Бандурист – Маркіян Шашкевич

БАНДУРИСТ





[Уривок з піснетвора „Перекинчик бісурманський\"]





ПІСЕНЬКА 1



Бувало, весною, як ліс розів'ється



І чистими птичок гукне голосами,



Дуброва, як дівка, в цвітя прибереться,



Пчілка задзвонить лугами, полями,



Стадами весело заграє долина,



А в ріці рибонька аж носить водою,



З пісеньков із поля вертає дівчина,



Плугатар за плугом з довгою думою;



Бувало, весною, як голуб сивенький,



Із оком ясненьким, як око святого,



Під полов бандурка, в устах пісень много,



Щороку приходить Соловій старенький.



А всі го за батька рідненького мали:



Старії і діти, молодці й дівчата,



Як батька з дороги, всі єго вітали,



У селі му кожда своя була хата.



Бо й годен був того! Бувало, з'явиться,



Мов сонце на небі, заспіва, заграє,



То всякий веселий, о журбі й не сниться,



Бо ж то й нема пісні, як сей заспіває.



Заведе довгими думку голосами,



З-під могил, казав би-сь, холодочком віє,



Стиха поговорить з батьками-князями,



Старі молодніють, бо й сам молодніє.



Або ж і дівчатам коли заспіває,



Тьохкають серденька, бо він відгадає,



Що із миленькими говорять дівчата.



Дівча спаленіє, спустить оченята,



Зиркне по миленькім, очами питає:



«Де він придивився?.. Як він добре знає!..»



За тоє всякому припав до серденька,



Як до голубонька голубка сивенька,



За тоє го всюди звали Соловієм.



Пісні ж бо то, пісні! Таких ми не вмієм!..















ПІСЕНЬКА 2



Як гомін по лісі, звістка несесь мила:



«Іде Соловій наш! Нові несе пісні,



Пісні нечувані і думки незвісні!»



Радість у серденьку всякому зацвіла.



І вийшли назустріч, і ждали на мості.



Підходить, склонились, згомоніли: «Гості!»



До села проводять; всякого вітає,



О щастю, здоров'ю, родині питає.







* * *







Чого ж то у лузі головку склонила,



Відав, тучу чує березочка біла?



Чого ж то півець наш, чого він сумує?..



Видко, що з тяжкою журбою несеться,



Бо око стемніло, тяжко серце б'ється,



А на личку смуток — чи нещастя чує?



Йде селом, бувало, весело і сміло,



З хаткою, з деревцем кождим розмовляє,

Вдарить у бандурку, здрібненька заграє



Козачка чи шумку, аж згадати мило!..



А нині, як не той: клонить волос сивий



На грудь піснословну, журиться, сумує,



Мовчки поступає, пісеньку не дзвонить,



З дітьми ся не бавить — чи лихо віщує?



Чи жаль тисне серце за другом миленьким,



Може, за сестрою, за братом рідненьким?



Чи, може, ідучи з далекой дороги,



Ходом утомився і примучив ноги?



Не змучив він ноги, ходом не втомився,



Вчуєте, пташечки, чого зажурився.















ПІСЕНЬКА 3



Присів на царинці; молодь обступила,



Як цвіточку пчоли, а старшина сіла.



І вийняв бандурку, і обтер полою,



І став ї строїти, і повів рукою



По струнах злегенька; струни згаморили.



Півець розуміє, бо з ним говорили;



Вже літ сорок і два їх бесіду знає.



І вдарив сильнійше і скорше тручає.



І стали гриміти та бескидським громом,



І стали шуміти та степовим шумом;



То знов заскипіли, як води старого



Отця Славутиці, бо о нім думає



Півець і мислію честь єму співає.



То знов злебеділи, як би галич много,



Стадами злетівши, чисте поле вкрили.



То знова злегенька, стиха гомоніли,



Мов згадка літ давніх і минувшой долі,



Щораз то тихше і тихше бриніли,



Розлетілись за півця думкою по полі,



А накінець зглохли — зовсім заніміли.





[1840 — 1842]

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: