Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4272
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4679
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4302
                Шатнула дітвора по кутках, знайшли журнал; старший сам «ноту» зняв і положив на столі. Тимчасом і свічку засвітили й поставили на столі. По всьому один взяв ноту й повісив собі на шию та й став; а старший взяв журнал і чита на обгортці: «Журнал для записывания поведения учеников в квартире Волоской. Поручается квартирному старшему Андрею Заболоцкому»... Та й перевернув обгортку. Там скільки графок: в одній ставиться число, в другій записується «кто куда отлучался и зачем», в третій — «скоро ли возвратился», в четвертій — «кто шумел», — сюди вписують й «кто мужичил». П'ята графка зоставляеться для начальника, — над нею надписано: «отметка г. инспектора». — Все це перечитав старший, і всі стояли мовчки. Як перечитали й всіх, хто був записаний в журнал, і яку покуту виніс, тоді зняли ноту з шиї і поставили на стіл, над його розіп'яли журнал і запалили. Горить журнал, шмалиться нота, тліють мотузки, а школа співає «вічная пам'ять». По всесожженію старший ліг, а дітвора почала тузатись, кому ноту закинути. Кожен хотів услужить їй, відомстить за своє.

               

                — На двір «шаліти!»—гукнув старший. Та хто вийшов, а хто й не послухав: вже було після екзамену, то всі власті і обов'язаності ні до чого. Як надійшла й хазяйка.

               

                — Чого б волочитись? — загримів старший. — Тут їсти — аж кишки болять, а вони пішли!

               

                — Як і не піти? якби-м не пішла, то так би-сьте і пороз'їжджались; а пішла, то чорта з'їсте — не білет возьмете.

               

                — Не возьму? — заговорив старший гнівно, — та я вам хату рознесу, як не дадуть мені білета через вас.

               

                — Та я вже бачила таких мудрагелів! От лиш не мовчіть, то як піду до смотрителя, то так іжицю спише, що й не присядете!..

               

                — А ну-ну! чи не розвалю хати! — Більш не було часу говорити, бо дали на стіл. Тільки вхопились за ложки, як загрукотало попід вікна.

               

                — Підвода до когось! — заговорили всі, і кожен подумав: може до мене.

               

                Як входить чоловік і дає письмо старшому.

               

                — До мене! до мене! — почав старший і, лігши поперек кроваті — головою до стола, почав зо всієї сили гуркотіть в стіну ногами та гукати: — «Ґвалт, розкіш!»

               

                І обід йому відлетів.

               

                — А «огірків» нема? — спитав, переставши грюкать.

               

                — Є! — відказав хурман.

               

                — А ягід?

               

                — І ягоди є.

               

                — Давай сюди. Сюди ягід і огірків! — гукнув він і знов почав виробляти ногами.

               

                — Та що ви робите оце? — заговорила Волоська.

               

                — Молчать, хозяйка! — озвався він; а тимчасом хурман вніс мішок з огірками і горщик з ягодами. — Пішла робота поза вуха.

               

                Хай же старший молотить, а ми подивимось на двір, чи не їде друга підвода.

               

                Як то ні? — їде до Антося. Не вспів він вийти проти підводи, хоч і збирався. Той тільки ходить, до кого довго не їде. Або сам, або в компанії з ким, кому по одній дорозі їхати, виходять школярі далеко за місто підводу стрічати. Кожен проїжджаючий — все то підвода, думають вони, subaqua (Sub під, aqua вода — разом підвода — subaqua). І скільки суму, як ні, та скільки ж радості, як потрапить на свою! Всю компанію забере з собою й везе до міста. Як лучиться, що потомляться, то раді й чужій підводі: посідають всі й везуть тому радість. Подивились би ви, яким огнем горять очі того дитяти, що каже камбратові: «тобі підводу привів; сідай! Їдь!» І мало не плаче, що в самого нема цього щастя.

               

                — Люборацький! підвода до тебе! — хтось гукнув. Аж затрясся малюк на цю звістку, аж побілів і на хвилинку наче прикипів до місця, наче його хто бливом приварив, та тільки ж на хвилинку. Далі як схопиться, то наче його припік ззаду... І двері не відчиняв, самі наче відчинились; тільки долоні палали, що вгрівся ними з розмахом, як летів на двір. Приїхав староста Солодківський — само собою церковний: другого старости там і не знають, хіба на сватанню. Як сонечко зайшло, то Люборацький вже далеко був від Крутих: так виїхав, що не дав і коням гаразд перепочити. Не задержала його Волоської скарга, бо Люборацькі були чесні люди: як вмовились, так и сповнили. А декотрі довго тупкали, нім прийнялась вона ждати до після жнив, і то положивши по золотому з карбованця проценту за місяць.

               

                На другий день Антосьо обідав в Боршаді, а на полудень поспів додому. Дарма праця виписувать те, що діялось в Антосьовім молодім серці, як під'їжджав він до свого села: от-от, от-от — і дома буде! Одна верста зосталась і здавалась йому милею; і та година, що пропала на переїзд тієї верстви, довша була за ввесь рік. Це не те, що зимою: з-під кожуха й носа не виставити! Це було літечко, і Антосьо на кожну стебелинку приглядавсь, їдучи проміж пашень. А пшениця шелестіла, цвіли волошки, і цвірчали коники в пашні. Як дихне вітрець, то все поле загойдається, захвилюється. Місцями й женці біліли, і копи вже стояли, а більш того, що п'ятки. Ось і знакомі жнуть, сторцюють снопи — божу благодать. Де-де на стерні і будяк стояв сиротою: обжали сіромаху, зоставсь один і начеб озирався, де ті колоски, що з ними розмовляли; начеб сумував за ними, кивав червоними квітками-головками на всі боки: один я, один зостався сіромаха! Повіє вітер, замете снігом, коли ще яка товарина не зломить, не вкоротить віку. — По другій горі чорногуз дибав, коники ловив, а з долини церква виказувалась в садку, як горіх, з гранки, і рябіли хатки. То Солодьки.

               

                Ще від самого рання сестри виглядали Антося, і здалеку його побачили, як сидить-хитається на тій бричці, що стояла під коморою, що невидимкою її прозвали, і здорово вміла торохтіти. Повибігали назустріч, повилазили на бричку, — такі раді!.. звичайно — діти; ще нічого не вміли, тільки любити; ще нічого не знали, тільки брат сестру, а сестра брата, а всі разом — отця-неньку... Щастя-щастя! Та що не минає?.. А вік-як маків цвіт...

               

                Першим словом Антосьо поспитав, чи є баштан.

               

                — Єсть, — кажуть, — вже й курінь постановили, і діда найняли. І кавуни є, і дині, — вже як голова завбільшки.

               

                Він любив баштана стерегти, то найперше й запитав про його, тоді вже про батька.

               

                — Чи татко дома?

               

                — Дома, — кажуть, — а мамуня в пасіці.

               

                За цим словом треба було злазити, бо вже стали перед порогом. Не ївши, не пивши, кинувсь Антосьо на баштан, і Орися з ним пішла; пішла б і Мася, та нікого було дома зоставити.

               

                О. Гервасій спав й не чув, що Антосьо приїхав, і там-то здивувався, як він прийшов з матір'ю додому.

               

                — А де ти взявся? — каже.

               

                Антосьо нічого не відказав, тільки осміхнувся і став, нагнувсь, не дививсь на батька.

               

                — Та подивись-бо на мене, — каже тато. — І узяв його під бороду та й підняв голову, як і на різдво. Як і тоді, голова подалась, а очі все в землю дивились: не смів поглянуть на батька, — скоро привчили!

               

                — Та який же ти мізерний став, — каже тато, — ще гірше, як на різдво.

               

Пошук на сайті: