Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 6)

               

                — Як до його приступити? — питала вона сама себе. І здалась на божу волю: що, — дума, — робитиме цей панотець, то й я робитиму. А що вже син того панотця, то йшов білий, як глина. Не втікло це від гострого маминого ока. — Бідні діти, — думає вона, — не дарма мої татуньо покійні кажуть було, що будуть не ученики, а мученики; не учителі, а мучителі...

               

                Ступанка не довга була, східців шість, а там вправо ще ступанка в сінці, на два східці. Ступнів зо два зробивши сінцями, на ліву руку двері. Скільки тут молилося, зітхало! Скільки плакало, ридало! Нема того, щоб перелічив. Топтавсь і я тут... Здається, з меншим страхом ставали люди перед суд інквізиції, як отут. Душа, було, завмре, зовсім завмре, як муха восени. І землі під собою не чуєш, і світа перед собою не бачиш, тільки в вухах шумить та серце б'ється, як рибка на гачку. Вертаєшся, було, то наче ззаду чорт доганяє, — так помикаєш. Аж тоді трохи відійде на серці, як за ворота вийдеш та оглянешся, що нема нікого за тобою.

               

                В цих сінцях панотець вийняв гребінь з кишені, розчесався, обтер чоботи полою, розчесав сина й узявсь рукою за клямку.

               

                — Чи ви вже готові? — пита Люборацької.

               

                — Пождіть, чи не забула-м чого, — відказала вона.

               

                І стали вдвойзі, позадумувались. Діти стояли, як повкопувані; ще Антосьо не так, а що той, то як стовп — щоб поворухнувся!

               

                — А що? ходімо! — заговорив далі панотець.

               

                — То й ходім, — відказала Люборацька. Пригладив той коси, бороду, вуса; глянув на свій вузлик, що ніс смотрителеві, глянув в руку на гроші. Люборацька те ж зробила, і двері, тихо відчинившись, ще більш страху завдали. Чого б, бачся? Та вже хто його зна — чого, а чогось страшно, що й не сказати. Довго стояли «родителі», нім вийшов «єго високоблагородіє»; і кашляли і відкашлювались, — все коло порога; гомін чути, а самого нема та й нема. Як ось відчинились двері з другої кімнати і вийшов смотритель — стрижений, голений; ніс йому карлючкою, а очі світяться, як у кота, — здається, от і кинеться, як кіт на мишу. Вийшов і став. Поклонились панотець і паніматка.

               

                — Здравствуйте! — заговорив він, пишно дивлячись, як панотець і паніматка на столі вив'язували калачі і вино; далі панотець підійшов до його:

               

                — Мое вам нижайшее почтение! — каже. — І взялись за руки. Тут і щезло те, що в панотця в жмені.

               

                Те ж зробила і Люборацька.

               

                — Ваш сын первый раз? — пита Люборацької смотритель.

               

                — Так єсть, ваше високоблагородіє, — відказала вона.

               

                — А умеет он читать?

               

                — Каже мій піп, що вміє, а я неписьменна. В церкві читав, сама чула-м.

               

                — А ну, мальчик, прочитай нам что-нибудь, — заговорив смотритель до Антося і взяв книжку з стола.

               

                — Вот это, — каже.

               

                Куди як оторопів Антосьо!.. Господи, — в душі молилась паніматка, — допоможи ж йому!

               

                Та книжка була псалтир гражданського друку. Антосьо вмів лиш по-церковному і то читав на наське, а не на московське, то й почав: блажен муж ко-то-рый не хо-дыш по пуши...

               

                — Того стоило б попушить, кто тебя учил читать! — тукнув смотритель. — А кто он таков? Кто учил тебя читать? — запитав далі.

               

                — Га? — озвавсь Антосьо.

               

                — Питають, дурнику, хто тебе вчив читати, підхопила мати. — Кажи: татко.

               

                — Татко, — за мамою сказав Антосьо.

               

                — Мій старий сам його вчив, — додала Люборацька.

               

                — А сам-то он где учился?

               

                — Ми люди старосвітські. В школах мій старий не бував; так, коло дому навчився.

               

                — Так и видно, — заговорив смотритель, — не так бы дитё читало. Его бы стоило попушить, чтобы не брался, коли не способен. А где вы остановились?

               

                — Ще нігде, — каже Люборацька.

               

                — Ну, так ступайте к Волоской.

               

                Ввесь оцей час панотець стояв коло порога з сином.

               

                — А вы где? — пита смотритель.

               

                — У Волоской, думаю, — озвався панотець, — если будет ваша милость позволить.

               

                — Хорошо! — І пішов собі назад, звідкіль вийшов, а ці і собі пішли.

               

                — Що то за Волоська? — спитала Люборацька панотця, як уже вийшли з того підземелля.

               

                — Та то вдова, дячиха.

               

                — Тут якась вже вербувала мене до себе й сказала, щоб до Волоської питатись, — чи не вона це буде?

               

                — Та сама, — підхопив попович, — другої Волоської нема.

               

                — Як там у неї — добре стояти?

               

                — Ні, — каже попович, — я вже рік там, а нічого доброго нема.

               

                — Чого ж так смотритель за нею? — пита паніматка.

               

                — Платить, — каже панотець.

               

                — Та ще й доносить, — додав його син, — іноді ще й підбреше. То смотритель й любить її.

               

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4466
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4862
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4489

Пошук на сайті: