— Ох, не зарані, хлопчику, не зарані. Серце в мене — як зіпсутий мотор у машині. Вже так зіпсутий, що його не полагодиш.
Марія Яківна зирнула на нього крізь кришталики сліз і на вуста в неї лягла добра й гарна всмішка. Вона встала, важко спираючись на палицю, й кивнула, щоб він ішов за нею. Ледь рухала ногами, налягаючи на ціпок.
— Бачиш, я ледве вже соваюсь. Найтяжче мені з тими сходами.
На сходах він узяв її під руку, і вона сперлася на нього. Рука її була дивовижно холодна.
— А ти надовго приїхав до матері? — спитала тихо, коли підіймалися вони сходами.
— Гадаю, назавжди.
— Казала мені Галя про тебе й Неонілу. Це правда?
— За тиждень ми розписуємося.
— Вітаю тебе. То славна дівчина. Вона до мене частенько забігає і, спасибі їй, допомагає. Причепурить мені хату, що й на серці веселіше. Твоя мати й сестра теж мені допомагають. Таку маєш славну сестру!
Хлопець згадав піддертого носика й гордовито стиснуті вуста. Було йому трохи дивно.
— Я рада, що ти зійшовся з Неонілою, — сказала стара, віддихуючись на веранді.
Так само стояв тут стіл, і так само плелися кручені паничі. Біля столу стояло лозове крісло. Дивне бажання охопило раптом Хлопця: повабило його до того столу й крісла незборним потягом. Внизу стелилися дахи й подвір'я.
— Отут він любив сидіти, — перехопила його погляд стара. — Я нічого тут не порушую…
Вони зайшли в кімнату. Була вона й справді напрочуд чистенька, пофарбована підлога ляскотіла, доріжки на ній були рівні й наче випрасувані, на вікнах світліли білісінькі гардини.
— Підлогу фарбувала твоя сестра. Рік тому. Таке воно невгомонне, те дівча!…
— Мені здалося, вона трохи занозиста, — не витерпів Хлопець.
— Що ти кажеш? — щиро здивувалася Марія Яківна. — Я того за нею не помітила.
Вона підійшла до шафи, відчинила й вийняла звідти загорнутий у повощений папір пакунок.
— Так менше курявою припадають, — сказала розгортаючи.
Папір сухо й легко шарудів, а Хлопець аж очима прикипів до тих зошитів. Були вони грубі, оправлені в шкіру, пожовтілі на зрізах, на одному із них красувалася велика зіркаста клякса. П'ять зшитків, покладених один на одний, лежали перед ним, наче сокровенний скарб.
— Оце те, — сказала Марія Яківна, — на що поклав він своє життя.
17
Дженджурик ходив по горі туди й сюди, тліла в його вустах сигарета, синій димок вивсь угору, і дженджурик примружував від диму ліве око. Його наваксовані туфлі аж сяяли, сірий костюм сидів бездоганно, погляд пострілював навсібіч, аж доки уздрів Оксану. Підіймалась угору із набитою пакунками авоською, і він миттю опинився біля неї, простягнувши руку.
— Чи не дозволите пособити?
Але Оксана не звернула на нього уваги. Йшла холодна й спокійна, а він заскакував до неї чи з одного, чи з другого боку. Говорив про чудові місця, в яких вона живе, про те, що його знову привабило сюди, й просив, щоб вона не проганяла його звідсіля. Сказав, що снилася вона йому сьогодні і що дивну тугу відчув він, коли прокинувся, — Оксана йшла нерухома й спокійна, на дженджурика вона й оком не кинула, хоч той аж зі шкури ліз, аби зазирнути їй у вічі. Зрештою, на самій горі він зробив паузу, щоб передихнути. Оксана повернула до нього піддертого носика і спитала крізь щільно стиснені губи:
— Ви сказали все?
— Ні, ні, — заквапився дженджурик. — Можете, звісно, трактувати мене за нахабу, але мені так хочеться, щоб ви поставилися до мене прихильніше. Ваш холод убиває мене, і мені так прикро стає на серці! Коли дозволите, — сказав дженджурик, — прийміть від мене оце, і я більше ніколи вам не з'явлюсь на очі.
Дивно змахнув руками, як фокусник, і в пальцях його виросла розкішна червона троянда, така свіжа, що краплинки роси ніжно тремтіли на її пелюстках.
Оксана подивилася на цю троянду, і в її очах на мент загорівся теплий промінець. Але вона не взяла троянди.
— Подаруйте її якійсь своїй ровесниці, — сказала зимно й рушила далі.
Він протяг до неї руки з трояндою, але вона не побачила того молитовного жесту. Знову прискочив до неї і, забігаючи чи з того, чи з того боку, засипав її улесливими й лагідними словами. Ті слова вже починали крапати в Оксанину душу, як гарячі іскри, і вона знову змушена була зібратися на силі, щоб не піддатися тому шаленому чару. Носик її так само гордо стримів доверху, а вуста були стиснуті. Вона гримнула перед носом у дженджурика хвірткою так, що ледве не розтрощила йому лоба. Він запосміхався там, за хвірткою, їй у спину, і було в тій усмішці більше смутку, ніж кохання. В руці обвисла вже зовсім обстрьопана троянда, а блискучо-чорні туфлі покрилися легеньким нальотом куряви. Дженджурик подивився на ту куряву з жахом, вихопив із кишені носовичка і почав обмахувати ним взуття. В цей момент озирнулася Оксана, і глумлива посмішка розцвіла в неї на вустах; пальцями вона зробила вушка й помахала ними. Дженджурик там, за хвірткою, почервонів, як піон, очі його стали зовсім крихітні, й Оксана відчула, як уколов її той погляд, наче голки. Але була вона від дженджурика далеко, тому склала губи дудочкою й несподівано для себе засвистіла ту мелодію, якою так сильно надокучав їй брат.
Цю мелодію почув через відчинене вікно і Хлопець. Він визирнув, випустивши широчезний клубень диму, і був у тому димі як чорнокнижник, що чаклує.
— У тебе непоганий слух, сестро! — гукнув він і послав їй повітряний поцілунок.
Оксана розсердилася на себе за те невдатне своє мавпування, розсердилася й на брата, що так недотепно це підкреслив, а ще більше розсердилася вона на дженджурика, який і досі стояв за хвірткою і погляд якого палав непогамованою печаллю.
18
У той вечір, коли Хлопець дістав до рук заповітні зошити, він не пішов до Неоніли, бігцем попередивши її про те, і вона знайшла нарешті час на хвильку заскочити до Марії Яківни.
— Так давно у вас не була, — сказала ніяково, заходячи у хвіртку, — вже й сором мене пече.
Марія Яківна сиділа на приступці ганку, підмостивши під себе витерту козину шкуру.
— Вітаю тебе, дитино, — сказала вона якнайтепліше. — Мабуть, дуже була зайнята?
— Ой, дуже, Маріє Яківно! — заполум'яніла Неоніла. — Воно на мене як сніг звалилося.
— Чи ж ти щаслива?
Неоніла спинилася серед подвір'я й зацвіла промовисто всмішкою.
— Ну й чудово, дитино, — сказала стара. — Я тут не була покинута, можеш не турбуватися. Через день приходила Оксана, і ми чудово вправлялися…
— Я зараз у вас приберу, — кинулася Неоніла.
— Та нічого, дитино, й прибирати, — засміялася Марія Яківна. — Та Оксана така невсипуща!… Але добре, що прийшла. Візьми он там, у сінях, стільця і сядь. Бачиш онде — небо пала!
Неоніла озирнулася: величезна заграва розкинулася над протилежною горою, небо блимотіло й мінилося. I, дивлячись на те небо, мимохіть перейнялася Неоніла спокоєм, яким дихало обличчя Марії Яківни.
— Мій покійний Iван, царство йому небесне, не пропускав жодного такого заходу. Знаєш, вони ніколи не бувають однакові!
Неоніла сіла на стільця півобертом до Марії Яківни, а півобертом до того палахкого неба.
— Сьогодні був у мене Твій, — сказала тим-таки притишено-теплим голосом Марія Яківна. — Так він мене схвилював: не бачила його десять років. Вони всі якісь дивно однакові, ці Шевчуки, і це по-справжньому вража. Багато маєш вільного часу?
— Цілий вечір, — сказала дзвінко Неоніла. — Прибіг такий захеканий: буде сьогодні страх як зайнятий!
— Це я йому Iванові зошити дала, — вона замовкла і якийсь мент пильно дивилася на Неонілу. — Добре, що ти завітала до мене, — повторила, — маю тут до вас одне діло… Хотіла виповісти йому, але якось язик не повернувся, дуже був він зацікавлений тими зошитами…
Небо навпроти них грало. Малинові смужки вливались у бузкові, які розчинялись у густо-червоному, натомість бриніли навдокіл оранжеві стяги. Кілька білих хмар вбирало в себе багрянець, наче губка воду, й раптом стали роздутло-червоними рибами. Марія Яківна дивилася на те небо і наче забула, про що хотіла тільки-но повісти.