Відьма – Тарас Шевченко

То й спущу його на його.

Отоді, проклятий!..

Ні, не спущу. Сама його

Загризу… Чи чуєш?

Одружимось, моє серце,

Я й досі дівую.

А сина вже оженила,

А дочка й так буде.

Лазитиме попідтинню,

Поки найдуть люди

Неживою. Чи ти бачив?

Там такий хороший

Мій син Іван… Ух, холодно!

Позич мені грошей,

Намиста доброго куплю.

Та й тебе повішу,

А сама піду додому…

Дивись, миша, миша

Несе у Київ мишенят.

Не донесеш, утопиш десь,

Або пан одніме,

Чи я найду моїх діток,

Чи так і загину? –

Та й замовкла, мов заснула.

Цигани вставали,

Розбирали шатро своє,

В дорогу рушали.

Та й рушили. Пішли степом.

І вона, небога

Безталанна, встала мовчки,

І нібито богу

Нишком собі помолилась,

Та й пошкандибала

За циганами. І тихо,

Тихенько співала:

"Кажуть люди, що суд буде,

А суду не буде.

Бо вже мене осудили

На сім світі люди".

Із-за Дністра пішли цигани

І на Волинь і на Украйну.

За селом село минали,

В городи ходили,

І марою за собою

Приблуду водили.

І співала й танцювала,

Не пила й не їла…

Неначе смерть, з циганами

По селах ходила.

Потім разом схаменулась,

Стала їсти й пити,

І ховатись за шатрами,

І богу молитись.

Щось таке їй поробила

Стара Маріула.

Якимсь зіллям напувала,

То воно й минулось.

Потім її стала вчити

І лікарювати:

Які трави, що од чого,

І де їх шукати,

Як сушити, як варити…

Всьому, всьому вчила

Маріула, а та вчилась

Та, богу молилась.

Минуло літо, уже й друге

І третє настало.

Уже прийшли в Україну…

Жаль їй чогось стало.

Поклонилась Маріулі

За науку в ноги,

Попрощалась з циганами,

Помолилась богу;

Та й пішла собі, небога,

На свою країну.

– Вернусь, каже, хоч погляну

На дочку, на сина. –

Не довелось. Пан вернувся,

Покинув Наталю

В Московщині. А ти її

За Дністром шукала.

Сина Йвана молодого

Оддали в солдати,

За те, що ти не навчила

Панів шанувати.

До кого ж ти прихилишся?

Нікого немає!..

До людей хились, небого,

Люди привітають.

Пан, вернувшись, занедужав,

Стогне, пропадає. –

А вона набрала зілля

Та й пішла в палати

Лічить його, помагати,

А не проклинати.

Не помогла болящому,

Бо не допустили…

А як умер, то за його

Богу помолилась.

І жила. собі святою,

Дівчат научала,

Щоб з панами не кохались,

Людей не цурались.

– А то бог вас покарає,

А ще гірше люди;

Люди горді, неправедні,

Своїм судом судять. –

Отак вона научала.

Болящих лічила.

А з убогим остатньою

Крихтою ділилась.

Люди добрі і розумні

Добре її знали,

А все-таки покриткою

І Відьмою звали.

[Седнев 1847 березня 7]

[Нижній Новгород 1858 березня 6.]

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: