Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 54)

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Anatoly_svidnicky_luboracki.docx	305 Кб	4137
Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2	702 Кб	4537
Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf	5158 Кб	4178

                —Тут, — каже, —йому місце: — коло серця самого.

                Незабаром знявсь додому.

                Вийшов панотець на рундук, вийшла паніматка на рундук, а Галя потягла до воріт.

                — Може б сюди через садок східніше, — каже панотець. Антосьо глянув на Галю, а вона каже:

                — От я вас проведу. Ходім! — І пішли. Садок був давній та здоровий; німеччина до його не досягала, то й густий був. І пішли собі небожата стежечкою. Як вийшли, що вже Антосьо й сам дорогу знайде, почали прощатись.

                — А!.. Анно! Анно! — почав Антосьо, — якби ви знали, щоб я вам сказав на прощання!..

                — А що?

                — Багацько дечого, — озвавсь він, потрясши головою й око пришкуливши.

                — Та кажіть, бо нема часу чекати, скажуть: чого так довго не вертались?..

                А тут і почав батько гукати: — Галю, Галю!

                — О! кличуть, — заговорила дівчина. — Бувайте здорові! — Антосьо схопив її за руку і поцілував — щиро поцілував, а вона тільки глянула на його і пустилась садком.

                — Почекайте, панно Анно! — заговорив Антосьо.

                Стала дівчина, хлопець підійшов і, мовби не хотячи, цмок її в лице.

                — Що це ви робите? — каже дівчина.

                — Нічого, ангел мій, нічого! — І обняв її і поцілував в самі губи, і вона його, тільки мовби самі губи цілували, а вона мовби й не хотіла. Зажарилась небога після цього і рушила садком, як птах летить. А Антосьо подибав своєю дорогою. Галя ж бігла та долонями лице холодила, що горіло, як жар, і серденько так тріпочеться, й так гарно на душі, м'якесенько; а він дибав, похитуючись, і в саморадощах насвистував «Ты душа ль моя»...

                Мовби й садок не так зеленів для Галі, і півні не так почали співати, мовби і собаки не так загавкали в Кукілівці після Антося — без його для Галі наче другий світ почавсь, і все на йому споганіло.

                Йдучи додому, Антосьо видумав молитву до пресвятої богородиці. В ній пом'янувши се-те, просив пресвяту діву: «Моли сина твоего й бога нашого, та подасть мі руку Галі!». Цю молитву приточив Антосьо до всіх відомих і там то щиро кожен раз прочитував! Та мало, що рано й ввечері, ще й на день разів по сорок читав, і вночі, аби прокинувсь та спам'ятав, то вже: «Моли сина» та й «моли сина»...

                Так от якби сьогодня видумав хлопець молитву, а завтра вже й на Кам'янець виїздити. Напекли, насмажили йому всячини, й покотив сіромаха, моликаючи. Через скілька день опинився в Кам'янці; вже й грав і все, як і перше було. А Галя вийде собі на те місце, де прощались, і думає — не надумається: що там мій філософ поробляє, мій сокіл ясний? чи жив-здоров, чи нездужає? а чи може вже й у гробі краса моя нев'януща, сонце моє незахіднеє?.. І стисне її за серце від таких думок. Защемить, бідненьке, заб'ється, і ні в кого порадоньки попрохати, лиш сльози — та божа роса — сполощуть його трохи, й все пройде, мовби не туга на серці, а полова поналипала. А від милого жодної чутки немає — ні вітер не навіє, ні птах не принесе. А листи? Семінаристи не пишуть листів до панянок, бо раз, що товариство очі викололо б тим письмом, а друге — уряд... Цей очі живцем виклював би. Та й те не абищо, що ще не певна річ, то її батько, якби постеріг, то було б бідній сорок святих і Юра, аж попадалась шкура.

                Та не все ж дівчина й сумувала! Іноді придумувала, як то вона, голову схиливши, та спустивши очі, йтиме до шлюбу з Антосьом, уже «кончившим», і як в церкві стоятиме, а піп — ще й не простий, а благочинник — і поспитає на дверях: «любіші, Анно, сего Антонія, єго же зріші перед собою?» — «Люблю», відкажу я, — думає собі Галя, — та відкажу так тонесенько та тихесенько, і головку схилю набік, нібито я не люблю, а справді — то люблю-люблю! І так скоса глипну на його, та й знов очі в землю. А там заспівають нам: «жена твоя»... і вичитають: «да боится своего мужа»... На цім спинить свої думки, і серце, що так тріпоталось, аж розпливалось, наче захолоне, замовкне і тільки — тьох! тьох!.. Нащо б боятись? — подумає дівчина, — та така божа воля! — додасть, зітхнувши, і піде до хати сама, або й покличуть її, а там ще й голову намилять: — чого сидиш, посидільнице? чому не стаєш до діла, неробітнице? А хліб їси, бодай тебе це та те їло!.. Коли б який хоч кривий та сліпий — аби взяв тебе з-перед очей... — «Возьме мене мій Антосьо, — подумає дівчина й зітхне до бога, — вкороти, господи, цих чотири роки на чотири дні, щоб мені вирватись з цієї фурдиги!» Так молилась Галя, бо Антосьо був тільки філософ.

                               IV

                Збоку дивлячись, подумаєш, що філософ бог зна який пан, — і через губу не плюне; а в класі, то й на колінах стоїть, і не знати, що з ним уряд витворяє. Найгірше гонять за люльку: вже як спіймуть, що курив, то наберешся! А курять мало не всі. І Антосьо не курив, а жер її. Ще ж поки капшука від Галі не мав, то хоч у класі не курив, а тепер і в класі почав: ні на минутку не міг розлучитись з дорогим подарком, а через те й з люлькою. На станції ж мав з довгим цибухом, що як сидить за столом, то вона йому аж серед хати кільця пускає; а в клас носив таку цупечку, що з кулака тільки пипка виходить, аби в губу взяти. І смокче, бувало, сам, присівши до груби, й других частує, поставивши в сінях на варті одного, щоб дав гасло, як ітиме інспектор. Філософія в цім ділі тільки сміливості додала Антосьові. Тепер Антосьо вже жив сам собі, — вчив дітей у одного підпанка. Дзиґарів у його кат-мав, то вгадує було пору по прохожих: як ідуть семінаристи в клас, то й йому пора. Як же йдуть городяни та бурса, то ще рано; як ідуть з Польських Фільварків, то вже пізно; а саме пора, як ідуть з Палестини. Оттак, було, розпізнає собі Антосьо й, аби встав, чи протре очі, чи ні, зараз до вікна. І оце так зробив. Та дивиться, а улицею тільки їмосці та єгомосці, а семінариста й зазором не видати. Вчора в гостині був, грали, сидів допізна там, а то ще й дома довго не міг заснути; то подумав, що заспав, і аж в душі йому похолонуло: — ото, думає собі, наробив! — і хапаючись, невмиваний, одягнувся, забрав записки та й шурнув до класа, навіть не покуривши. Мете хлопець, аж підскакує, щоб хутче було, та оглядається, мов крадеться від собак; прийшов під класи — тихо! — Ото! — думає,—вже й професор у класі... Поправився під дверми. подивився крізь двері в дірочку — нікого не видко; ще раз подивився — не видко. Тоді оглянувсь, чи нема інспектора, й взявсь за ручку, щоб двері відчинити, й разом серце так занило, наче хто тонкою ниткою перев'язав або волосінню. Та виявилось, що ще рано: в класі ні душі живої.

                — Ф-ф-ф! — подув Антосьо, наче страх видував, склав все на парту, а патристику взяв, і крісло з-за стола, поклав його боком перед грубою, перед вогнем — бо ще топилось, — сів та й почав товкти отців четвертого століття. А в грубі жар-жар, аж любо оком зглянути: то сам вугіль щирозлотий міниться, вишкиряється, моргає, як кролик вусами; то синій полумінь червонястий біга, хлипа, никає по грубці; то підскочить, то присяде, то знов вигулькне, й знов нема — точка в точку, як дитина в траві, лиш не чути «куку». А тепло аж проситься в душу — тим щиріше, що вікна геть позамуровувало.

                Товче хлопець і люлечку вийма з-за халяви; продув, набив, поклав жарину та й пихкає та все товче, аж лунає. Зачитавшись, закурившись та на вогонь задивившись, і не почув неборак, як двері відчинились. Аж тоді підвів голову, як хтось взяв за плечі ззаду й заговорив разом:

                — Цссс! светик ты мой! что ты это делаешь?

                I цього задосить, щоб пізнати, що то інспектор. Антосьо хотів піднятись, та той каже: — Сиди, сиди! продолжай!

                Опустивсь Любораченко на кріселко і сам не знає, що з ним діється, тільки серце як не вискочить.

                — Что ж ты сидишь? кури! — каже інспектор. — Я увижу, как ты навострился. — І очі йому світяться несказанною радістю. Нічого робити! Антосьо й почав, як кашина, що торкнули, й смокче, хоч воно вже й не до смаку йому було.

                —  Хорошо! Хорошо! — каже інспектор, — а как тебя звать?

                — Люборацький, — каже Антосьо.