— Кажіть, що маєте, тут, — буркнув він.
— Е-е, то не годиться! — швидко й лагідно затараторив сотник. — Так гостей не приймають! Гостей треба гостити, на те вони й гості. Але коли не хочеш, хе-хе, твоя справа! Я прийшов до вас сотником і хочу тримати з усіма добрий лад. Коли не хочеш, хе-хе, запросити мене, то запрошую тебе я. Підемо у шинок, хе-хе, посидимо, побалакаємо, перехилимо чарку-другу, як ведеться в добрих людей…
Подивився на Iвана очікувально, а той знову побачив тхора. Але згадалася його дорога сюди й мед, який дав йому стільки солодкої радості!
Iшли дорогою, і на них звідусіль ззиралися, бо видовище й справді було кумедне: попереду ступав дрібненький сотник, а позаду, мов прив'язаний на мотуз, повільний і добродушний Iван. I від того, що йшов він так незвично, волосся його не розвіювалося, і він не був такий нездоланно-неприступний. Просто йшов здоровенний дядько й дурнувато всміхався. I люди зовсім чудувалися, а дехто пристав до того ходу.
Iван тільки роззирався: всі всміхалися начебто доброзичливо, всі були начебто добрі, хоч хто зна, чи всміхаються вони, чи кплять? Йому проколов душу холодок, і звична настороженість запалала у погляді, але мед, який з'їв сьогодні, жив у ньому й досі, і він покірно, як віл, плентався за сотником. Людей це зацікавлювало, то й у шинок їх набилося, що й яблуку не впасти.
Сотник уже порядкував. Повиштовхував зайвих, погукав шинкарку — молода і в'юнка, вона нагадала Йванові Мотрю. Від того він подобрішав ще більше, а коли сотник сунув йому в руку величезного келиха, знову дурнувато всміхнувся.
— Пий! — закричав сотник з радісним упоєнням.
— Пий! — закричали від столів люди, їм стало так само радісно — тут уже вгадувався бешкет.
Iван подивився на келих, йому вдарив у ніс солодкий дух меду, знову згадався лев, жовтий і осяйний, і бджолиний дзвін, і голосний спів жайворонків. Він подумав, що боротьба з левом так і скінчилася: взяв з його голови мед. А може, прийде він туди ще раз і ще раз вийде той лев?
Од того розправилися Iванові плечі, він став дужий і молодий, аж усі в шинку на хвилю примовкли й насторожилися. Сотник підхопився з місця, скочив до Iвана й стукнув келихом:
— Пий!
Всі заворушилися, загомоніли, почали цокатися й пити; Iван слухав той веселий гам з покірною добротою, а тоді обережно підніс до губ келиха й уперше в житті ковтнув гарячого вогнистого струменя. Йому здалося, що поруч спалахнуло вогнище, бо голові й тілу стало тепло й гарно. Подивився навколо, й товариство гукнуло: "Згода!" Він сам ревнув оте "Згода!" й побачив, що в його руці знову повний келих. Випив уже не роздумуючи й уздрів зелені змійки, що поповзли до нього з усіх кутків. Потім він зрозумів, що то не змійки, а повзе до нього трава й зілля. I почав угадувати, яка це трава й зілля.
На нього повзли хміль і березки, пішов, випнувши груди, звіробій, а за ним, як ніч, — глуха кропива. Там далі витиналися оман і стародуб, ще далі притулилося вонюче зіллячко, і він позирнув на нього з підозрою. Але заусміхалися калачики, захитали голівками ромашки; він уже хотів встати й піти, коли помітив буркун і вдихнув його солодощі. Тоді в руці знову опинився налитий келих, хтось зареготав, хтось закричав, а він узяв і випив. До нього посунули якісь обличчя, дивні й незнайомі, бо корчили гримаси, тицяли роздутими, як колоди, пальцями, плювались і роздимали ніздрі. Але йому пахло м'ятою, і він вибачив ці крики й плювання — в голові повільно почали крутитися обручі. Один, другий, третій, вони спліталися поміж себе й крутилися, наче кола, яким ніколи не розімкнутися.
Він подумав: "Треба йти додому!" Але йому здалося, що чує сотників регіт, крім того, його стусонули; навколо дивні звірі, дуже багато звірів: людські тіла і звірячі голови. Всі вони нявчали, кричали й галакали, всі вони немов показилися — Iвана вже добряче стусонули під ребра. Впало ще кілька ударів, і він раптом розлютився. Скочив на рівні й урізав комусь так, що перед ним засвітилося червоне марево.
— Облиште, — почув він владний сотниковий голос. — Хай вип'є ще!
Йому тицьнули до рук ще кухля — випив його з жадобою. А тоді на мозок поклалося кілька каменюк, і він уже зовсім перестав розрізняти, де він і що з ним коїться.
Сотник відчував піднесення. Довго жив передчуттям цієї хвилини, і ось вона прийшла. Малий хробачок уже не давав спокою, аж доки не спала йому до голови оця думка. I він привів цього кметя сюди, викликавши тим немалий інтерес. Але хай усе зроблять вони, думав він, головне напоїти й натроїти. Пан сотник навіть вирішив труснути калиткою — людям це подобається, кому не хочеться випити дармового? Він пив і сам, а тоді почав горлати якісь дурниці, що мали б розпалити гультяїв. I гультяї піддавалися його покликам, ставали веселі й розгнуздані. Iван пив покірно й охоче, пан сотник задоволене стежив, як соловіють його очі, як сивіють і несамовитіють. Він підливав ще і ще, шинкарка моталася, немов учаділа, а люди вже червоніли на виду, вже починалися п'яні розмови, сварки й крики. Цього моменту не можна було пропустити, і він з кухликом у руці обходив усіх. Моргав, шепотів, кивав на Iвана, піджукував. Всі вже дивилися на велетня налитими кров'ю очима; хай іще не час, але вони вже починали звіріти. Вже підлазили до нього і навіть стусали, але так, щоб той не помітив. Це викликало хвилю добрячого реготу.
Сотник знову всунув Iванові келиха, а коли той випив, всі затюкали й зареготали. Підходили до нього, кривилися й плювали. Смикали за одежу, а один відчайдух налив йому за комір пива. Повітря схитнулося од реготу, а сотник, ставши в кутку, задоволене похихикував.
Iван сидів за столом і немов не бачив того всього. Його очі посивіли, волосся спадало на плечі брудним віялом, — дурнувато всміхався.
I сотникові ще більше сколошматилось у грудях, особливо через те волосся.
— Гей, ти! — гукнув він якомусь парубчакові. — Ану-но бацни його!
Парубчак підійшов до Iвана і вдарив. На те велетень звівся і став такий страшний, що на мить у шинку стих галас. Його обличчя запалало, і парубчак полетів сторчака. В нього зацебеніла з носа кров, обіллявши рот і сорочку.
— Ага, ти так! — загорлали звідусіль. — Бийте його!
— Облиште! — закричав сотник. — Облиште його! Хай вип'є ще!
Скочив до Iвана і тицьнув йому до рук келиха. Той одразу ж заспокоївся і одним ковтком випив трунок до дна. А тоді сів і замотав головою.
Потім звівся й захитався. Хотів іти, але його похилило до стіни.
— Га-га-га! — зареготали зусібіч. — Бийте його!
— Хай вийде надвір! — закричав сотник. — Надворі способніше!
Iван і справді прямкував надвір. Всі з'юрмилися за його спиною, і сотник побачив, як яро поблискують у всіх очі. Парубчак обтер уже кров, кинувся вперед і, коли Iван став на ганку, вдарив його ногою.
Велетень захитався і гримнув з ганку. На нього кинулися, як на звіра, й затусали руками й ногами. Кілька чоловік тягло палиці й ломаки, і на розпластане тіло посипалася хмара ударів.
Тоді сотник сказився. Він закричав, аж звівся навшпиньки:
— Патли! Ріжте йому патли!
Його підмивала ярість, весь він був немов згусток виплеснутої люті, метушився, кричав, але сам не бив.
Люди вже озвіріли й без того. Різали ножами патли й виривали із голови разом зі шкірою.
Iван важко застогнав і заворушився. Люди посипалися з нього, як мурашва, а він із закривавленим побитим лицем лише поводив страшно очима. Тоді вдарено його ззаду ломакою, і він знову звалився долі.
— Очі! — закричав сотник. — Виколіть йому очі!
Чоловік з ножем метнувся до Iвана, і над містечком пронісся рев. Іван знову звівся, хоч поприлипали до нього, як гончаки до ведмедя, гультіпаки, і став на повен зріст. По обличчю від очей юшила йому кров, і він ревів. Ревів, мов зранений звір, і безсило махав руками.
Люди вже почали розтікатися по майдану. Тікали, хто куди, тікав і сотник, аж доки на майдані не залишилося ні душі, хіба що писар, який сидів на ганку канцелярії і спокійнісінько кушпелив свою череп'яну люлечку.