

                — Ганно!... і ти, Мотре! ходіть сюди!

               

                — Вот и девки, — каже він Тимосі, як ті ввійшли.

               

                — Это ведь служанки-то?

               

                — Тебе ж девок нужно было?

               

Пошук на сайті: