Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 65)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4458
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4857
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4480
                — Плач, синку! плач та молися, бо Орися й без сповіді вмерла!

               

                — О господи! Чи ж в таку годину виїхав, чи що! — каже Антосьо, й смокче ту бідну куричку, а сльози йому аж на жилетку течуть.

               

                — Отой собака... — хотіла щось говорити стара, та Фоня виглянув у двері. — Ходи до мене, сирітко! — почала вона.

               

                Ввійшов Фоня

               

                — А хто це? — питає вона його, показуючи на Aнтося.

               

                — Дядя, — озвавсь хлопець.

               

                — А мама де?

               

                — Татко вбили пляшкою.

               

                — А татко де?

               

                — Повезли у фурдигу.

               

                — А й ти такий будеш, як твій татко?

               

                — Ні.

               

                — А який же?

               

                Не відказав хлопець, а став пручатись, — пустіти мене, пустіть!..

               

                Пустила баба внука, то він й побіг, тільки дверми стукнув.

               

                Антосьо сидів, як камінний; сльози йому так і позасихали на лиці й куричка в руці погасла.

               

                — Отаке-то з Тимохою! — почала мати.

               

                — Я вже знаю, — озвавсь Антосьо, — за що ж це?

               

                — Наробив такого в церкві, що аж запечатувана стоїть вона, покійниця, і почала на його гримати — а громада перед тим уже подала на його бумагу. От він і почав: «то й ти на мене! то й ти на мене!» А саме сів їсти. То як стояла на столі зелена пляшка — та ще давня, що й в комин не розіб'ється... — що то давнина!.. Так, кажу, він схопив ту пляшку в руки та так і пустив в Орисю та й попав їй позавуш: зігнулась нещаслива на своє лихо. Як упала вона, то вже й не встала...

               

                — Гаразд! — відказав Антосьо. — Тепер і я скажу, як Мася: oto wam popowiczy!..

               

                — Так, сину, так! — підхопила стара, аж піднявшись з стільця.

               

                — Згадав я Масю... Де вона?

               

                — І чутки нема... Розказує молодиця, що в них служила, що вона почала туркати свому чоловікові: кинь та й кинь це місце, а шукай собі другого де, дальше від мого роду. Мені, каже, соромно й признатись до його... От Кулинський і розлічивсь з паном Росолинським, спродався й поїхав, а куди — то бог його зна.

               

                — І це гаразд! — озвавсь Антосьо. — Отак-то наші пішли!.. А на Теклю ніхто не насватується?

               

                — Був якийсь Робусинський...

               

                — Робусинський! — скрикнув Антосьо...

               

                — Та боже вас сохрани й в хату його пускати! Це таке ледащо, що й не сказати: гірш Тимохи буде!

               

                Стара аж перехрестилась: — хай минає, — каже. Тоді вже стара докінчила, як увійшла Текля і маляр за нею.

               

                — Як же приход? — питає Антосьо.

               

                — Я думала, що ти займеш, або за Теклею почислять.

               

                — Мені ще рано; ще списків не читали. Подавайте прошения, щоб за Теклею почислили, бо виженуть з хати.

               

                — Хто сміє?

               

                — Еге! Наїдуть оцінщики, оцінять і викидають.

               

                — От тобі й радість! То пиши хутче та подавай. Не їй, то тобі достанеться, а не кому чужому. Бо справді, як ще виженуть, то пропащий світ.

               

                — А виженуть, виженуть! Тепер таке «постановлєніє» вийшло, щоб причт у громадських хатах жив.

               

                — Отам до тримонного! Як в шинку, що з села й мастільниці й все... Добре покійні татуньо розказували, ще то й твій тато покійний це знав.... Кажуть було обидва, що духовне владєніє прийдет во ізмождєніе...

               

                — Що ж, паничу, — треба мені їхати... — почав візник, прийшовши до хати.

               

                Відправивши його, Антосьо ліг спочити по дорозі, а ті пішли по хазяйству, а маляр розклав каміння та й пішов до шинку й вернувсь аж увечері — мокрий, хоч викрути... Ліг спочити Антосьо, та не спалося йому.

               

                — Що за лукавий світ! — думав він, — що за темний люд! Хоч би на те вже зважали, коли ні на що не хочуть, що бог жінку сотворив після чоловіка, то вона, значить, і старша. Почав же господь творіння з багна, від неживого перейшов на живе, від черв'яка до скотини, і там до чоловіка, а закінчив Євою, найкращим створінням. Адам, чоловік, старший був за все, а Єва й за Адама, за свого чоловіка, старша. Чоловік для жінки, як дерево для птиці, земля для трави, вода для риби: тим, щоб було де жити; цій, щоб було за ким жити... Чи й з мене, моя Галочко, вийде такий же азіат?.. О, ні! Я знаю, що то жінка... Ти в мене будеш щаслива. Шануватиму тебе, як око в голові, зірочко моя ясна!.. — і зітхнув, полежав щось без думок, а там і знов почав. —А пастирі які! Боже милосердний! Насмішники, а не пастирі... От як я вийду на попа, то зараз школу заведу, учитиму дітей, стоятиму за громаду перед паном, перед судом, перед царем... Заїдять? То що? Христос дав нам взір собою, я послідую йому. На що вони зважають?.. «Образ будьте стаду» — їм говориться, а вони «безобразіє» стаду. І самі, як стадо яке: тільки їдять, та множаться... Та й стадо не так, бо хоч купи держиться, а вони — розполохане стадо, та не овець безсловесних, а свиней... Господи мій, господи! невже ж і я такий буду?.. Не дай мені загинути; я буду добрим попом!

               

                Само собою, коли починається думати, то сон уже не возьме. І Антосьо покачався-покачався та й устав і почав на скрипці голосити — так голосити, що й камінний заплакав би. А він побілів та пожовк, губи йому посиніли й тільки дрижать, а пальці так і літають. То соловейком защебече, то засвище, то затьохкає, то так зайойкоче, що сльози самі ллються, мовби там під лобом хто мокре клоччя здушить... Скрипка так і говорить, аж вимовляє. Не час, не годину розмовляв неборак на своїм струменті; не дві, й не три слухали його та слізьми заливалися мати з Теклею, а далі й годі сказав: поклав скрипку на стіл і почав ходити вздовж і поперек та тільки зітхає. Як чує — хлипають у другій хаті. Він і виглянув, а то мати та Текля.

Пошук на сайті: