Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 50)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4462
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4859
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4484
                Тільки чи не пізно буде? — завважив один; а другий: — Та втік, не втік, а побігти можна. — А третій: — А поляки приповідають: "Кupic, nie kupic, a targowac wolno". Пішли по «православну» так собі на вдачу, — на щасливого долю, як то кажуть; а ті, що зостались, ждали не так горілки, як бажалось довідатись, чи встане шинкар, бо вже таки добре пізно було. А поки що курять та й курять; дим стовпом стоїть, а вони ще й підчадюють. І язик розв'язався, що гомонять, та й гомонять; вже й не грали, тільки гуртом співали й церковних і всяких. Ніхто про уряд і не згадає, а субінспектор уже в хаті — тільки придивляється. Далі один по одному і запримітили та хіп куричку з рота та в рукав, і стане, витягнеться.

               

                — Ти! ти, здається, курив? — каже «суб» Антосьові.

               

                — Хто? я курив? — озвавсь Антосьо, — та я зроду й в губу її не возьму; і сидіти не буду там де накурено...

               

                — А тут чого сидиш?

               

                — Бо це моя станція.

               

                — Ти ж кажеш, що не можеш сидіти, де накурено?

               

                — Бо й таки правда!

               

                — А хіба ж тут не накурено?

               

                — А вже ж ні.

               

                — А поглянь на хату! що це? не дим? Поглянь!

               

                — Та я вже дивився.

               

                — Що ж то? Дим? га?

               

                — Та дим же!

               

                — Ти ж кажеш, що тут не накурено?

               

                — Бо таки ні.

               

                — А звідкіль же дим узявся?

               

                — Сам накурився. З груби, значить, — додав Антосьо.

               

                — Чого ж тютюном чути? — каже суб.

               

                — О! — підхопив басиста. — Казав би й справді! Хіба ж тут тютюном чути? зовсім соломою, а ви кажете — тютюном.

               

                Субінспектор заживав табаку, так йому попід ніс хоч і квачем вози, то не почує.

               

                На мову басистого суб ні півслова, а причепивсь ізнов до Антося:

               

                — Дай люльку!

               

                — Яку? — питає Антосьо.

               

                — Яку маєш, — каже суб.

               

                — Панове! — заговорив басиста стиха. — Десь тут люлька нашого «крючка», дайте! Господин субінспектор покурять. — Поліз кларнетиста за люлькою в куток, а басиста взяв капшук з стола, затим і люльку в руки, і підносить субові з поклоном: — Ось, — каже, — покуріть, коли хочете.

               

                Суб тоді шарив у Антося по кишенях.

               

                — Та які в мене кишені? в мене — діри. — каже Антосьо.

               

                — Покажи ті діри! — І шурне рукою, та аж до коліна достане.

               

                Як ото піднесло басистого.

               

                — О! — гукнув суб і бере з рук та й подає старшому і каже: — запиши. Чиє то? — запитав у гурту.

               

                — Та тут канцелярський живе, так то його.

               

                — Врёшь! то твоё.

               

                — Ні, не моє. Я думав, що ви покурите, та й дав. Ви ж самі бачили, що ми так довго шукались за цим добром.

               

                — Запиши, старший! — гукнув суб, — що курили та ще й глузували; а розберемо послі.

               

                Тимчасом хто тут був з чужих, пробирались за двері, щоб звідсіль умкнути і таки бути дома, якби мав і до їх станцій забрести.

               

                — Хто там? хто то? — гукав урядник.

               

                — Хто ж його зна! мабуть, чи не вітер грюкає!

               

                — Я бачив, що людина.

               

                — Хто ж його зна! мабуть, чи не хазяїн забратого вами добра.

               

                Як і справді входить якийсь канцелярський. Поздоровкався, роздягнувся і до старшого:

               

                — Позвольте, — каже, — люльку!

               

                Віддав старший, а суб і питає:

               

                — То ваша-с?

               

                — Наша-с, — каже канцеляриста та й до старшого: — може й капшук взяли? Віддає старший і капшук.

               

                — І то ваше-с? — питає суб.

               

                — Наше-с, — каже той, і почав цибух продмухувати.

               

                — Не куріть тут, — шепче йому Антосьо, а на пів-голосу: — ви ж знаєте, що мене душить.

               

Пошук на сайті: