Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 49)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4458
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4857
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4479
                — Ото! хіба ж ти не чесався?

               

                — Як би ні! чесався.

               

                — І до дзеркала?

               

                — Всеконечно, — озвавсь Антосьо і аж тоді догадався, куди діло йде: — а! — каже, — кабанчику! он ти куди стріляєш! — Та й поклав скрипку й кинувсь на його: — ти, — каже, — пережив свята, то я тебе в будень впораю. Давайте ножа, — гукнув, — будем кабана колоти! — І звернув басисту на кровать та й почав вертіти пальцем під пахву.

               

                — Ай! ай! — кричить той, сміючись, і ногами дрига.

               

                — Кричи: кві, — каже Антосьо, — то пустю.

               

                — Пусти, бо бас ногами розіб'ю!

               

                — Справді, бас в ногах! гамуйся, дурний! — заговорили другі.

               

                — Маєш щастя, що бас в ногах, — заговорив Антосьо, випустивши басисту, — а я б тобі дав! Завтра скликав би добрих людей, на душенину.

               

                — Що ж, братіку, — заговорив той, — хіба я винен, що по тобі Христос їздив? — Антосьо знов кинувсь на його, та той басом відгородився і гука: — бас! чуєш, бас!

               

                Тут відчинились двері і ввійшов один, другий, кому ближче було, і музики почали грати.

               

                Пішов гук по всій Палестині; хлоп'ята зачували і зібрались послухати. Час був хоча й не зовсім вільний, бо Антосьо трохи спізнився, що й «уроки» почались, та кому те зубріння не доїсть до живих печінок? Душа ж жива, тілька наче обмерзла, наче в шкарлупі, як курча в яйці; то вже хіба й не треба їй ульги? І зійшлося камбраття не менш десятка, а своїх було п'ять; та не було в голові, то в хаті тихо було. Десь-то хтось-то бренів в кутку, як джміль восени, а то все сиділи мовчки, й один тарабанив пальцями по столі; другий якусь книжку перевертав: який «урок»? — питався; третій сидів, похнюпившись, та придивлявсь на руки, що поклав на коліна, та позирав на других; той лежав та мовчки дивився на стелю. Були й такі, що стояли, один на другого спершись. Всі наче на ввесь світ сердились, наче в біду попались, що говори, а все за замком. Антосьо первий почав розмову:

               

                — Чому, панове, хоч не курите?

               

                — Та кат-ма тютюну! хіба свого даси, — озвавсь один.

               

                — Чому й не дати? — каже Антосьо і з цим словом поклав на столі капшук повен тютюну, гарно вишитий заволічкою по оксамиті.

               

                Все так і заворушилось. Той тільки не кидався, хто не вживав. Обступили стіл і задні переднім через голову несли, та кожен придивлявсь на тютюн, кожен ліпив куричку.

               

                — А доброго ти тютюну привіз! — каже один. — Дав би-сь мені зо жменю, коли багато маєш.

               

                — Чому й не дати, — озвавсь Антосьо. — Хоч мало маю, та й цим поділюся. — І дав жменю, аж крізь пальці тяглось.

               

                — О, спасибі, — каже той. — А я тут курив ось яку запридуху — подивись! — І показав чорний та темний тютюн, та ще й потертий, бо насипом його в кишені носив.

               

                — А нічогенький собі, — каже Антосьо, — хоч нюхай! — Другі тільки переглядались.

               

                Позакурювали, хто курив, і присіли до грубки, відіткавши каглу, аби, знаєте, диму на хаті не було; бо, на случай, набіжить який чорт, то біди не скараскаєшся. Курять ці, а хто не курив, капшук розглядали.

               

                — А це вже якась попівна удружила? — кажуть.

               

                — Може й так, — озвавсь Антосьо, осміхнувшись.

               

                — А чи й сама така, як її робота?

               

                — Хіба ви не знаєте, що я з поганою не зайду?

               

                — Бідний горобець! — каже басиста, а був богослов, — чого б я так високо літав! Тут і сяка-така кривобока коли б хоч подивилась, а він на луччих б'є!

               

                — Що? не вірите? — каже Антосьо. — Ось же й портрет її покажу вам. Поназдивитесь! — І почав ритись у зв'язці та в книжках; і справді вийняв картинку. — Дивіться, — каже.

               

                Кинулись дивитись, а тут двері відчинились і з'явилась випивка. Не до панянок тоді було, — дали місце чому другому. Навіть не додивились, що то картинка не мальована, а печатувана була.

               

                — А що? — каже Антосьо, впаковуючи свою панянку.

               

                — Нічого собі, — кажуть, коли це вона.

               

                — Та! їй-богу, та! — каже Антосьо. А цьому до правди, як людям до сонця.

               

                Антосьо любив почванитись і де треба було на свому поставити, то сочинить і забожиться. Так і тепер: взяв десь печатувану картинку і видає її за поличчя тієї дівчини, шо йому капшук дарувала, а капшук йому подарував якийсь панотець, а не панянка. Де ж цей взяв його, Антосьо не мав цікавості й запитати: подякував та в кишеню. Чого ж божиться? Антосьо знав, що гріх призивати ім'я боже всує, то знав як і божитись. Не казав сяк або так, а каже: «та». А яка? Та сама, та, на картині, що намальована, — не друга ж!

               

                Не кожному й по чарці стало, як пляшка й спорожніла.

               

                — Е, це вже негарно, — каже Антосьо, — люди добрі зійшлись та насухо повинні виходити, чи що? — й дав ще на око.

               

                — Та мало буде, — кажуть. Антосьо дав і ще на око.

               

                Поки принесли, то тут трощили все, чого понавозив Антосьо: кури, гуси, ковбаси. Навіть хліб їли з таким смаком, наче промолотились. Тимчасом і смерклось.

               

                За другим разом зашуміло в голові, то вже лиш подавай. І тут так сталось. Розворушилось заморене, і один гукнув:

               

                — Ану, панове, по шажку! — і підставив кашкет. І посипались гроші, та не шагами, а гривнями; другий і злотого викинув, і чвертку, а Антосьо півкарбованцем брязнув. Були й такі, що тільки плечима здвигали.

               

Пошук на сайті: