— Хто там, мамо? — спитав із глибини жіночий голос. Вони увійшли в кімнату, пахло тут старим житлом, за столом, під лампочкою, сиділа молода жінка й читала, розклавши лікті по цераті. Вона звела від книги великі тихі очі, і ті очі раптом затремтіли, сполучаючись із його. Вони вдивлялися одне в одного з якоюсь пожадливою тугою і радістю, з жадобою, яка виключає прицінки і розважки, — їм не треба було великих церемоній та обряду, щоб упізнати одне одного, в обох у них загорівся один вогонь і відразу ж їх сполучив. Сотні тонких невидимих ниток протяглися навзаєм від нього до неї і навпаки; чим більше дивилися вони, тим близькішали й ріднішали. Збоку стояла і стежила за цим чудодійством висока, вже майже стара жінка, кілька кришталиків заіскріло в її очах, а вони дивилися одне на одного й дивилися. Не було ніякої сили розвести їм ті погляди, обом здавалося, що досить їм те учинити, і зникне навіки ця чудова ілюзія, цей неправдоподібний та короткочасний сон. Олександра Панасівна відчула це й метнулася за стільцем.
— Сідай, чого стоїш! — сказала, але Хлопець мав інше на думці.
— Вибачте, Олександре Панасівно, — сказав він, і вона вразилася, як тихо й гарно засвітилися його очі. — Чи не будете ви проти, коли я заберу у вас дочку?
Вона не встигла нічого відповісти, бо вони, і дочка, і цей пришелець, знову з'єдналися поглядами. Тоді повернувся він до дверей, а дочка її покірно встала, щоб покірно піти за ним — було це так само, як і тоді, коли він водив її дертися разом із ним по крутосхилах. Олександра Панасівна вже й рота розкрила, аби щось сказати, але той пришелець повернувся в дверях і приязно попрощав її, тож змушена вона була тільки й відповісти на його прощання.
— Я, може, затримаюся, — сказала на відході дочка, і мати раптом усвідомила, що зовсім не знає цієї дівчини — зовсім вже легко й просто покидає вона її хату. Була це вже не її дівчина, а чиясь, і той, чия вона була, вже виходив, переступаючи поріг. Переступила так само поріг і дочка, — тихий смуток ліг на серце Олександрі Панасівни, адже покидала її хату остання дитина. Глуха тиша задзвеніла раптом навколо неї, коли заплеснулися за тими двома двері, і сльози непрошено бризнули на обличчя — все це так раптово відбулося! Сіла на стілець, який приготувала для гостя, і здивовано роздивилася по хаті. Була та порожня, і сиділа коло Олександри Панасівни на такому ж стільці, як і в неї, така ж жінка, як і вона, позіхала в рукав і мала зморщене обличчя, а очі напівпригашені — і звалася та жінка Самота.
6
Вони стояли на залитому місяцем березі, бо ще й досі не надивилися одне на одного; вже не співали дівчата і не бовваніла наподалець, обійнявшись, закохана пара. Не плив і човен із силуетами, і не пливли тіні через міст — були вони самі на тому березі, побіля них гравсь у воді й безгучно плескався місяць, а зорі густо й роздольне висипали на небо. Оте небесне зерно розбухало й проростало, завтра заросте воно голубими хащами — дивно й сумно їм було дивитися у вічі одне одному, зорі кільчилися й кришилися вже в їхніх очах. Отже кожне око їхнє — це було небо й небо, сполучене в одне; все відбувалось у тих небах, як у інших, макроскопічних, все сполучалося і так само скрешувалося. Зв'язувалися вони могутніми струменями, ще трохи, й вони перестануть належати собі — за плечима в кожного стояла Самотність, довга на багато років, і вони мимохіть озиралися на неї" надто довго із нею жили.
— Чому ти не писав? — з мукою в голосі спитала Неоніла.
— Хіба нам щось перешкоджає?
Тоді вперше старша дочка Олександри Панасівни заплакала. Впустилася тут-таки на траву й губила в ту траву сльози — їх набралося за ці роки хтозна й скільки! Зрошувалася від тих сліз земля, бо це були щирі, а може, й щасливі сльози; вона тут-таки, в його ногах, маліла й маліла, наче розтоплювалася, — треба було їй виплакати той біль, якого накопичилось у грудях цілі соляні гори. Він стояв коло неї, трохи розставивши ноги і заклавши руки в кишені. Не хотів перешкоджати її плачу, адже мала вона на те право, тож терпляче перечікував, доки позбудеться вона своєї туги.
— Чому ти не писав? — знову спитала вона і звела на нього очі.
I побачила вона камінне лице з міцно заплющеними очима, широку, важкувату постать, що потужно стояла на землі. Зрештою, розплющилися його очі, і сприйняла вона його погляд: чорний та гарячий, в якому клубилося й палахкотіло стільки світла й сили! Побачила його стиснуті вуста і зрозуміла раптом: прийшов він до неї, виступивши з якихось не зовсім збагненних сфер — він завжди відходитиме від неї і зникатиме в тих сферах. В його серці, зрозуміла Неоніла, вона буде тільки гостем, це тільки їй судилося заповнити ним своє серце до решти, їй стало соромно, що вона тратить час, що виставляє перед ним свою знесилу і кволість; вона пізнала під ту хвилю й іншу істину: це він приходитиме з'являти перед нею свою знесилу, а сили його вона, може, й не уздрить. Через те вона звелася із землі і витерла сльози.
— Я вже перестала була тебе виглядати, — сказала просто. — Зрештою, чи так уже треба віддаватися дитячим обітницям?
Подивилася на нього і раптом кинулася беззастережно йому на шию, бо вже побачила його знесилу, ту знесилу, задля якої і сходилися вони докупи.
7
Тим часом там, на горі, Оксана переступила поріг материної кімнати. На обличчі її застигла рішучість, а губи стали зовсім тонкі, так стиснулися.
Галя сиділа в бабчиному фотелі, тримаючи в руках книжку, а коли рипнули двері, подивилася на дочку з-поза окулярів.
— Я тобі не заваджу? — спитала Оксана, проходячи й сідаючи навпроти.
— А я й не читаю, — сказала Галя. — Сиджу, й рядки тікають з очей.
— Цей твій синок…
— Він розтривожив у мені вулика, — запосміхалася Галя. — Колись ніяк не могла уявити його дорослим. Отак ми його й кликали: Хлопець і Хлопець! Був як вихор, і годі було втримати його на одному місці.
— Говориш про це з таким захопленням…
— Таж він мені син, — гордо сказала Галя. — I чому б я не мала говорити про нього із захопленням?
— А мене він дратує, — Оксана сплела на коліні тонкі пальці. — Вибач, мамо, але його запах, манери, ця дурноверха люлька, оці накази!
— Так і знала, що це тобі дошкулить, — засміялася Галя.
— Ну. певно, дошкулить! — спалахнула Оксана. — Тоді, біля столу, він поставився до мене, як до служниці чи офіціантки.
— А ти не хотіла б бути служницею чи офіціанткою?
— Як ти могла подумати таке, мамо? — з обуренням сказала Оксана. — Не бажаю нікому в житті прислуговувати. Тоді, за столом, я хотіла тільки полегшити роботу тобі.
— Прислуговувати — це і є полегшувати комусь роботу, — всміхнулася Галя. — А взагалі, мені сумно, що ти так кипиш. Рідний брат, і до того ж єдиний…
— Що мені до того, що він мій брат? — загарячкувала Оксана. — Коли він віявся, щось значило для мене: є він чи нема? Брат щось значить, коли ростеш разом, а коли з'являється отакий птах перелітний і наказує приносити йому воду!… Я б такому залюбки показала на двері…
Вона аж розчервонілася, так розпалилася. Вуста її тремтіли, очі зокругліли, пальці сплітались і розплітались на коліні, і вся вона була як нічний метелик, що б'ється об шибу, за якою горить вогонь.
— Ти сказала оце зараз щось погане, — мовила зимно Галя. — Може, ти й не усвідомлюєш цього, але це таки щось негарне. — Він має більше права на цей дім і на мене — він мій перший!…
— Але він твій незаконний! — сказала дівчина і загонисто звела брови.
— Як ти сказала? — зморщившись, перепитала Галя. I щось, певне, лихе з'явилось у її обличчі, бо Оксана раптом зів'яла й опустила погляд.
— Вибач, — пробурмотіла вона. — Я не повинна тебе ображати. Але цей чоловік… господи, як він мене роздратував. Я не зможу жити з ним під одним дахом!