Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 42)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4458
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4857
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4479
                — Нету! ты мне поповен покажи!

               

                — А то в нас панянки звуться!

               

                — Так панянков показывай! Всё одно — хлеб и пирог.

               

                Зареготали дівчата і пішли в пекарню, а о. Яким у валькир.

               

                — Гей! дівчата! — сказала паніматка, як ото пішла в валькир регочучись, — вона аж до сестрів прийшла. — Гей, дівчата! — каже, — прислав вам владика богослова!

               

                — С-с! — засичала Орися і закрила лице руками, а Мася байдуже.

               

                — То не для мене, — каже вона. — А гарний він? — запитала.

               

                — Такий гарний, що куди! — заговорила паніматка, — ось ідіть подивіться.

               

                Кинулись вони всі три — бо й Текля побігла — і дивляться в двері. Тимоха якраз личаки скидав.

               

                —Оце-о? — питає Мася.

               

                — Він самий, — відказала паніматка.

               

                — А хай же йому все зле та нехрещене!.. оце богослов?

               

                — Таже богослов!

               

                І почали кихкать всі чотири.

               

                — Це твій! — каже Маси Орисі.

               

                — Ні, це твій, бо ти старша, — озвалась Орися.

               

                — Ні, — показала паніматка на Теклю, — це її буде!

               

                — А хай він скрутиться! — озвалась ця, — це Масин! а я ще мала.

               

                — Ні, твій! — озвалась Мася, — а я за богослова не піду. — Засоромилась Текля і пішла, а ті регочуться. Як чують, о. Яким іде. Вони й шурнули далі, аже не потовпляться в двері.

               

                — Куди ви? куди? — заговорив панотець, — прибирайтеся-но та виходьте!

               

                — Що там таке? — заговорила стара, йдучи насупроти.

               

                — То архирей богослова прислав, — каже о. Яким.

               

                — Господи, слава тобі! — заговорила вона, хрестючись, і додала: — покійні татуньо було все кажуть нам: якби ви, діточки, в монастир пішли, то лучче б було: зійде син божий судити, то з чим перед його станете? От і я вам, діточки мої, раяла б у монахині. Що вам з того віддання? отак бідувати, як я? Та ще якби лиш це! А то смерть зближається, а я ніколи за тими клопотами не вспіла і богу щиро помолиться. Господи-господи! — закінчила, — не дурно покійні татуньо було розказують, що женські душі скакатимуть у пекло, як іскри з кременя від доброго кресала. Абож, дітлахи не допечуть? Проклинаєш, то й пробиваєш дорогу в пекло, та ще й на саме дно. Господи-господи, прости мене! — заговорила далі, звівши очі догори.

               

                Довго панянки не хотіли виходити, а найбільше Мася; та о. Яким як почав, як почав, що так не годиться, бо прогнівите владику, то вони й почали збиратись.

               

                — Я вийду до його, — каже Мася, — але чорта з'їсть, що за його вийду!

               

                — А я, думаєш, вийду за його? — каже Орися.

               

                — Он хто вийде — показала Мася на Теклю, — бо й мовчить, — каже.

               

                — Та хай він сказиться! — озвалась Текля. —Що вам таке сьогодні! — І знов вийшла собі.

               

                О. Якима вже не було тут, як панянки отак гуторили: він пішов до Тимохи. Паніматки також не було: вона понесла закуску, та там і зосталась. Тільки поприходили дівчата з пекарні — Ганна й Мотря.

               

                — То до жениха так прибираєтесь? — кажуть. — Бог зна що! От би й не виходили! — І почали приставлять, як він хрестився, як сідав, роззувався, прибирався — та аж покачуються від сміху. Ввійшов о. Яким.

               

                — Та годі вам, — каже, — виходьте вже котра; ато він почина вже сопіти.

               

                — А як зветься? — пита Мася.

               

                — Тимоха, Єгоров син.

               

                Аж душаться всі та пригадують.

               

                — Чому не Єгорка? — одна каже.

               

                — Та Єгорка єсть — Єгоров же син! Он чому не Афонька? — І почала рохкати... Тимоха тимчасом затирав печену курку, що на стіл подали.

               

                От вийшла Мася, що зоря зійшла. Само собою вона не думала вийти за жодного богослова, та за Тимоху й не кажи, а вийшла тільки, щоб вчинить волю о. Якима та не прогнівить владики.

               

                Тимоха сидів в кінці столу. Як вийшла Мася, вклонилась, чи присіла — все одно, він схопивсь, аж стіл загрукотав, і прибіг до неї; так дивиться в лице, так заглядає; провів очима аж до ніг і пішов навкруги обдивляться. Спочатку Мася оторопіла, хоч і витресувана була, а тепер відійшла, крутнулась і пішла з хати, зажурившись.

               

                — Brutal, — каже сама до себе і мало волосся не рве, що вийшла до його, та не кляне владики, ні! аж гілля гнеться!

               

                — Ничего себе, — каже Тимоха, — только такая тощая, да, как видно, гордая. А покажи-ка, бачка, другую. О. Яким вже розсердився. Та ба! Чолом муру не проб'єш! воля владики, як смерть — ні відпросишся, ні відмолишся!.. І пішов він по Орисю, а Тимоха став серед хати проти валькирових дверей, заклав руки за спину і жде.

               

                Вийшла Орися. Тимоха й цю обдививсь зо всіх боків, як кобилу на торзі.

               

                — Эта лучше! — каже. — А покажи-ка третью.

               

                Шурнула й Орися, тільки вітер повіяв.

Пошук на сайті: